Спочатку:
На сторінку книги
Дніпровський поромний термінал К-158, як завжди був переповнений. Клацали сенсорні апарати для перевірки даних, з приємним щебетанням випливали голографічні квитки та посвідчення. Юрбились групи студентів й команди вчених-істориків, котрі готувались до того, аби відправитись у минуле для аналізу історичних подій.
Серед них також можна було помітити вчителів з історії з учнями молодших, середніх та старших класів. Адже Міністерство Освіти з 2048 року постановило влаштовувати дітям обов’язкову освітню екскурсію у важливі події минулого раз на пів року.
«Увага! Шановні пасажири!»
Дзвінкий голос дикторки змусив молоду вчительку підстрибнути на місці. А третьокласників перестати крутити головами.
«Часовий паром «Пісочний годинник» за п’ятнадцять хвилин відбуває по каналу Історії Українського Народу з 2050-го у 2026-й рік.»
— Це ж рік, коли закінчилась Російсько-Українська Війна! — вигукнула росла дівчинка.
Вона піднялась навшпиньки, а її біляві косички стрибнули в такт.
— Так, — спокійно підтвердила вчителька. — Це рік Нашої Перемоги.
Діти почали перекрикувати один одного.
— Мені бабуся і дідусь розповідали, у Нео-Маріуполі така жестянка відбувалась.
Підхопив хлопчик у білому худі.
— Мої родичі взагалі-то зі Старого Херсону. І були там навіть під час Новокаховського потопу.
Один з хлопців ображено схрестив руки на грудях.
— А я думав, ми у 2022-й одразу поїдемо. Або в активну фазу.
Вчителька плеснула в долоні, закликаючи до тиші. Молода жінка любила дітей й радо погодилась на цю роботу, коли їй запропонували під час реабілітації після пробудження. Однак, вести Історію України у третьокласників й четвертокласників іноді здавалося виснажливим. Як і будь-які діти вони могли не слухати, бешкетувати чи почати переговорюватись.
Довелося трохи підвищити голос.
— Так, тихо! Рано вам ще у 2022-й. В активну фазу тим паче.
Коли діти заспокоїлись й повернули свої погляди до неї, вона серйозним тоном промовила.
— Швиденько на реєстрацію.
Знов писк сканерів й гомін дітей, котрих провідники допомагали вчительці всадити. Дехто просив помінятись, інші вперто пручались й не віддавали щойно займані місця у вікна. Вчителька знову голосно прокашлялась.
— Тихенько! Інакше ніхто нікуди не поїде!
Подіяло. Діти нарешті вгамувались й розсілись. Хіба що тихенько перешіптувались, ділились очікуваннями від екскурсії.
Подали гучний плавний сигнал. Гігантське судно увійшло у, на перший погляд, вузький коридор. Стало темно і прохолодно. Запанувала тиша. Ніхто нічого не чув, окрім плескоту води, гуляючого протягу та власного дихання.
Раптом тунелем прокотився глухий звук, спалахнуло синє сяйво й наприкінці почався зворотний відлік.
2050…2049…2048… 2047…
І чим ближче вони підходили, тим швидше відмотувався. Тим частіше вчувався глухий звук.
2029… 2028… 2027…
На цей раз звук походив на пробку, котру щойно вийняли з пляшки.
2026.
Знову до пасажирів звернулась дикторка.
«Шановні пасажири! Вітаємо у 2026-му році! У Дні Перемоги України.»
Біле світло засліпило очі. Пасажири примружились, дехто прикрив обличчя рукою. Провідники видали всім спеціальні світлопоглинальні окуляри. Діти й інші пасажири їх одягли й тоді вони побачили місто.
Задимлене. Знесилене, майже вбите іскандерами, пошарпане балістикою, перепороте ворожою технікою.
Діти всі разом кинулись зі своїх місць до великого панорамного вікна. Дівчинка з білявими косичками з придихом запитала.
— Це що… за місто таке?
На очі вчительки зненацька навернулись сльози.
— Це, мої любі, Старий Херсон…
Люди виходили з домівок. Раділи Перемозі. Хтось падав на коліна й ридав. Хтось сміявся й здіймав руки до неба. Але всіх об’єднувало одне — щастя від того, що Війна нарешті закінчилась.
Третьокласники затихли й спостерігали. Раптом хлопчик у червоній куртці вказав пальцем.
— Ксеніє Олексівно, це ж ви!
Серед інших солдат стояла дівчина у військовій формі схожа на вчительку.
— Ні… — розгублено заговорила Ксенія Олексіївна. — Це моя бабуся…
Вона встала перед дітьми й у звичній манері привернула увагу плескотом в долоні.
— А тепер, будь ласка, послухайте мене уважно!
Вона завела розповідь про День Перемоги. Звичайно нагадала з чого все почалося й ладно вплітала основні події, опускаючи травмуючи для дітей факти. Але все звела до того, як Україна, коли перемогла росію та влаштувала перевибори, почала рухатись семимильними кроками вперед. Залучила найкращі розуми світу й те, що здавалося недосяжним вони отримали за якихось двадцять три роки.
Але вчителька не розповіла одного. Старий Херсон був колись її рідним містом. Там вона виросла, вивчилась й прийняла свідоме рішення піти на Війну, аби захистити своє. Там й під час тріумфального збору на площі отримала смертельне поранення.
За заслуги її та ще декількох солдатів передали вченим. Свідомість Ксенії пересадили у біонічне тіло, оболонка котрого повністю походила на неї до війни. І коли вона прокинулась у 2050-у році, лікарі пообіцяли яскраві спогади про війну та смерть потьмяніють. Вони не збрехали.
Ксенія абстрактно пам’ятала війну та власну смерть. Іноді здавалося, що вона просто бачила це збоку у коридорі Історії Українського Народу.
Але любов до рідного Херсону й своєї Батьківщини залишились з нею назавжди…
3.09.2023
