Раді Вас бачити!

Колись давно, далеко-далеко існувала Чарівна Країна. Було в ній невеличке містечко, оточене горами зі сніговими шапками й лісами з пахучими квітами та деревами. Все чудернацьке в цій країні заворожувало око мандрівника: ріки й озера мали різні кольори, мости скидались на справжнісінькі веселки, а гори були м’якими й пологими. Сніг на них лежав завжди, проте ніколи не колов тіло крижаними голками й не опікав руки злим холодом.

Народ в містечку жив добрий, дружній й роботящий. Зранку дорослі йшли працювати: збирали ягоди й фрукти в садах, годували тварин на фермах, оглядали ліс. А от діти бавились — бігали дружньою юрбою, запускали повітряних зміїв та малювали в білих альбомах олівцями.

Та найбільше діти любили бувати у двох місцях: грати у Чудесному Лісі з кроликами та лисичками або ходити на окраїну до Казкаря.

У світлому будинку сивого доброзичливого дідуся пахло ласощами різного виду — під кожен сезон нове. Влітку балував він дітей фруктовими сирниками й пісочним печивом з ягодами. Восени частував ароматними булочками з корицею та запашним чаєм. Взимку готував зігріваючий гарячий шоколад та імбирні пряники. А навесні випікав усіляке зі здоби. Наївшись, діти розташовувались на підлозі навколо крісла-качалки та слухали казки, котрі приходили до Казкаря щоденно.

Кожен з малечі мріяв потрапити до нього в учні. Адже Казкарів в Чарівній Країні поважали. Вони знали кожен закуток, могли говорити з невідомими створіннями, нерідко бували на прийомах й балах у самих Короля з Королевою.

Малеча особливо любила розповіді про королівський палац. Й після них щоразу просили Казкаря взяти когось до себе в учні.

Довго вагався Казкар та в один з днів, коли золотаве сонце опускалось за горизонт, нарешті мовив.

— Що вам сказати, діти… Аби стати Казкарем дозріти треба. Хтось бачить казки з малечку, як Казкарка з сусіднього містечка. — він заглянув у обличчя, що завмерли очікуючи продовження. — Мені ж довелося довго шлях до казок шукати.

Дітвора стала сипати питаннями один поперед одного.

— А як його знайти? — піднявся рослий рябий хлопчик.

Дівчинка з великими синіми очима й ластовинням поцікавилась.

— Чи є особливе місце?

— Є! — відповів казкар. — І йти туди треба уночі. — він подивився на дерев’яний календар, квадратик з цифрою світився блакитно-золотим. — Як раз сьогодні хороша ніч для перевірки… — тонкі губи зігнулись у заговірницькій посмішці. — Ось кого сьогодні відпустять зі мною батьки, того й перевірю.

Діти розчаровано зітхнули, бо знали — мало кого батьки відпустять. Зібрались й побрели по домах. Всі були трохи засмучені. Всі, окрім однієї дівчинки з великими синіми очима й тугою рудою косичкою.

Синьоочка щодуху бігла додому, аби встигнути розповісти все батькам й спробувати вмовити відпустити її. Любила вона вигадувати історії, кожну записувала на сторінках альбому й малювала картинки до неї. Часто показувала їх Казкарю.

Довго дівчинці довелося вмовляти. Більше батька. Боявся Дроворуб за єдину дитину. Однак, донька настільки рідко про щось просила, що повагавшись, він все ж погодився.

Як перші зірочки запалились на небі відвів її до Казкаря. Коли дідусь почув, як стукають у двері — здивувався. Невже хтось з батьків наважився відпустити дитину. На мить стало неспокійно, що дитя може розчаруватись, якщо казка не прийде. Однак, коли побачив у дверях Синьоочку за руку з Дроворубом, подумки зрадів. Давно він припускав, що дівчинка казки бачить. Тепер випала нагода йому й перевірити дитину.

Схвильований Дроворуб зробив крок у перед й мовив.

— Довіряю тобі дитину свою. Вона любить в мене казки вигадувати, книжки читає, сама намагається вчитись. То най спробує. — і наказав. — Тільки поверни її додому цілу-цілісіньку.

— Не бійся, Дроворубе. — запевнив його Казкар. — Дитину цілою скоро поверну. Правильно зробив, що відпустив.

Взяв Синьоочку за руку та повів через ліс. Ніколи ще дівчинка не бувала в Чудесному Лісі вночі. Він, здавалося, став ще гарніший ніж удень. Під ногами тягнулась бірюзова трава. Розпустились дивні квіти: вони виблискували й переливались з рожевого до червоного. Над ними літали нічні метелики з синіми крильцями, що мали мереживний візерунок.

Нарешті вони дійшли до порослого мохом входу в печеру.

— Дивись, Синьоочко, — звернувся Казкар, до дівчинки. — Йди по доріжці й не звертай. Казки самі до тебе прийдуть.

Дівчинка непомітно хитнула головою й нерішучим кроком рушила в середину печери.

Шум вітерця лишився ззовні. В печері роздавалась глуха луна від крапель та кроків. Йшла Синьоочка повільно. Уважно вдивлялась в темряву, шукаючи ті казки. Вони не приходили. Дівчинка вже й засмутилась та захотіла повертати назад. Однак згадала, що Казкар казав.

— Казка приходить до того, у кого історія всередині. Варто не шукати, а дозволити їй самій завітати до тебе.

Вона зупинилась на мить. Заплющила оченята й видихнула. Вже вільною від зайвих хвилювань продовжила дорогу.

Раз. Спалахнуло світло. Вуста дівчинки розтягнулись в щасливій посмішці. Кругленьке обличчя з ластовинням витягнулось від захвату. Вона прискорила крок.

Навколо неї спалахували сотні ліхтариків. Всередині кожного відбувалась своя дія. В одному Синьоочка побачила, як розквітає вогняна троянда, в іншій — стрибали зайчики. В третій хлопчик з дівчинкою ловили коників-стрибунців.

В кінці шляху попереду вона помітила найбільший ліхтар. Дівчинка заворожено підійшла до нього та торкнулась тонкого скла. Вона бачила всю Чарівну Країну, а в ній свої власні історії.

Щаслива Синьоочка побігла до Казкаря. Їй скоріше кортіло дізнатись, чи побачене нею означало, що вона буде новою Казкаркою чи це просто чарівна печера.

Дідусь сидів під деревом та роздивлявся нічного метелика.

— Казкарику! — закричала дівчинка. — Там таке в печері! Таке!

Вона було хотіла почати розповідати, але збите дихання не дозволяло. Казкар підняв на неї голову й поцікавився.

— І що ж ти там таке бачила, дитино?

Дівчинка почала махати руками й підстрибувати, розповідаючи.

— Там багато-багато ліхтариків, а в них вогняні троянди розквітають, звірята бігають. А в найбільшому всю Чарівну Країну видно.

Чоловік задоволено всміхнувся.

— І що в Чарівній Країні?

Дівчинка описала руками коло.

— Там в лісах літають дракони-метелики, на дні Блакитного озера є палац з русалками. А в нашій пекарні, учень пекаря випікає такі булочки, від котрих сум минає і настрій одразу краще. — вона підсумувала. — Все, як я колись малювала і писала! Уявляєте?

— Так, — доброзичливо промовив Казкар, беручі непосидюче дитя за руку. — Значить не помилився я, коли побачив, що тебе до мене привели. Історії дійсно живуть всередині тебе. Вітаю, тепер ти моя учениця.

21.01.2024.