Спочатку:
На сторінку книги
Тіло вже одягли. Обережними рухами Євлалія розприділила віск по обличчю померлої. Нанесла пудру, щоб приховати характерні посиніння, придати вид сплячої дитини. Просто сплячої дитини, котра заснула назавжди.
Десь вдалечині бахнуло. Глухо. Але все одно Євлалія вкрилась сиротами й завмерла в очікуванні. І досі невідомого їй самій чогось.
Вона зітхнула. Підійшла до діжки з крижаною водою. Трохи повагалась перш ніж занурити туди руки. Проте змити з себе залишки рідин, пудри й воску хотілося більше. В останнє подивилась на тіло. Дівчинка-підліток. 15 років. Ім’я Катерина. Причина смерті — укус зараженого. Інших дітей та почвара зжерла. А дівчинка дивом дісталась дому, де впала замертво.
Євлалія зупинилась на мить. Зщурилась й придивилась до місця укусу. Воно червоніло. Від нього поповзли чорні ламані лінії. Дівчина повернулась. Набрала ще трохи пудри й нанесла у кілька шарів. Наче тепер було не сильно видно.
Вона оглянула власні пальці, розмірковуючи чи готова занурити руки в трикляту воду. «На вили до чортів його! — твердо вирішила вона. — Вдома в теплій помию. Там мали діжку підігріти.».
Знову глухо бахнуло…
Євлалія озирнулась й мимоволі стиснула руки в кулаки. Почекала й знов нічого. Потім нервовими рухами пролізла під светр та натягнула рукав зношеної синтетичної термобілизни. Комплект з мериносу вважався розкішшю. Дістати його в Місті, де давно все замерзло й одяг знаходили казна-як, було майже неможливо.
Як Євлалія опинилась тут? Вона пам’ятала погано. Пам’ятала тільки вилазку на нуль з побратимами, жорстокий біль. А потім вибух… Вона й ще декілька людей по сильному морозу якось доплентали до Міста. В ньому оселились й інші люди рятуючись від холодної негоди.
Дівчина витерла руки залишками паперових серветок й одягла поверх флісового светра пуховий желет й мембранну куртку. А зверху утеплених штанів насунула снігові. Трохи пострибала, щоб нормально сіли й затягнула резинку. Такі зазвичай люди носили на експедиції в ті кутки світу, де холодно. Але тепер холод перекочував в Європу й оселився тут, наче так треба. Євлалія гадала, що це через вибухи й застосування нової зброї, котру навіть не встигли як слід випробувати.
Дівчина з жахом помітила — ще схудла. В Місті їжі малось небагато й вона була під суворим контролем. Голова дому, де жила дівчина вирішував, кому скільки давати.
Когось це не влаштовувало, однак Євлалія ставилась до подібного нормально. Поважала закони й раділа тому, що дають. Проте сьогодні планувала випросити для себе більше, оскільки відпрацювала повні дві зміни й буде повертатись під ранок. Це небезпечно: негода застане чи почвара нападе.
Її дорога до будинку пролягала через старе кладовище. Звичний маршрут після роботи. Вона вже не розглядала почорнілих безжиттєвих дерев. Не вдивлялась в обличчя скорботних дів. Не помічала виштовхнуті через сильний мороз рештки. Просто йшла.
В душі давно оселилась тривога та гризла з середини. Люди й так достатньо втратили під час Повномаштабного Вторгнення. Й знову продовжували втрачати, коли на них снігом й ожеледицею обрушились небеса. Тепер все стало однаковим: фарби, емоції людей, пейзажі й... маршрут. Скільки ще ляже на цьому кладовищі залишалось тільки гадати. Єдине, що стало остаточно зрозумілим — смерть перекочувала з нуля до Міста й оселилась тут на довго.
Євлалія відіпнула ногою обледенілий камінчик, котрий відпав від одного з пам’ятників. Льодяний вітер подув й вона притиснула плечі до себе: «Море, Лалю, думай про море…».
Під час бойових завдань вона завжди пригадувала, як її називала в дитинстві бабуся. А потім починала фантазувати про теплі країни, океан чи море. Про спокійне життя, де не доведеться ховати побратимів чи бачити понівечені тіла. Дай Боже, щоб просто тіла, а не знаходити під кущами рештки.
Війна наче скінчилась, а на море в спокій Євлалія з’їздити так і не встигла. Опинилась одразу в жахливому холоді. Тож довелося продовжити фантазувати, щоб не поїхати дахом, поки готувала чергове тіло до поховання. Ні. Вона навчилась дружити зі Смертю. Навчилась сприймати її, як щось зрозуміле. Тільки от втомлювала вона. Вимотувала й не дозволяла вдихнути повною груддю.
Дівчина зупинилась між черговим похиленим гранітним янголом й старим склепом. Гладь, що впадала в очі довіри не викликала. Євлалія потяглась за ліхтариком, проте в останню мить зупинилась. Ще не світало — могла приманити до себе зараженого. Ті падлюки реагували на будь-яку подобу світла та рухи. Дівчина наблизилась й провела носком чобота. Прошепотіла про себе.
— Так і думала… Слизота…
Євлалія замислилась. Впасти в яму й не дай боже, щось собі зламати зовсім не хотілося. Вилетіти на кілька місяців з колії означало їсти раз на день залишки їжі. Йти в сторону похиленого янгола сенсу немає — там глухий кут. Голова дому якось ходив цією дорогою й встиг розповісти. Залишався тільки склеп з велитенськими тріщинами.
Вона обійшла його. Зненацька в кількох десятках метрах від неї виросло дерево. Вона його не бачила раніше. Кострубате. Вдалечині воно нагадувало подобу людини.
Тріск. Від чогось почало здаватись, що це дерево наближається. Його гіллясті руки рухались невизначено. Різко й рвано. Складалося враження, наче вони виламуються.
Пролунав сильний вибух. Не глухий, як зазвичай, а гучний. Під ногами затряслась земля, а темряву освітило червоне зарево. Стало тривожно, як ніколи. Євлалія миттю скинула сонливість, котра разом з морозом встигла підкрастись під теплий шар одягу.
Дівчина озирнулась в пошуках можливого укриття. Справа від неї горіли вікна в церкві. «Туди, — скумекала вона. — Зараз!».
Та ноги як приросли до землі. А тіло не слухалось, очі закривались. Важко переставляючи їх, Євлалія почала рухатись вперед. Тіло брав мороз. Він змушував зупинитись. Але дерево ближче, червоне зарево яскравіше.
Дівчина кілька разів трухнула головою. Свідомість прояснилась. Змогла вирватись з оков слабкості. Пришвидшила крок. Згодом перейшла на біг.
Тривога перетворилась у справжній жах. Дихати стало важче — мороз скував легені, і кожен вдих різав горло, наче кожен подих через биті скляні осколки. Обличчя горіло крижаним вогнем, а щоки, ніс й вуха майже не відчувалися — лише тьмяний пульсуючий біль нагадував, що вони ще є. В очах раптом зібрались сльози. Тілу чомусь зненацька стало спекотно, хоча назовні мороз -35 в кращому випадку.
Нарешті важкі двері церкви з різним орнаментом, потонувшим під ожеледицею поруч. І тільки зараз Євлалія помітила, що рукавиці спали. Проте неважливо. Зарево наближалось. Дерево наближалось.
«Це ненормально… — розуміла дівчина, жахаючись від кожного нового вибуху й спалаху зарева. — Воно занадто близько… Воно страшне!».
Вона хотіла постукати, але закляклі пальці відмовлялись слухатись. Кожен рух приносив нову хвилю болю — гостру, як удар струмом. Вона швидко переходила в нестерпне печіння. Легені вже палали.
Зібравшись з духом, Євлалія почала барабанити голими долонями по дверях. На шкірі з’являлись порізи. Потекла кров, але вона не зупинялась.
Вибухи тиснуть на маківку. Кострубате дерево ближче. Зарево майже сліпить.
Євлалія почала зриватись на крик.
— Впустіть мене! Благаю!
Вона вибивала руки до тих пір, поки їй не відкрив згорблений священник в чорній плямистій рясі.
— Увіруй, дитя…
Євлалія відштовхнула його й заскочила в середину. Знесилено опустилась на підлогу. Запихалась від бігу. Її все ще трясло, а легені горіли. Євлалія мимоволі звернулась клубком. Закрила очі й стала чекати, поки відпустить.
Священник пройшов повз неї. Не запропонував ані теплого пиття чи ковдри. Бурмочи молитву собі під ніс сховався десь за напіврозваленим алтарем.
Євлалія на це не звернула уваги. Хвороблива підсвідомість ще деякий час продовжувала підкидувати страшні картинки й сковувала тіло.
Нарешті тремтливі хвилі відступили. Дівчина прочинила очі. Мутний зір сфокусувався. Але переляк з болем все ж лишили густий туман в голові. Крізь нього просочилась органа музика. Важка тягуча мелодія. Вона пробирала до кісток.
Євлалія повільно піднялась й похитуючись пішла до зали. За органом сидів чоловік. Він захоплено грав, не помічаючи світу навкруги. Його волосся, наче чорна лава спускалось по плечах. Заплющенні очі іноді здригались, коли мелодія прискорювалась й різко завмирала. Потім знову набирала темп. Євлалія сіла на скамійку поряд. Чоловік припинив грати.
Він обернувся.
— Теж побачили дерево?
Дівчина ковтнула слину.
— Так… — й нерозбірливо промукала. — Потім вибухи… І зарево…
Від слабкості вона трохи сповзла й сиділа напівлежачи.
Чоловік встав зі свого місця. Наблизився до неї. Опустився поряд.
— Це було не дерево. — бліді, але теплі руки почали розтирати замерзлі долоні дівчини. — Не бійся, Євлаліє. Все закінчилось.
Його вкрадливий голос не лякав, а притягував. Знайомий. Ніжний. Приємний. Вона десь його бачила. Точно. Але зараз поступово ставало просто тепло і спокійно. Жаданий спокій…
***
Її вже одягли. Танатопрактик відзвітував перед судмедекспертом й сказав, що можна дзвонити родичам. Судмедексперт кивнув й відпустив хлопця, а сам наблизився до тіла.
Молода дівчина з неймовірно гарним іменем — Євлалія. Двадцять вісім років. Загинула в наслідок обстрілу на позиціях. Чоловік зітхнув й торкнувся пасма. Виглядало все так, наче вона спить. Судмедексперту, як і близьким лишалось лише вірити, що вона майже не відчула болю. Та знайшла спокій швидко.
