Раді Вас бачити!

Ранок для мене знову розпочався не з чашки кави, а з нервового перегляду стрічки новин на ноутбуці. На екрані миготіли заголовки та яскраві зображення ідеального життя, стильних інтер’єрів, бездоганних стосунків. Останнім часом я, здається, тільки й займалася тим, що намагалася вичавити з цих картинок хоч краплину натхнення. Тема для нової статті в онлайн-журналі для домогосподарок, хоча б натяк на нові ідеї — ось чого мені бракувало.

Але втомлений Муз відмовлявся підживлюватися другосортними картинками з нереального життя. Ніщо не чіпляло погляд, усе здавалося банальним, затертим, як безкінечне море однакових постів у соцмережах. Спершу зазначають автора, потім пишуть «з мережі», а потім змінюють текст, але люди все одно читають. Захоплюються та обговорюють. Пальці механічно крутили коліщатко мишки. Відчуття, що всі теми вже колись були написані, обговорені й заховані в архівах жіночих сайтів та журналів, не полишало мене.

І тут погляд зупинився на дивному оголошенні. Туристичне агентство шукало копірайтерів для фриланс-співпраці, обіцяючи яскраві відрядження, а головне — справжні подорожі в обмін на тексти та відгуки. Моя втома на мить відступила, серце забилося швидше. «От би написати, що я підходжу», — подумалося мені.

Точно! У моїй абсолютній свободі від особистих зобов’язань є особливий присмак — такий хвилюючий, як морський бриз, запах чогось незвіданого. Ніхто не тримає, ніхто не запитає, де ти пропадала чи коли повернешся. Можна зірватися в будь-яку мить, бо за спиною немає важкого рюкзака обов’язків. Ніхто навіть не нявкне з докором у коридорі, мовляв, миску-то наповни перед від’їздом.

То чому б і ні? Чому не вирушити назустріч дитячій мрії, що загубилася між дорослими турботами та робочими буднями? Від однієї лише думки, що можу сказати «так» і підписатися на цю авантюру, усе навколо ніби стає яскравішим.

Тільки уявити: гори, пісок під ногами, скуйовджене волосся на тлі сонця, що закочується за обрій. І головне — жодних меж, жодного «треба» і «повинна», лише моє власне «хочу». А раптом саме там я знайду щось більше, ніж просто вдалий матеріал для статті?

Серце завмирає, пальці на мить зависають над клавіатурою, а очі жадібно всотують кожну деталь фотографій, що миготять на екрані, коли наважуюсь перейти за посиланням. Кадр за кадром — гірські краєвиди, бірюзова гладінь океану, старовинні міста, де кожен камінь, здається, береже таємниці. Це навіть не тури — це двері в світи, такі різні, але однаково манливі. Боже мій, це неймовірно! Я вдивляюся в кожну фотографію, як у вікно, крізь яке можна крокувати, опинитися там, де легкість буття стає відчутною, де можна дихати на повні груди, де для натхнення немає меж. Добре там, де нас немає? Ну так я це виправлю й з’явлюся там!

Десь усередині підіймається хвиля майже дитячого захвату. Я хочу туди, в кожен цей куточок!

Легкість — ось чого хочеться. Що ж, спробую підійти до цього з іншого боку. Складати резюме — нудно й занадто офіційно. Ні, це зовсім не те, що я хочу передати. Якщо я дійсно збираюся писати про країни і міста, про людей та події так, щоб читач відчував на дотик кожен нюанс, треба почати з листа, який примусить їх самих затамувати подих.

Відкриваю новий документ і замість шаблонного «Доброго дня, я хотіла б...» пишу: 

«Вітаю! Я — Влада, і я можу розповідати про подорожі так, щоб кожен ранок починався з думки «А куди я хочу вирушити зараз?». У мене є досвід написання статей для жіночого журналу, але головне — у мене є безкінечне бажання пірнати в нові місця, відкривати невідоме й перетворювати кожне відкриття на історію, яка змусить читача мріяти й збирати валізу. Давайте об’єднаємо мій стиль і вашу компанію. Надсилаю кілька статей, щоб ви могли оцінити мої можливості, але можу запевнити — це лише невелика частка з того, на що я здатна!»

Скромно? Мабуть, не дуже. Але мені хочеться заявити про себе саме так, коли всередині палає іскра від передчуття можливих подорожей.

Йорзаю на стільці в передчутті відповіді, хоча й розумію, наскільки це безглуздо. Потенційний роботодавець може мовчати кілька годин, днів чи навіть тижнів, якщо йому не надто терміново. На щастя, все відбувається в соцмережах, тож я бачитиму, чи прочитане повідомлення.

Змушую себе піднятися й приготувати сніданок для себе, хоча й шлунок уже погрожує протестами. На всякий випадок ставлю звук повідомлень голосніше. Що тут у мене? Фрукти та шоколад. Прекрасно, мій мозок буде задоволений. Бо він мені скоро знадобиться, оскільки доведеться знову писати редактору журналу й просити відтермінування.

Доївши скибочки мандарина з шоколадом, я мрійливо розглядаю маленьку тріщинку на ідеально білій стелі. Адже могла б так снідати й десь на островах. Ще й у відрядженні! Це ж сто задоволень в одному.

Раптовий звук повідомлення змушує мене підскочити, прикусити палець і розбризкати сік надкушеної мандаринки. Схвильовано поглядаю на помаранчеві краплі на красивих шпалерах. Цікаво, відмиються чи господиня квартири приб’є мене за пошкодження її майна?

Але тепер усе це вже не важливо. Я кидаюся до свого ноутбука, ошелешено застигаю перед екраном і кілька разів перечитую отримане повідомлення від туристичного агентства.

Засмучено опускаюся на стілець і ховаю обличчя в долонях. Ну звичайно! Я мала здогадатися, що роботи мрії не існує. Чергова пастка. А я вже розвісила вуха. Зате тепер знаю, про що напишу статтю для читачок. Шахрайство в мережі — чудова тема, якщо правильно подати.

Агентство запитує мої фотографії. Підіймаю голову, щоб згорнути вікно, залишивши дивний запит без відповіді. Агентство друкує.
Затамувавши подих, із зацікавленістю спостерігаю за трьома крапочками, що скачуть. Пауза. Знову скаче. Ну давайте вже, пишіть!

— Статті повинні супроводжуватися фотографіями з відпочинку для реалістичної ілюстрації. Згенерованими картинками вже нікого не здивуєш, та й не повірить ніхто, — пояснює агентство.

Цілком вірю. Силіконові ляльки з приклеєними посмішками добряче набридли людям. Хоча на такі обкладинки ще ведуться любителі дамських романів на вечір.

— Кожне фото узгоджується з вами та додатково оплачується, — дописує агентство, ще більше спокушаючи мене. — Загалом ваша кандидатура нам підходить. Найближче відрядження буде за два дні. З вами поїде фотограф. Ви можете бути готові до виїзду на цю дату? У вас є закордонний паспорт?
Не дуже замислюючись над тим, яку дурницю скоюю (інтуїція мовчить, значить, я в безпеці), на все разом відповідаю «так». І відчайдушно киваю головою, ніби співрозмовник може мене бачити.

Скільки часу потрібно жінці, щоб зібратися в подорож на морське узбережжя? А дуже мотивованій жінці, яка не мала відпустки кілька років? А якщо за це ще й платять?

Скільки-скільки платять? Очі самі по собі розширюються від захоплення та передчуття, а до валізи вже вирушають необхідні речі.
Думка про фотографа додатково хвилює. Сподіваюся, він не якийсь маніяк.
— Ла-а-адно, — осмикую себе, примхливо надуваючи губи. — Не будь такою боягузкою. А якщо що, напишу ще й статтю про домагання на відпочинку. От! На життя треба дивитися позитивно.

Аеропорт — це завжди щось середнє між атракціоном і шпигунським фільмом. Люди в ньому ніби поділяються на дві категорії: ті, хто прилітає, й ті, хто ще нікуди не летів. Я взагалі ще нікуди й ніколи не літала. Моя відпустка була маленькою, нещасною, десь на клаптику чорноморського узбережжя. А тут ціла подія!

Я заходжу, оглядаю зал і відразу помічаю особливий тип туристів, чиє обличчя явно каже: «Будь ласка, заберіть мене звідси й поверніть додому». Поруч із ними — ті, хто, здається, серйозно думає, що аеропорт — це вже курорт. На них — солом'яні капелюхи, окуляри і навіть іноді надувні круги на руках.

На табло, як завжди, купа незрозумілих і складних назв, які змушують замислитися, чи дійсно є на мапі місце з назвою «Ла-Сеу-д'Уржель», або що там взагалі написано. І чому мій рейс обов'язково вказаний в самому низу, де погляд впирається в край табло, наче на десерт.

Окремий атракціон — це черга на огляд. Люди розкривають рюкзаки з таємним благоговінням, ніби збираються представити на суд публіки національні скарби. Ось чоловік, який із серйозним виглядом дістає з кишені три ручки, маленький бінокль і якийсь підозрілий пластир. Людина, яка проходить огляд, ніби втрачає частину людської гідності, особливо коли її змушують зняти ремінь. Кожен, кому довелося виконувати цей танець «людини без кишень», розуміє, про що я кажу.

Коли добираюся до виходу на посадку, розумію, що знайти свій — ще те завдання. Виходи, як злі духи, уміють переміщатися без попередження, і мій устиг вислизнути кудись на інший бік аеропорту. Зібравшись із духом, іду на пошуки й ловлю себе на думці, що в цьому хаосі є особливий шарм. Навколо мене люди різними мовами говорять про те, як забули паспорт, навушники чи зарядку. Одним словом, ідеальна суміш пригод, очікування і легкого хаосу.

Як проходить політ, не пам’ятаю. Виявляється, я боюся літати. Про це тактовно нагадує своєю турботою стюардеса, коли я на тремтячих ногах спускаюся по трапу на місці призначення. Зараз головне — не думати про те, що назад теж доведеться летіти.

Я стою на узбережжі Італії, очі мружаться від яскравого сонця, але все одно не можуть насититися видом. Дрібний пісок, як борошно, забивається між пальцями, і здається, що я можу загубитися в цьому безмежному горизонті. Усе навколо просякнуте запахом солі та свіжістю моря. Хвилі накочуються на берег, то радісно пльоскаючи по піску, то тихо шепочучи, як старі друзі, які розмовляють, стоячи в своїй компанії, роблячи паузи між словами.

Колір води не блакитний і не бірюзовий, а швидше прозорий, як ранкове повітря в горах, із відтінками сірого й зеленуватого. У деяких місцях, де світить сонце, вона переливається і здається рідким золотом. Вітер грає з вітрилами катерів, весь час підганяючи їх до суші, як птахів, що прагнуть до берега. А я ж раніше описувала ці пейзажі в дамських статтях із фантазії та за картинками в мережі, фотографіями інших мандрівників. Ох уже цей вік технологій та обману!

На пляжі не так багато людей. Переважно якісь місцеві, відпочивальники, пара туристів у яскравих купальниках, чоловіки, які займаються водними видами спорту, — і це якраз те місце, де не хочеться поспішати. Я можу стояти, просто дивитися й відчувати, як цей затишний куточок світу вбирає в себе всі думки та тривоги, стираючи їх.

Наметики з місцевими продуктами вздовж пляжу. Не агресивно, але все ж завжди поруч — аромати свіжих морепродуктів, пасти і якихось незрозумілих, але таких привабливих солодощів. Як пахне свіжа риба і помідори з додаванням спецій, ніби сама Італія готує тобі сніданок. Хтось налаштовує гітару, і її перші акорди розносяться в повітрі, навіюючи розслаблення. 

— Це ви – Влада? – уточнює низький чоловічий голос у мене за спиною, водночас лякаючи та огортаючи павутиною харизми.

Озираюся, притримуючи однією рукою чарівний капелюшок, і впираюся очима у довжелезний об’єктив фотоапарата. Погляд ковзає вгору. Ямочка на підборідді, самовдоволена усмішка, прямий ніс, очі, що іскряться життєрадісністю.

— А ви – Олексій, фотограф? – запитую, щоб пом’якшити незручність моменту.

Хоча це і так очевидно, враховуючи гіганта фотомистецтва, який зупинився прямо переді мною.

Він усміхається з розумінням, простеживши за моїм поглядом.

— Я, – каже, – довго полював за цим об’єктивом. Для мене він майже безцінний.

Киваю. Нічого не тямлю в такій техніці. А з напарниками раніше ніколи не працювала.

Олексій, ніби прочитавши мої побоювання й сумніви, тут же запевняє, що час пролетить приємно й непомітно. При цьому не припиняючи грайливо усміхатися.

Вирішивши, що можу дозволити собі витратити один день на відпочинок, вирушаю облаштовуватись у готельному номері. Апартаменти фотографа виявляються по сусідству з моїми.

— Це дуже зручно. Для роботи, – двозначно заявляє новоспечений колега, і я захлинаюся приготованою відповіддю, поглянувши на нього.

Під час спільної вечері в ресторані на першому поверсі дізнаюся, що готель належить власнику турагентства. А сам фотограф з компанією від дня її створення. Це, безсумнівно, додає йому значущості в моїх очах. Завжди поважала вміння зберігати стабільність у людях. Але це не про мене.

Він раптово робить кілька надзвичайно вдалих кадрів із щасливою мною на тлі ресторану та нашого замовлення. А я не можу надихатися цією атмосферою, свободою, спілкуванням з дивовижною людиною.

Він так багато знає! Він об'їздив стільки країн! І, Боже мій, як уважно він слухає моє нерозбірливе бурмотіння про жіночий журнал. Наче я розповідаю йому таємниці Всесвіту, не менше.

У захопленій розмові зовсім не дивуюся тому, що ми вже на нашому поверсі. Підсвідомо, здається, навіть чекаю продовження в одному з наших номерів. Але він несподівано цнотливо цілує в щоку й бажає доброї ночі, прямуючи до себе.

Стою в коридорі, приголомшена й розгублена. Ні, він все ж дивовижний. Треба обов'язково похвалити його керівництву. Навіщо?

Дивуюся сама собі. Засмучуюся, що продовження не було. Але й радію, що колега не виявився відчайдушним ловеласом, готовим затягнути у своє ліжко першу зустрічну.

Вийшовши з душу, знаходжу повідомлення від нового начальника. Цікавиться, чи все у мене в порядку. Як долетіла, як облаштувалася? Чи познайомилася вже з фотографом?

Здається, я в раю. Відповідаю, як на сповіді, що в дикому захваті. Стираю текст. Занадто захоплено – принижу себе. Пишу, що все добре. Занадто сухо.

У підсумку все ж завуальовано вихваляю Олексія та місцеву красу. З відчуттям виконаного обов’язку вимикаю світло й поринаю в миттєвий сон.

Надлишок емоцій на ранок позначається головним болем.

Здивовано дивлюся на Олексія перед дверима, що простягає в розкритій долоні ліки. Він що, медіум?

— Мені завжди допомагає після перельоту, – знизує плечима.

Дає мені пів години на збори й зустрічає в ресторані на сніданок. Льоша тут уже не вперше. Дізнаюся про це, коли офіціанти з особливим трепетом обслуговують його, звертаючись по імені та по батькові. А от копірайтери завжди нові. Чи важливо мені дізнатися причину їхнього звільнення й секрет успіху? Безперечно. Але ще важливіше, щоб він не переставав говорити.

Причому, навіть тоді, коли ми вже йдемо по пляжу. Він періодично фотографує мене в найнеочікуваніші моменти.

— Хочеш заскочити зненацька? – вигукую обурено і відтискаю мокре волосся, стоячи на величезному камені в досить пікантній позі.

— Ловлю природність і світло. Ось, поглянь, – простягає мені фотоапарат, і я заливаюся фарбою сорому.

Звинувачувала порядну людину Бог знає в чому. Сьогодні техніка без об'єктива, що лякав своїми розмірами, тому легко можу втримати її в руках. Кадри неймовірно вдалі. Динамічно, яскраво, насичено. І я красуня, звісно ж.

Забираючи фотоапарат, затримує свою руку на моїй. Тремчу від передчуття. Але він подає іншу долоню, допомагаючи спуститися, й веде вздовж берега, розповідаючи зворушливі легенди цих місць.

Його очі — це цілий світ, який я не могла б забути за секунду, але при цьому відчувала на рівні шкіри й серця. Він стояв за кілька кроків від мене, здавалося, такий же — з камерою в руках, незмінною усмішкою. Відчувала його присутність набагато яскравіше, ніж усі навколишні пейзажі.

Він розповідав про свої знімки, про те, як важливо знайти «той момент», коли людина може бути собою — без масок і награних жестів. І я, майже забувши про нашу розмову, думала лише про те, як легко з ним бути. Це щось невимовне, що зачаровувало мене на кожному кроці. Здавалося, що я перебуваю в якомусь іншому часі — де ми з ним стали частинами чогось великого й прекрасного.

На тлі цього узбережжя, цих палаючих горизонтів і моря, я раптом зрозуміла, що всі мої мрії про подорожі й мандри не мали жодного сенсу, якщо поруч не буде когось, з ким можна було б розділити цей момент. Олексій став тією людиною, з якою я відчувала — не в розмові, а в мовчанні — не було ні часу, ні пройдених кілометрів. І в цьому приховано більше, ніж я коли-небудь могла уявити.

Іноді його погляд затримувався на мені, але не так, як я звикла. Він наче спостерігав, як я змінююсь, як вловлюю кожен звук, кожен рух — і не чекав від мене реакції. Він просто дозволяв мені бути. І це не просто заспокоювало, а змушувало знову відчувати себе живою, чуттєвою, здатною вловлювати кожну мить.

Коли він фотографував мене на тлі моря, майже забула про камеру. Я була собою, вільною й справжньою, якою не була давно. Це були моменти, наповнені емоціями, розумінням, що світ має набагато більше сенсу, коли його розділяєш з іншою людиною.

Кожного разу, коли Олексій починав говорити, я відчувала, ніби його слова занурюються в саму глибину мене, наче в океан, витягуючи забуті, загублені думки. Він говорив з таким незвичним спокоєм, який змушував мене забувати про все навколо, і я шукала в його очах відповіді на питання, які раніше навіть не цікавили.

Одного вечора, коли ми сіли в кафе на набережній, я помітила, що його камера лежала без діла. Він говорив мені про те, як людина часто сама будує свої стіни, закриваючись від усього, що могло б її вразити. Ми обоє замовкли, замислившись над його словами.

— Ти знаєш, – сказав він, погладжуючи камеру, наче це був його єдиний друг у цьому світі, – я часто думаю, що ми постійно шукаємо щось, чого не можемо знайти. Іноді думаємо, що ось, колись це буде… і тоді все стане правильним. Але якось не усвідомлюємо, що це «колись» — це не щось, що прийде ззовні. Ми самі створюємо це «колись». А потім розуміємо, що, можливо, нам не вистачає лише того, щоб бути задоволеними «тепер».

Я усміхнулася, відчувши, як його слова плавно пробралися в мою душу. Змішане відчуття легкої тривоги і радості, щось тепле та невизначене охопило мене.

— Може, ми надто багато думаємо про «колись» і втрачаємо «тепер», – тихо відповіла я, але з усмішкою. – Може, я надто багато відкладаю на потім. Як, наприклад, коли мрієш про подорожі й кажеш собі: «Коли я це зроблю, я буду щасливою». А потім, коли приїжджаєш сюди, розумієш, що, можливо, твоє справжнє щастя — не в точці призначення, а в шляху.

Олексій задумався, схиливши голову.

— Тільки не пиши це в статті. Інакше всі стануть купувати не тури, а квитки на потяги, - пожартував чоловік, хоча очі його залишались серйозними.

Я побачила, як його губи ледь відкрилися, і він заговорив з тим тихим, майже філософським тоном, який міг би бути темою нашої розмови на довгі години.

— Так, ти права, – сказав він, – ти ж розумієш, що вся ця метушня з постійними планами й очікуваннями — це просто страх. Страх перед тим, щоб прийняти те, що вже є. Боїшся зупинитися, боїшся зізнатися собі, що щастя може бути просто тут, у цьому моменті.

Я відчула, як мої плечі розслабилися, а серце м'якше відгукнулося на його слова. Не очікувала, що просто розмова з цією людиною викличе в мені таку хвилю внутрішньої щирості та тепла. Олексію не потрібно було ані втішати, ані спрямовувати, він сам створював простір, у якому могли розчинятися мої сумніви.

— Іноді я думаю, що мені бракує цього «тут і зараз». Я часто тікаю від цього. Не знаю, може, я надто багато думаю про інших людей, намагаючись догодити, але насправді все, що мені потрібно, це просто бути собою. Можливо, це і є секрет щастя: визнати, що все, що ти шукаєш, насправді всередині тебе. А все, що відбувається навколо — це просто відображення твого світу.

— Мені здавалося, у тебе все гаразд з гармонією.

— Мені теж. Але от з'явилася ти, і я зрозумів, що нічого не знав про неї досі. Чому твої близькі називають тебе Ладою? Ти казала колись…

— Тато завжди хотів, щоб я була в ладу з собою.

Мені хотілося щось сказати у відповідь, але слова просто не приходили. Усе, що я відчувала в той момент, було настільки сильним, що залишалося лише в тиші між нами, як щось спільне, що не потребувало пояснень.

— Як ти думаєш, у чому сенс подорожей? – запитав він, повертаючись до легшого тону. – Ти ж не просто шукаєш екзотики?

Я засміялася, відчуваючи, як його питання витягують мене з глибини роздумів і змушують знову поглянути на світ з його, зовнішнього боку.

—  Іноді здається, що подорожі — це спосіб втекти від себе, – відповіла я, потягуючи каву, не витримавши його погляду. – Але, можливо, по-справжньому подорожуєш не в просторі, а в собі. З кожним новим місцем відкриваєш щось нове про себе. Ти ж теж через об'єктив камери бачиш світ по-новому, чи не так?

Він мовчав, і я помітила, як його погляд став глибоким. Він знову щось переосмислював.

З кожною розмовою я відчувала, як між нами росте невидимий зв’язок. Він не був очевидним, але з кожним словом, кожним невисловленим реченням цей зв’язок ставав міцнішим. Ми дедалі більше відчували, що легкість, з якою ми спілкувалися, приховує в собі набагато більше, ніж просто дружні розмови.

І хоча я все ще не розуміла, куди нас це веде, відчувала, що, можливо, саме в цьому і був увесь сенс — не шукати відповідь, а просто бути поруч і дозволити всьому відбуватися так, як є.

— Ти завтра залишишся одна, - несподівано сказав Олексій, змусивши мене нахмуритися.

— А ти?

— Мені треба на день поїхати. Повернусь, і продовжимо працювати. А ти поки відпочинь. Проведи день на пляжі, поспи.

Покірно кивнула. Сон не завадить. Хоча б тому, що ночами пишу статті. Тепер уже для туроператора. А заразом і для жіночого журналу. Причому, останній настільки задоволений моєю роботою, що подвоїв гонорар. А мені для натхнення, виявляється, потрібно було лише трохи моря, піску і… Олексій. Ось думки про нього теж довго не давали заснути.

Я так швидко звикла, що він завжди поруч, що відчула ранок надто порожнім без нього. Снідати на самоті насправді не так вже й весело. Так, ніхто не роздивляється, як я їм, і чи не застрягло щось у зубах. Але ж ніхто не витирає дбайливо серветкою вершки від полуниці. Рай без нього якийсь неповноцінний.

Від нудьги почала розглядати відвідувачів.

Олексій? Фотограф власною персоною діловито крокував через залу ресторану до одного із зачинених кабінетів. У парадному костюмі, у супроводі солідних на вигляд співрозмовників. Що це вони там так активно обговорюють? Може, в нього просто підробіток намітився?

Відчайдушно замахала рукою, коли він ковзнув поглядом по залу. Але він не помітив мене. Чи зробив вигляд, що не помітив.

Решту дня я провела в тривозі, сумнівах і печалі. Олексій на дзвінки не відповідав. Статті складатися не бажали. Сон теж зрадницьки обминав мою подушку.

Ну от як він міг? А може, це зовсім і не він був, а просто схожий чоловік, бізнесмен якийсь місцевий?

Коли він, уже звично, вранці постукав у мої двері, миттю злетіла з краю ліжка, де сиділа в нетерплячому очікуванні. Відчинила двері й завмерла.

Олексій мовчки дивився на мене, немов бачив щось більше, ніж я могла уявити про себе саму. Цей погляд, трохи хитрий і теплий, так близько підійшов до чогось, що я завжди вважала невловимим, майже забороненим. Мій пульс почастішав, ніби я підходила до обриву - і не від страху, а від нестерпної тяги до падіння.

Коли він підняв руку, щоб торкнутися мого обличчя, я відчула, як усе навколо сповільнилося, і все, що існувало в цей момент, звелося до його дотику. Його пальці торкалися мене з такою дбайливістю, що це здавалося майже священним, але в цьому було і щось несамовито живе, наче він чекав цього так само довго, як і я, а тепер просто не міг більше стримувати себе.

— Де ти був? – запитала пошепки.

— Мчав до тебе.

Я не знаю, хто зробив перший крок назустріч — все сталося так природно, ніби ми обидва знали кожен нюанс, кожен рух заздалегідь. Коли наші губи зустрілися, світ ніби зник, залишивши лише тихий ритм нашого дихання та відчуття повної близькості, максимально простої, але лякаюче відкритої.

У кожній його усмішці, у кожному погляді, в кожному ніжному русі я бачила людину, яка для мене стала не просто зустріччю чи приємним випадком. Я відчувала, що він бачить мене так, як ніхто не бачив раніше — наче цей погляд говорив більше, ніж будь-яка наша розмова.
Ледве затягнувши його до свого номера й зачинивши двері, я не переставала цілувати, поки не відчула, що мені не вистачає повітря.

— Ти занадто довго їхав! – з докором похитала головою, одразу розцвівши в щасливій усмішці.

Сміливо підштовхнула його до ліжка. Він м'яко, задоволено усміхнувся, перебираючи ініціативу, і я забулася в його обіймах та ніжності.
Ближче до вечора вирішили влаштувати собі незапланований вихідний. З трудом вибила у нього дозвіл надіслати шефу чергову маленьку статтю для сайту туристичної фірми. Він посміявся з моєї надмірної відповідальності й, наспівуючи, пішов до душу, попросивши мене підібрати в його телефоні романтичну музику для майбутньої вечері в номері. Сказав, що у нього кращий динамік.

Нічого собі, яка довіра! Він видав мені свій мобільний. Зняв блокування. Я таку техніку в руках тримати боюся. У нього взагалі вся апаратура дуже дорога. Навіть на вигляд. Мабуть, його робота добре оплачується.

Спробувала влаштуватися на двох стільцях, шукаючи в його телефоні музику для випадку, і відправляючи зі свого телефону невелику замітку. Думати про те, що буде по поверненню в рідне місто, категорично не хотілося. Крім того, безжально мучили ревнощі до тих дівчат, які можуть поїхати з ним у наступне відрядження. Цікаво, він зі всіма копірайтерами спить? Ні, я ж відчуваю, що у нас особливі стосунки. Такі теплі, довірливі й світлі. І такі романтичні…

Пилик. Простіший у нього звук на сповіщення для такого крутого телефону. Стоп! Це що?

Не розуміючи, перевела погляд з його мобільного на свій і назад, побачивши у нього фрагмент мого повідомлення. Що за нісенітниця?
Почувши шум з боку душу, повільно підняла голову, ковзаючи поглядом по улюбленому чоловікові від ніг і до насуплених брів.

— Льошо, це що? – розгублено уточнила.

— Ладо, не роби поспішних висновків, - сказав спокійно, роблячи крок до мене.

По оголеному торсу краплі води стрімко мчали до ідеально білого рушника, перев'язаного на талії.

У той момент, коли він простягнув руку, щоб забрати свій гаджет, той зрадницьки пиликнув знову, демонструючи перші слова повідомлення від абонента, підписаного дуже лаконічно «Дружина».

Не знаючи, плакати мені чи сміятися, застигла в ступорі з німим питанням в очах.

Льоша, здається, побачив лише останнє сповіщення. Його і став пояснювати.

— Так, я одружений, Владо. Але це не значить…

— Ні, це значить, — якось істерично вигукнула, відходячи в бік.
Подалі від нього, щоб так не тягло, щоб не здатися під натиском чарівності, привабливості, магнетизму і… моєї закоханості.

— Ти ж казав, що вільний… — пробурмотіла, кидаючи контрольний погляд на його руку.

— Так і є, — впевнено кивнув чоловік, який раптом здався мені незнайомцем.

— Але ти ж… Вона ж…

— У кожного з нас своє життя. Крім того, я справді ніколи до тебе не відчував… — він простягнув долоню до мого обличчя, але я відсахнулася.

— Не треба. Чому мої повідомлення шефу приходять до тебе?

— Ах, це… — він втомлено провів долонею по мокрому волоссю, відвернувся, прямуючи до панорамного вікна в іншій частині номера. – Очевидно тому, що я і є твій шеф.

— Не розумію, — мотнула головою. – Як це можливо?
Дурне питання. Адже мій мозок вже склав картину цілком. Дорога техніка, впевнена поведінка, прекрасне знання туристичного бізнесу зсередини. З першого дня в компанії. І вчора він мені не здався, і я не переплутала його з кимось…

— Я справді шукав копірайтера для компанії, — максимально чесно пояснив Олексій. – Потім написала ти. І я зрозумів, що кращого варіанту не придумаєш.

— Варіанту для розваг? – запитала з болем у голосі.
Сховати його не вдалося, на жаль.

— Не пересмикуй, — кинув з роздратуванням.
Здається, розмова його втомила.

— Я звільняюся, — слабко сказала, збираючи залишки сили волі, щоб піти негайно, поки не втратила себе в його погляді.

Олексій здригнувся, але не обернувся.

— Я оплачу квитки і твою роботу за цей період, — відповів глухо.
Те, як прозвучали його слова, боляче вдарило по самоповазі. Яку саме роботу він збирається оплатити? Як принизливо! З іншого боку, статті написані? Написані. Шеф задоволений? У захваті. Тоді це його проблеми, що сам же є керівництвом. А я дарувати свій труд не маю наміру.

— Чудово! – кинула з викликом, прямуючи до виходу.

— Куди ти? – усміхнувся без злоби, повертаючись до мене. – Це ж твій номер.

Справді, безглуздо вийшло. Зупинилася посеред кімнати, розгублено пробігаючи поглядом по обстановці. Наче дорогі меблі та декор могли підказати мені, що робити далі.

— Ладо, не йди. Мій шлюб – це ділова угода, і тільки. Я не можу розірвати його. Але між нами з дружиною ніколи нічого не було.
Здається, в ту мить він ненавмисно показав, що це неправда. Ну або не зовсім правда.

— Не рахуючи шлюбної ночі, звісно, — виправив себе, помітивши мій скептицизм.

— Ти обдурив мене не тільки в цьому.

— Але ж ця маленька брехня ніяк не зашкодила тобі.

— Я хочу побути одна.

Варто було мені прошепотіти ці слова вбитим голосом, як Льоша спокійно кивнув, скинув рушник, накинув халат на голе тіло і вийшов із номера. Не прощаючись. Залишивши мені свої речі. І забравши із собою моє серце.

Якщо я не поїду негайно, то навряд чи встою перед спокусою повірити його словам. А як можна вірити тому, хто хоч раз збрехав? Навіщо мені стосунки, заздалегідь приречені на провал?

Але якщо я поїду, то чи зможу забути його? Чи зможу почати життя спочатку? Адже самотність після його товариства просто задушить і зжере мене з подвоєною силою.

Наревівшись досхочу, вечеряти залишилася в номері, щоб не стикатися з ним зайвий раз.

А до сніданку портьє приніс на таці, крім традиційної їжі та напоїв, два конверти.

Залишившись сама, відкрила тремтячими руками кожен по черзі. Переді мною на шикарному ліжку лежали квиток на літак і ключі із запискою. За вказаною адресою на мене чекав Олексій, готовий познайомити із законною дружиною. Яка, за його словами, офіційно дала добро на наші стосунки, зайнята власними, тому що розлучення для них все одно неприпустиме.

Рука сама потягнулася до ключів, потім, ніби присоромлена, метнулася до квитка. Розум, серце, досвід, совість, душа й тіло кричали кожен щось своє. Тягнули мене в різні боки, як лебідь, рак і щука, ризикуючи розірвати на шматки. Яке б рішення я не прийняла зараз, напевно стану від цього нещасною. Ось уже воістину, у кожної путівки в рай є своя ціна в пеклі...

 

А ви б обрали квиток чи ключі?