Раді Вас бачити!

Зазвичай смерть приходить за людьми. Та цього разу все переплуталося й прийшли по неї... Оповідання до проєкту #whentimeisshort ("Коли часу обмаль")

 

Вранці, повертаючись додому після важкої знімальної зміни, чоловік втомлено позіхнув та кинув поверхневий погляд на стіну біля металевих дверей, що вели до під’їзду. Якщо цей проєкт вистрелить, він зможе змінити нарешті житло на таке, що буде гідним його незаперечного таланту. Адже не може так бути, щоб десята поспіль кінострічка лише окуповувала себе, не поклавши жодної копійки до його кишені. Мрійливо посміхнувся та завмер.

Раптом зачепився очима за щось дивне на одному з оголошень. Перечитав ще раз, більш уважно, списавши нерозуміння на вже хронічну втому.

«Здам квартиру-студію на сьомому поверсі цього будинку. Всі подробиці за особистої зустрічі».

Нісенітниця! Потер очі й перечитав ще раз, після чого насупився. По-перше, його будинок п’ятиповерховий. Тож сьомий поверх апріорі не може існувати. По-друге, якщо хтось бажає здати своє житло, то чому пише на власному ж будинку про це? Адже орендатор ніколи не здогадається, де шукати таке оголошення.

Про всяк випадок відійшов від під’їзду, задер голову і перерахував поверхи. Може, таксист помилився адресою просто? Та ні ж. Ось табличка з вулицею та номером будинку. А ось і власний балкон на другому поверсі.

Дружина, мабуть, знову сваритиметься, що всю ніч вештався бозна-де. І він добре розумів її. Адже в грошовому еквіваленті його робота більше схожа на хобі, що дорого коштує, аніж на заробіток, здатний утримувати родину.

Ганна мріяла про дитину. А що він може дати малюку? Обіцянку, що наступна кінострічка точно принесе бажаний успіх, славу й гроші?

Струснув головою. Рішуче повернувся до під’їзду, намагаючись ігнорувати дивне оголошення. Врешті-решт, його це не стосується жодним чином. Навіть, якщо то шахраї якісь. Розумна ж людина порахує, напевно, що тут немає сьомого поверху.

Коли рвучко відчинив двері, пілікнув домофон. Дмитро остовпів, дивлячись з недовірою на ліфт, що знаходився просто перед ним. Але ж він добре пам’ятав, що на цьому місці мали бути сходи. Тепер про них не було й згадки. Єдина можливість потрапити додому – ліфт. Як це можливо? Може, хлопці вирішили просто пожартувати, перебуваючи у відповідному поточній стрічці настрою?

Він обережно доторкнувся до холодного металу кінчиками пальців. Наче справжній. Та він же краще за будь-кого знає, як можна реалістично створити щось штучне. Пнув ліфт з усієї сили, й тут же завив від болю, що пронизав ногу. Справжній, чортяка!

Психанувши, вийшов, від душі грюкнувши дверима. Поспіхом набрав номер свого помічника.

– Скажи мені, Васю, – почав без передмови доволі сердито, — що це за жарти? Поверніть все, як було. Бо я зараз не в гуморі, щоб цей розіграш оцінити, і дуже хочу спати.

– Не розумію, — сонно пробурмотів помічник режисера на тому кінці зв’язку.

– Та годі! — недовірливо буркнув чоловік. — Нікому б іншому це навіть на думку не спало.

Повисла глибока тиша.

– Дмитро, а що сталося? – із засторогою перепитав співрозмовник.

– То це не ви з хлопцями?

– Мені важко відповісти, коли навіть не знаю, про що ти.

– Тоді вибач, – розгублено промимрив він і поклав слухавку, навіть не прощаючись.

Із сумнівом глянув на двері, які наступної миті відчинилися. Сусід незадоволено привітався з ним та пішов геть. До недбалого ставлення на свою адресу Дмитро давно звик. Чомусь робітники заводів, газет і… Коротше, всі нетворчі професії вважали, що вся його робота складається виключно з вечірок, саме тому і приходить додому під ранок. А геть не тому, що бюджет має мізерний, а результат замовник хоче яскравий і на вчора. І актори, звісна річ, не погодяться зніматися за копійки, на голому ентузіазмі. Їм теж треба годувати родину. Простіше вже буде їм блогерами стати і заробляти в рази більше з працею в рази легше. Хоча що це він? Вже точно так, як ті сусіди, почав чужий хрест вважати легшим. Гидко.

Оговтавшись, кинувся до сусіда.

– Пробачте, а ви зараз ліфтом чи таки сходами спускалися?

Сусід відсахнувся, покрутив пальцем біля скроні.

– Пити менше треба на своїх вечірках! Який, до біса, ліфт? – незадоволено вигукнув і пішов, іноді обертаючись.

Дмитро проводив його ще більш розгубленим поглядом. Знову пліткуватимуть, хай їм грець.

Повернувся до рідного під’їзду та відчинив двері. Друга спроба нічого не змінила. Чоловік ошелешено втупився поглядом у ліфт перед собою. Маячня! Адже сусід тільки що спокійно вийшов, скориставшись сходами. Не може ж той ліфт існувати тільки для нього! Від цього припущення шкірою пробігся табун мурашок, стало прохолодно.

Та ще більший жах охопив наступної миті, коли двері ліфта, наче почувши та зрозумівши його думки, з тихеньким дзвоном привітно відчинилися, явивши його погляду чистий, наче геть новенький металевий короб, що блищав.

– Я можу і не входити, – вмовляв він себе.

Хоча й розумів, що по-іншому ніяк власної квартири не дістанеться. Він може почекати інших сусідів і, коли вони вийдуть, попросити допомогти піднятися на другий поверх сходами. Нехай навіть вирішать, що з глузду з’їхав! Та він може і не говорити про своє дивне видіння. Можна збрехати, що підвернув ногу.

Поки він думав, ліфт лишався відкритим, немов терпляче очікував його рішення. Ідея навіть на етапі думки виявилася не реалістичною, тому що з усіх сусідів рано виходить з будинку лише один. І він тільки-но пішов. Решта, ймовірно, виповзе у своїх справах не раніше за дві-три години. Висновок?

Він з осторогою поставив краєчок черевика біля дверей ліфта. Чи то відчув, чи то почув, як хтось доброзичливо хихикнув. Все, дах поїхав. Подумки помахав йому рукою та увійшов.

Двері плавно попливли перед його носом, зачиняючи невелику кабінку з ним усередині.

Дмитро важко вдихнув, збираючись із силами, і приготувався натиснути на кнопку свого поверху. Але жодної панелі з кнопкою не знайшов. Широко розплющивши очі, почав мацати гладкі стіни у пошуках захованих панелей, важелів, засобів зв’язку з якимось диспетчером.

Ліфт здригнувся, і Дмитро потонув у божевільному сміхові, що почув, поки залізний монстр мчав уверх. При цьому час наче завмер і повз лінивим равликом. За час руху чоловік пережив справжній когнітивний дисонанс.

Нарешті двері, наче насміхаючись, так само привітно розчахнулися. Ліфт дзенькнув, випльовуючи чоловіка зі своїх надр, та миттєво зник за його спиною.

Натомість розгублений чоловік опинився у напівтемній кімнаті, яку ніколи раніше не бачив. Був упевнений стовідсотково, що не бачив.

Приміщення здавалося пустим аж доти, доки з кута не почувся слабкий шерех.

– Проходь, сідай, — запропонував голос, що належав істоті, яка перебувала в темряві.

Була то жінка чи чоловік — за голосом визначити не зміг, чому дуже здивувався. Адже професійно прислухався завжди до вимови.

Він обвів поглядом кімнатку та не знайшов жодного предмета меблів.

– Йой, пробач, – долинуло з того ж куточка з явною насмішкою.

Дмитро звів брови на переніссі. Кому спало на думку так безглуздо жартувати та ще й принижувати його? Якби був хоч як відомий бабій Микола, що виконував зараз головну роль у його стрічці, то подумав би, що то колишні мстяться. Якби був як актор другого плану Вадим, що заборгував половині колег на майданчику, можна було б вирішити, що то невгамовні кредитори. А кому ж він перейшов дорогу?

Щось боляче врізалося йому в ноги зі спини, змусивши підігнути коліна. Наступної миті виявив себе таким, що сидить на простенькому стільці.

– Хто ви такий? Або така… – перелякано уточнив, розуміючи, що і стільця цього секунду тому не було.

– Не скажу, що воно, – з розумінням хмикнула та, що бажала залишатися поза зоною видимості. – Бо це навіть мені неприємно. Але я скоріше явище, ніж живота істота.

Більш зрозуміло не стало. Тому Дмитро ще більше насупився.

– Уявімо, що я жінка. Адже можу мати будь-яку форму.

Він машинально кивнув у відповідь, гарячково нишпорячи поглядом навколо, намагаючись знайти хоч якийсь вихід. От дурень! Міг же не заходити до того клятого ліфта.

– Не міг, — раптом промовило щось із темряви.

Дмитро важко ковтнув грудочку, що за мить підкотила до горла. Чого ви від мене хочете? Навіщо викрали?

– Викрала? – здивувалася вона, але Дмитро відзначив, що голос її буцімто змінився.

Наче вирішивши стати жінкою, вона поступово ставала нею за власним бажанням.

– Ти сам до мене прийшов. Бо ж ти хочеш мене вбити, наскільки я розумію. То ось тобі шанс зробити бажане.

Дмитро категорично нічого не міг зрозуміти. Що верзе ця божевільна та як їй вдалося провернути цей трюк?

Наступної секунди на його судомно зведених колінах з’явився стос паперу з друкованим текстом. На полях аркуші були списані його ж почерком. Чоловік приголомшено та безпомилково визнав у папірцях вивчений напам’ять сценарій фільму, над яким нині працював.

Дійсно, за задумом сценариста, йшлося про вбивство. Причому, не кого-небудь, а самої смерті. Дмитро судомно втягнув трохи вологе повітря носом.

– Що це має означати? — прошепотів він.

Відповідь не почув, а скоріше відчув, ніби перемкнувся на одну хвилю зі співрозмовницею. Вона знизала плечима.

Чи то очі звикли до напівтемряви, чи то дедалі світліше ставало у кімнаті, але він вже міг розгледіти обриси її фігури. Вона сиділа у самому куточку, просто на підлозі, підібравши коліна та обхопивши їх руками, що  були заховані у довжелезних рукавах туніки вільного крою.

Чомусь від цього у грудях все стислося до фізичного болю.

– Я зараз помру? – тихо спитав.

Вона недбало посміхнулася.

– Та ні, навпаки.

Встала, неочікувано важко спираючись рукою на стіну. Ходою втомленої людини пройшла до маленького віконечка, що виявилося навпроти Дмитра. Сміливо повернулася спиною до нього, зчепивши руки у замок.

– Послухай, я не збираюся тебе вбивати. Тим паче так, зі спини, наче боягуз, — нарешті приходячи до тями, промовив чоловік, безглуздо розмахуючи стосом папірців у руці.

– Чому? – здивовано спитала вона, різко повертаючись обличчям до свого гостя. Від цього кімнатою пронісся легкий вітерець. – Там же у тебе саме так написано, – хитнула головою в бік сценарію, на який він покладав величезні надії.

Саме через тему, що здійняв сценарист. Через інтерес людей до всього потойбічного. У що вони лізли, не знаючи броду. Та й він не знав. Ніхто не видавав при народженні підручник, в якому б розтлумачували закони Всесвіту та прейскурант за помилки. Дехто дізнався це ближче до кінця життя, сплативши власним болем та сльозами. Решта відміряний час взагалі прострибала на одній нозі, намагаючись встигнути бути щасливими. Хтось із відомих сказав, що завдання зробити людей щасливими не входило в перелік Всесвіту на момент створення людства. Може саме тому й намагалися? На зло долі. Чи він просто фаталіст.

– Це не мій текст. Його не я писав, – пригнічено констатував він. – Я — всього лише режисер, який знімає фільм. На замовлення.

Вона з розумінням кивнула.

– Я знаю. Сценарист вже усе пояснив мені, – з гіркою посмішкою додала, від чого Дмитро ледь не впав зі стільця.

Виходить, він — не єдина жертва. Що то не розіграш вже зрозумів. Або скоріше знову ж таки відчув. І був певен, що не помиляється.

– Він живий? – перепитав на межі чутності.

Вона подивилася на співрозмовника довгим пронизливим поглядом, а потім неквапливо кивнула.

Як для смерті, на думку Дмитра, виглядала вона занадто мило. Обриси обличчя такі ніжні, довге, майже золоте волосся, що сліпить своїм світлом. Детальніше розгледіти не зміг, адже вона стояла все ще проти світла. Смішно, наскільки це має подвійний сенс.

– Я не проти світу, – обурилася вона. – Це світ проти мене!

Те, що вона читає думки, вже не дивувало. А от позиція жертви поставила у глухий кут.

– Та це ж маячня, – хмикнув чоловік.

Може, він втрачає глузд, але боятися її вже не виходило, бо ж бачив перед собою беззахисне дівчисько, ображене на цілий світ.

– Це ж ти відбираєш життя у нас, а не ми у тебе.

Смерть ошелешено дивилася на співрозмовника. Таке чула не вперше, але щоразу щиро дивувалася, наскільки шори заважають бачити. Останнім часом вже навіть починала вагатися, що може це саме вона бачить, як коняка на перегонах, єдиний шлях і жодної альтернативи. Єдине рішення. Єдину відповідь, як вірну.

– Ви смішні, — нарешті відгукнулася. – Я з’єдную світло. Озирнися, що ти бачиш?

Він спантеличено подивився навколо себе. З подивом відзначив, що темрява відступила по кутках, а в кімнаті стає дедалі світліше. Звідки виходить це світло, визначити не зміг, як не намагався.

– Що все це означає?

Смерть загадково посміхнулася, трохи нахилилася вперед, перекидаючи через плече золотаве волосся.

– Я захищаю цю землю справжнім куполом світла. Кожен з вас — то ніби волос на моїй голові. З кожним з вас я виплітаю купол світла, що оточує землю. Йдучи зі мною, світлі люди єднаються з цим куполом.

Куди йдуть темні, він здогадався й сам. Не мало проповідей слухав у дитинстві. Та останнім часом перестав вірити красивим словам, адже діти повинні вчитися на вчинках, а не мовних перлах батьків. Якщо вже назвався отцем, то і веди дітей світлим шляхом, а не у прірву моралі на догоду часу.

– Коли світлих душ не вистачає, змушена вплітати своє волосся. Бо ж це моя робота — відшукати й вчасно забрати саме світлих хранителів куполу.

Він із жахом усвідомив тієї митті, чому частіше саме добрі люди гинуть швидше за інших. Вони потрібні для захисту землі? А що тоді на ній захищати, що лишиться?

Смерть довірливо схилила голову та розвела пасма в різні боки, явивши на світ лису частину голови. Та наступної хвилини сором’язливо сховала, поправивши волосся.

– Ще трохи — і стану, як на ваших картинках, – беззлобно посміхнулася.

– Ти потребуєш допомоги? – несміливо запитав, починаючи розуміти, до чого вона хилить.

Вона задумливо кивнула.

– Чи ти знаєш, яка є ціна за кожне рішення, кожне необережне слово? Не знаєш, мені це відомо. Свідомо не знаєш. Але ж ці знання вкладені у вас з народження. Треба просто не ігнорувати. Тепер же уяви собі, яка ціна буде за навмисне складені слова, зняті кінострічки…

Дмитро жахнувся, миттєво уявивши те, про що вона говорила. Він прогорнув у своїй голові безліч фільмів, що дивився свого часу. В тому числі й про смерть. Численні книжки з домислами авторів. Насправді одиниці з них знали достеменно, про що пишуть. І ще менше мали на те дозвіл «героїв» своїх творів. Він розумів, що то були не його думки. То вона передавала йому свої переживання, почуття.

– Та хіба я можу щось змінити? – безсило спитав, уявивши розмах книжкової та кіноіндустрії в усьому світі.

– У такому масштабі – ні, – похитала головою з м’якою посмішкою. — Але ж у своєму — можеш.

Він зацьковано глянув з-під лоба.

– У це вже вкладені чималі гроші, які повертати доведеться мені. Скільки режисерів знімають подібне. Не вірю, що ти кожному влаштувала таку зустріч та залякувала, щоб відмовилися від задуму!

– Ні, звісно. Тільки тим, хто здатний почути та відмовитися. З рештою немає сенсу спілкуватися, – зізналася похмуро. – Тебе тільки гроші зупиняють?

– Не тільки, – буркнув Дмитро. – А репутація? Почав знімати й кинув. Як це?

– Гідно, – знизала плечима. – Вчасно відмовлятися від темного — гідний поваги вчинок.

Режисер замовк і задумливо поглянув на сценарій у своїх руках.

– Але ж тебе не можна вбити. То чому ти злякалася аж так, щоб… – вловив нарешті питання, яке не давало спокою підсвідомо весь час спілкування з нею.

– Чому ти так вирішив? – здивувалася смерть. – Немає на світі неможливого. Є не для того, хто намагається. Не в той час, коли намагаються. Або не в тому місці. Бо ж у кожного своє призначення. Риба ж не лізе на дерево. То чому всі лізуть бути не собою заради чиєїсь примхи?

Дмитро прикрив очі на хвилину, почуваючись так, ніби пропускав через себе весь її біль.

– Вода і камінь сточить. Якщо людство і далі бажатиме мого зникнення, одного дня це станеться, — глухо вимовила. — Та щоб відбулась аж така подія і земля при цьому встояла, в одну мить загинуть всі світлі люди, щоб утримати хоч на якийсь час той захисний купол. А ті, хто залишаться… Отримають справжню вічність у своє розпорядження. Вічність страждань і болю. Адже я рятую від них важкохворих. Вічність нудьги для тих, у кого є все. Адже саме страх переді мною розважає їх, коли решта способів закінчилися. Вічність пустоти для тих, хто вже все зробив і не може піти. Бо відсутній поводир.

Вони обидва помовчали, кожен про своє.

– Якщо справа у грошах, не переймайся.

– Даси мені гроші? – недовірливо хмикнув.

– Я ж не диявол, – відкрито посміхнулася смерть. — Це він дає вам бажане, це ним ви закриваєте власні гидкі вчинки. Може, й пішов би вже геть, у спокій, якби його не потребували мільйони… Але я дам тобі гроші. Трохи терпіння.

Дмитро покрутив у руках телефон, роздивляючись фігуру перед собою. Він не міг би сказати, як саме зрозумів, що вона не бреше, що йому не наснилося. Та що він скаже дружині? Що мрія про дитину тепер взагалі нездійсненна, бо він раптово зустрів смерть і вирішив врятувати світ? А що він сказав би власній дитині, яка б народилася у світі без світла?

– Васю, — не вірячи самому собі, промовив у слухавку, набравши помічника режисера, – скасовуй на завтра усі зйомки.

– Ти здурів? — загарчав помічник.

– Я тобі потім все поясню…

– Та що мені пояснювати? – кип’ятився той. — Я вже дружині відпочинок на морі обіцяв. Ти подумав, у скільки обійдеться один день простою?

Дмитро кліпнув очима від світла, що стало більш яскравим.

– Це не буде простій, — трохи винувато пояснив режисер. – Це скасування стрічки. У будь-якому випадку я не зніматиму це.

– Що ти верзеш? З якого це дива? Знаєш що, тоді я просто зніму сам. Думаєш, геніальний дуже? Без тебе обійдемося! Взагалі не хочу мати з тобою більше ніяких справ!

Дмитро, не слухаючи далі, поклав телефон до кишені, натиснувши відбій, а потім втупився у смерть.

– Задоволена? – трохи ображено буркнув.

Вона ласкаво посміхнулася.

– Ти задоволений, – констатувала впевнено.

Дмитро і справді відчув, як по тілу розливається відчуття правильності прийнятого рішення.

– І що далі? – спитав розгублено.

– Відпочивай, – схилила голову набік, з цікавістю розглядаючи його. – Радію, що не помилилася. Сценарист відповів інакше.

– Як саме?

– Вже бачив своє ім’я на постері прем’єри, – відповіла з гіркотою.

– А вони ж знімуть… Без мене, – усвідомив. – Незамінних немає, так? І я стоятиму в сутінках чиєїсь слави, яка могла бути моєю. Чийогось добробуту, яким міг порадувати власну дружину й батьків.

Смерть нічого не відповіла.

За спиною знову брязнув ліфт. Дмитро подивився туди, де мали б бути очі співрозмовниці, та бачив одне лише світло, що розпливалося перед власним зором.

Слухняно попрямував до металевої кабінки, не бажаючи навіть думати, куди ліфт відвезе його цього разу. Наостанок обернувся, але кімнатка пустувала.

Посміхнувшись самому собі, Дмитро увійшов у ліфт. Двері зачинилися. Та лише для того, щоб вже через хвилину сповістити: «Ліфт далі не їде!», а потім висадити біля дверей його квартири та розчинитися у повітрі.

Відчуваючи шалену емоційну втому, Дмитро увійшов до квартири, де на нього одразу накинулася дружина. Широко відкриті очі, сповнені страху, змусили чоловіка підібратися.

- Що трапилося, кохана? – спитав обережно, притискаючи до себе.

- Як добре, що ти вже дома! – вигукнула йому в груди.

Дмитро огледів єдину в їхній квартирі кімнату здивованим поглядом. Всюди незвичний безлад, речі розкидані.

- У новинах останні пів години тільки й кажуть, що світ на порозі чергової світової війни. Та за хвилину до твого повернення дали новину, що начебто світові лідери домоглися якогось рішення, щось там підписали, – плутано пояснила вона.

Режисер з розумінням хмикнув, сховавши очі.

- А де ти був, до речі? Бо я бачила, як ти увійшов до під’їзду… – схаменулася дружина та відсторонилася.

- Зустрів нашу нову сусідку, – дивлячись прямо в очі, відповів гранично чесно.

Чомусь сказати коханій більше так і не зміг. Наче тоді б порушив не свою таємницю.

- З якого вона поверху? – зацікавлено спитала, потайки мріючи про сусідку-подружку.

- З сьомого, – знизав плечима та рушив у ванну мити руки. – Люба, я страшенно голодний. І дуже втомився. Добре хоч, що завтра в мене вихідний.

- Як це з сьомого? – недовірливо перепитала, наздоганяючи коханого. — Знов жартуєш?

- Звісно, – неоднозначно хитнув головою. – Але про вихідний цілком серйозно. Чекай, хтось дзвонить…

Дружина радісно глянула на нього, почувши про спільний день, що наступить, адже скучила за ним безмежно. Та зараз же зіщулилася. Ну так, звісно, зараз хтось усе спаскудить, і він знову помчить знімати щось.

- Так, я записую, – пробурмотів чоловік, підходячи до шафи, щоб узяти листок і ручку. – Чекайте, ви впевнені, що правильно назвали суму за роботу? Яку саме мою стрічку дивилися?

Жінка пожвавилася, підходячи ближче. Він обійняв її, бажаючи без слів поділитися радістю, що змушувала серце прискорити алюр. Уважно слухав слова неочікуваного замовника та дивився на кохану щасливими очима.

- Чекайте, — перервав. —  Завтра я не зможу.

Дружина здивовано відсунулася та покрутила пальцем біля скроні, розгледівши на папірці шалену суму.

- У мене завтра родинний день. Крихітна відпустка, – пояснив з повагою, затамувавши подих від власної небаченої сміливості.

- Добре, – відгукнувся замовник. Трохи помовчав і боязко спитав тихенько: – А ваш ліфт теж далі не їде?

 

 

Anhelina Krikheli

The Lift is not going any further

(for the project «When Time is Short»)

English translation - Vladyslava Aleksiiuk

 

On his way home from a hard day of filming in the morning, the man yawned tiredly and cast a superficial glance at the wall near the metal door leading to the entrance. If this project works out, he will finally be able to change his home into one worthy of his undeniable talent. After all, it can't be that his tenth film in a row is only paying for itself without putting a single penny in his pocket. He smiled dreamily and froze.

Suddenly, his eyes caught something strange on one of the advertisements. He read it again, more carefully, blaming his misunderstanding on his chronic fatigue.

"Studio apartment for rent on the seventh floor of this building. All details in person".

Nonsense! I rubbed my eyes and read it again, then frowned. First of all, his house is five storeys high. So the seventh floor cannot exist a priori. Secondly, if someone wants to rent out their home, why does he write about it on his own house? The tenant will never know where to look for such an advert.

Just in case, I stepped away from the entrance, held up my head and counted the floors. Could the taxi driver have just got the address wrong? But no. Here is a sign with the street and house number. And here is my own balcony on the second floor.

His wife would probably scold him again for wandering around all night. And he understood her well. After all, in monetary terms, his work is more like a hobby that costs a lot of money than a job that can support a family.

Anna dreamed of having a child. What could he give to a child? A promise that the next film will definitely bring the desired success, fame and money?

He shook his head. He turned resolutely towards the entrance, trying to ignore the strange announcement. After all, it had nothing to do with him. Even if it was some kind of scam. A smart person would probably figure out that there was no seventh floor.

When he jerked open the door, the intercom beeped. Dmitry stood there, staring in disbelief at the lift in front of him. But he remembered well that there was supposed to be a staircase in this place. Now there was no sign of them. The only way to get home was by lift. How was that possible? Maybe the guys had just decided to play a joke, being in the mood of the day?

He gently touched the cold metal with his fingertips. As if it were real. He knew better than anyone how to create something artificial in a realistic way. He kicked the lift with all his might, and immediately howled with pain that pierced his leg. It was real, damn it!

Frantically, I got out, slamming the door with all my might. He hastily dialled his assistant's number.

"Tell me, Vasya," he began without preamble, rather angrily, "what kind of jokes are these? Just return everything to the way it was. Because I'm not in the mood to appreciate this joke right now, and I'm really sleepy.

"I don't understand," the assistant director mumbled sleepily on the other end of the line.

"Come on!" the man grumbled incredulously. "No one else would have even thought of it.

There was a deep silence.

"Dmitriy, what happened?" the other man asked cautiously.

"So it wasn't you and the boys?

It's hard for me to answer when I don't even know what you're talking about.

Then I'm sorry," he mumbled in confusion and hung up without even saying goodbye.

He looked doubtfully at the door, which opened the next moment. The neighbour greeted him with a grudging greeting and walked away. Dmytro had long been used to being treated with carelessness. For some reason, workers at factories, newspapers and... In short, all non-creative professions believed that his work consisted solely of parties, which is why he came home in the morning. And not because they have a meagre budget, but because the client wants the result to be bright and for yesterday. And the actors, of course, will not agree to work for a pittance, on bare enthusiasm. They also need to feed their families. It will be easier for them to become bloggers and earn many times more with hard work. Although what is he? Just like those neighbours, he has started to consider someone else's cross easier. It was disgusting.

When he recovered, he rushed to his neighbour.

"Excuse me, did you take the lift or did you take the stairs?

The neighbour recoiled, twirling his finger at his temple.

You should drink less at your parties! "What the hell is a lift?" he shouted in displeasure and walked away, occasionally turning back.

Dmitry followed him with an even more confused look. They'll gossip again, damn it.

He returned to his own entrance and opened the door. The second attempt did not change anything. The man stared dumbfounded at the lift in front of him. "This is nonsense! His neighbour had just calmly left using the stairs. That lift couldn't be there just for him! This assumption sent shivers down my spine and made me feel chilly.

But he was even more terrified the next moment when the lift doors, as if they had heard and understood his thoughts, opened with a soft chime, revealing to him a clean, shiny metal box that looked as if it were brand new.

- "I don't have to go in," he persuaded himself.

Although he knew that there was no other way to get his own apartment. He could wait for the other neighbours and, when they came out, ask for help getting up the stairs to the second floor. Even if they think he's crazy! But he doesn't have to talk about his strange vision. He could just lie and say that he had twisted his ankle.

While he was thinking, the lift remained open, as if patiently waiting for his decision. The idea, even at the stage of thought, turned out to be unrealistic, because only one of his neighbours leaves the house early.  The rest would probably crawl out on their own no earlier than two or three hours later. Conclusion?

He cautiously placed the edge of his shoe near the lift door. He either felt or heard someone giggle in a friendly way. That was it, the roof was off. He mentally waved and entered.

The door floated smoothly in front of his nose, closing the small cubicle with him inside.

Dmitry took a deep breath, gathering his strength, and prepared to press the button for his floor. But he couldn't find a single panel with a button. With his eyes wide open, he began to feel the smooth walls in search of hidden panels, levers, and means of communication with some kind of dispatcher.

The lift shuddered, and Dmitriy drowned in the crazy laughter he heard as the iron monster rushed upwards. At the same time, time seemed to have frozen and crawled by like a lazy snail. The man experienced a real cognitive dissonance during the journey.

Finally, as if mocking, the doors opened just as friendly. The lift dinged, spitting him out of its bowels, and instantly disappeared behind him.

Instead, the confused man found himself in a semi-dark room he had never seen before. He was absolutely sure that he had not.

The room seemed empty until he heard a faint rustling in the corner.

"Come, sit down," said a voice that belonged to a being in the darkness.

I couldn't tell whether it was a woman or a man by the voice, which surprised me greatly. After all, professionally, he always listened to pronunciation.

He looked around the room and couldn't find a single piece of furniture.

"Oh, I'm sorry," came a mocking voice from the same corner.

Dmitriy drew his eyebrows together on the bridge of his nose. Who would have thought to make such a stupid joke and humiliate him? If he had been a famous womaniser like Mykola, who was now playing the main role in his film, he would have thought it was his exes taking revenge. If Vadym was a supporting actor who owed half of his colleagues on the set, one might think it was restless creditors. But who did he cross the road to?

Something painfully slammed into his legs from the back, forcing him to bend his knees. The next moment he found himself sitting on a simple chair.

Who are you? Or such a thing..." he said, frightened, realising that this chair hadn't even been there a second ago.

"I can't say what it is," the creature, who wanted to stay out of sight, hummed with understanding, "because even I am not comfortable with it. But I am more of a phenomenon than an abdominal creature.

It didn't get any clearer. So Dmytro frowned even more.

Let's imagine that I am a woman. After all, I can take any shape.

He nodded automatically in response, frantically looking around, trying to find at least some way out. What a fool! I could have stayed away from that damn lift.

I couldn't," something suddenly said from the darkness.

Dmitri swallowed hard the lump that had risen to his throat. "What do you want from me? Why did you kidnap me?

"Kidnapped?" she was surprised, but Dmitriy noticed that her voice seemed to have changed.

It was as if she had decided to become a woman and was gradually becoming one of her own free will.

You came to me on your own. Because you want to kill me, as far as I can tell. So here's your chance to do it.

Dmitry could not understand anything at all. What was this madwoman talking about and how had she managed to pull off this stunt?

The next second, a pile of paper with printed text appeared on his cramped lap. In the margins, the sheets were written in his own handwriting. The man was stunned and unmistakably recognised the papers as the script of the film he was currently working on.

Indeed, the script was about a murder. And not just anybody, but death itself. Dmitry sucked in a little damp air through his nose.

"What is this supposed to mean?" he whispered.

He didn't hear an answer, but rather felt as if he had switched to the same wavelength as the person he was talking to. She shrugged her shoulders.

Either his eyes were getting used to the semi-darkness or the room was getting lighter, but he could already make out the outline of her figure. She was sitting in the corner, directly on the floor, with her knees drawn up and her arms wrapped around them, hidden in the long sleeves of her loose-fitting tunic.

For some reason, it made everything in my chest tighten to the point of physical pain.

"Am I going to die now?" I asked quietly.

She smiled carelessly.

"No, on the contrary.

She stood up, suddenly leaning heavily on the wall. With the gait of a tired person, she walked to the small window opposite Dmitry. She boldly turned her back on him, clasping her hands together.

"Listen, I'm not going to kill you. Especially not like that, from behind, like a coward," the man finally came to his senses, waving a pile of papers in his hand.

"Why?" she asked in surprise, turning sharply to face her guest. "It says so right there," she shook her head at the script he was pinning his hopes on.

It was because of the topic that the scriptwriter had raised. Because of people's interest in everything otherworldly. What they were getting into without knowing the way. And he didn't know either. No one was given a textbook at birth that explained the laws of the universe and the price list for mistakes. Some people found out later in life, paying for it with their own pain and tears. The rest of us spent the measured time hopping around on one leg, trying to be happy. Someone famous said that the task of making people happy was not on the list of the universe at the time of the creation of mankind. Maybe that's why we tried? To spite fate. Or maybe he's just a fatalist.

This is not my text. I didn't write it," he stated dejectedly, "I'm just a director making a film. It was commissioned.

She nodded in understanding.

I know. The screenwriter has already explained everything to me," she added with a bitter smile, which almost made Dmitriy fall out of his chair.

"It turns out he's not the only victim. I realised that this was no joke. Or rather, he felt it again. And he was sure that he was not mistaken.

"Is he alive?" he asked at the edge of his hearing.

She looked at him with a long, piercing gaze and then nodded slowly.

In Dmitriy's opinion, she looked too cute for death. Her features were so delicate, her long, almost golden hair dazzling with its light. He couldn't see more details, because she was still standing against the light. It's funny how this has a double meaning.

I'm not against the world," she said indignantly, "it's the world against me!

The fact that she was a mind reader was no longer surprising. But the position of the victim was stumping.

"That's bullshit," the man said with a chuckle.

Maybe he was losing his mind, but he could no longer be afraid of her, because he saw a defenceless girl who was angry with the whole world.

You are the one who takes life from us, not us from you.

Death stared at the interlocutor in shock. This was not the first time she had heard this, but each time she was sincerely surprised at how much the blinders prevented her from seeing. Lately, she had even begun to doubt that maybe it was she who saw, like a horse in a race, the only way and no alternative. The only solution. The only answer as the right one.

"You're ridiculous," she finally responded, "I'm connecting the lights. Look around, what do you see?

He looked around him, puzzled. He was surprised to note that the darkness had receded in the corners and the room was getting lighter and lighter. He could not determine where this light was coming from, no matter how hard he tried.

What does it all mean?

Death smiled mysteriously, leaned forward a little, tossing her golden hair over her shoulder.

I protect this land with a real dome of light. Each of you is like a hair on my head. With each of you I weave a dome of light that surrounds the earth. By walking with me, light people unite with this dome.

Where the dark ones are going, he guessed himself. He listened to a lot of sermons as a child. But lately, he has stopped believing in beautiful words, because children should learn from their parents' actions, not their linguistic pearls. If you call yourself a father, then lead your children on the bright path, not into the abyss of morality to please the times.

When there are not enough bright souls, I have to braid my own hair. After all, it is my job to find and take away the light guardians of the dome in time.

He realised with horror at that moment why it is often the good people who die the fastest. Are they needed to protect the earth? And then what will be left to protect, what will remain?

Death confidentially bowed its head and parted its locks in different directions, revealing the bald part of its head. But the next minute she shyly hid it, straightening her hair.

"A little more and I'll look like your pictures," she smiled benignly.

"Do you need help?" I asked timidly, beginning to understand what she was getting at.

She nodded thoughtfully.

Do you know what the price is for every decision, every careless word? You don't know, but I do. You don't know it consciously. But this knowledge is embedded in you from birth. You just need to not ignore it. Now imagine what the price will be for deliberately composed words, films...

Dmitry was horrified, instantly imagining what she was talking about. He went through the many films he had watched in his head. Including those about death. Numerous books with the authors' speculations. In fact, few of them knew exactly what they were writing about. And even fewer had the permission of the "heroes" of their works. He understood that these were not his thoughts. She was conveying her experiences and feelings to him.

"But can I change anything?" he asked helplessly, imagining the scale of the book and film industry around the world.

"Not on that scale, no," she shook her head with a soft smile, "but in your own, you can.

He looked up from his forehead.

A lot of money has already been invested in this, which I will have to pay back. How many directors make films like this? I don't believe that you arranged such a meeting and intimidated them into giving up their idea!

No, of course not. Only those who are able to hear and refuse. "After all, there's no point in talking," she admitted gloomily. "Is it only money that stops you?

"Not only," Dmitriy grumbled, "What about my reputation? I started filming and quit. How's that?

"It's worthy," she shrugged, "to g