Раді Вас бачити!

Багаття затишно потріскувало суччям, жадібно пожираючи свою данину. Десь ухав нічний птах, розбавляючи тишу, та легкий вітер шелестів, колихаючи верхівки дерев. За стільки ночівель у лісі я звикла до подібних звуків, навчилася чути в них свою чарівність, насолоджуватися музикою природи... Якби не ще один настирливий звук, якого раніше не було. А точніше, багато звуків, що здіймав дракон, який демонстративно дивився у ліс.

Як почав бухтіти з моменту мого порятунку від мокрих штанів, так і не затикався ні на мить, бурмочучи обурення собі під ніс.

— Чого це я раптом жінка легкої поведінки? — обурилася я, почувши чергову репліку.

Подумаєш, ганебно послизнулася на вологій глині ​​біля струмка і шльопнулася на дупу, забруднивши і намочивши улюблені штани. То що тепер, до кінця життя мені це згадувати? І взагалі, з огляду на те, що я все одно впала, дехто міг би і не намагатися мене зловити, зате врятувати від вологи мій рюкзак зі змінним одягом!

А особисто я, в принципі, рідко лажаю. Поки за якісь гріхи лускатим не нагородили, все якось вдало завжди складалося.

— Бо не я тут без штанів сиджу! — випалив дракон, кинувши в мій бік принизливий погляд, ледь струмок диму не пускаючи з носа. І тут же поспішив відвернутися від моїх голих колін. Теж мені!

Але сперечатися якось було ліниво. Поворушивши довгою палицею вугілля багаття, поправила свої поспіхом випрані від глини штани, що сохли над ним. До речі!

— Я без штанів теж не сиджу. Ось вони висять! — Я потрясла їх за вологу штанину і задоволено посміхнулася, помітивши, як спина дракона миттю закам'яніла, а вуха аж порожевіли від праведного обурення. Ну кумедний все ж таки, такого доводити — одне задоволення! Щоправда, взагалі не бачити — зовсім інше… Я крадькома зітхнула, мріючи про нездійсненне.

— Жінко, ти… — почав лускатий, збираючись видати щось пишномовне в своєму дусі, так само не обертаючись. Але тут я майже майже образилася.

— А ну цить! Яка я тобі жінка? Дівчина. Молода, вродлива та незаймана. Вища раса — а туди ж, банальною ввічливістю та етикетом не володієш, — перебила його повчальним тоном.

— Я?! — Від надлишку емоцій він навіть забув про свій страх оголених жіночих колін і обернувся до мене.

Зблід, простеживши поглядом до самого краю моєї туніки, що прикриває все зайве. Підняв очі вище, оцінив мою глузливу посмішку, почервонів. Ну-ну, ханжа робить успіхи. Образитись, чи що, видати йому у відповідь одну з його фраз? Що там було найепічніше, дай Безликий пам'яті…

— Кхм... Так ти все ж таки незаймана? — раптом видав дракон, збивши мене з думки.

— А у вас в порядку речей ставити такі питання стороннім дівчатам?!

— Ти взагалі купила мене!

— Не купила, а мене зухвало обдурили, заплативши тобою. Різні речі, між іншим, — дозволила я собі ще одне зауваження.

На що дракон пирхнув з образою і знову відвернувся. Проте продовжуючи скоса на мене поглядати.

Моя цікавість тим часом розігралася не на жарт.

Посопівши деякий час, я таки здалася.

— Гаразд, яка правильна відповідь? — спитала, демонстративно копаючись у сумці з харчами.

Без штанів я все одно нікуди не піду, та й уже вечоріло, сонце сховалося за обрій, сенсу на ніч дивлячись пертись через ліс. Отже, не завадило б потурбуватися про вечерю.

— Правильна відповідь на що? — Мене обдарували підозрілим поглядом.

Ось дограється, що виб'є собі сьогодні день дієти. Їсти на ніч шкідливо, особливо якщо з тебе самого користі майже немає. Виразка потім здолає, помре, сердешний, а мені куди труп подіти? Я навіть без лопати. Послати б його ловити косулю, але ми й так учора вже заточили одну на двох, лісовики нам не пробачать такої ненажерливості.

— Запитання твоє, про незайману, — нагадала я. А з іншого боку, голод на міркування явно впливає. Он уже пам'ять почала відмовляти.

— Ти знущаєшся?! — заволав він, злякавши кількох птахів, що примостилися на гілці прямо над ним.

Гаразд, єдиноріг з ним, в'яленого м'яса і крупи все одно брала із запасом, розраховуючи після успішного замовлення поїхати подалі. Сподіваюся, дракон у людській іпостасі жере стільки, скільки звичайний хлопець його статури.

— Взагалі, чи конкретно зараз? — уточнила під його невдоволене сопіння, засипаючи крупу у воду, що закипіла в казанку. — Ти тему не міняй, ага? Важко відповісти, чи що? Яка правильна відповідь: я незаймана чи я досвідчена?

— Звичайно, що ти незаймана!

 — Тобто або до смерті не знала чоловіка, або все, говорити з тобою нема про що? Жах! — прокоментувала я, додаючи в кашу дрібку спецій.

— Та до чого тут це! Якщо дівчина незаміжня — вона має бути чиста тілом і душею! Інакше вона жінка легкої поведінки.

— А-а… Тож чоловік таки змінює справу? Що ж ти одразу не сказав? Раптом у мене чоловік є? Просто бережу його, із собою не беру. Вдома залишила за дітьми доглядати, господарством займатися, козами всілякими, гусаками, тхорами… — припустила я, згадуючи, що там із живності може взагалі бути і чи не багато це на одного гіпотетичного чоловіка.

— На твоєму зап'ясті немає шлюбного татуювання! — перебили мої роздуми вельми уїдливим тоном. Я машинально перевела погляд на своє зап'ястя. Ну нема й нема, може, я ця, антитатуювальниця? Немає у вищої раси толерантності, схоже... Чи тільки цьому чурбанові забули її причепити?

— Що, правда? Ну гаразд, переконав, тоді перший варіант, — знизала я плечима, перемішавши кашу.

Не почувши більше ні писку у відповідь на свою фразу, підвела голову, щоб побачити, що у дракона майже почалося нервове сіпання. Як його пройняло, сердешного! Тому додала про всяк випадок:

 — Так-так, саме вона, чиста в усіх місцях тіла і душі, справжня незаймана діва, найвищої проби.

— Ну знову ж знущаєшся... — простогнав дракон майже звичайним тоном.

— Чого одразу знущаюся? Може, я правду говорю! — настала моя черга ображатись. — От ви у своїх дівах теж сумніваєтеся?

— Ні, це інше...

— Ага, значить, як своїм, так на слово віриш, а як мені, то одразу підозра! Що за дискримінація така?

— Так першої шлюбної ночі все одно стає ясно! — ще спробував якось виправдатися дракон, мимоволі принюхуючись та прислухаючись до апетитного булькання каші, куди я вже закидала в'ялене м'ясо. Навіть мої коліна його більше не лякали. А точніше на тлі ароматів їжі просто не цікавили, відійшовши на другий план.

— То й добре, тож візьмемо за теорему, що я незаймана, але доводити це не будемо.

— Але...

— Що «але»? Хочеш перевірити на шлюбному ложі?

 — Ні, — якось майже злякано замотав головою дракон.

— От і все. Вважатимемо, що я незаймана діва Шредінгера.

— Кого? — На мене дивилися круглими очима.

— Маг такий був. Запхав якось у ящик із чорного кришталю фенікса і забув. Через час згадав, але поки не відкрив ящик, не міг сказати, живий птах чи ні. Поки ящик закритий, він водночас і живий, і мертвий. Але щоб дізнатися напевно, ящик потрібно все ж таки відкрити. Так і з'явилося поняття "фенікс Шредінгера". Так і я, тільки незаймана. Зрозуміло?

— Угу... — задумливо покивав він. — Звідки ти це знаєш?

— Мати-настоятелька повідала. — Я скорчила скорботне обличчя і навіть перехрестилася. Здається правильно.

— Яка ще мати? — простогнав хлопець. — Ти була в монастирі?

На дракона вже було шкода дивитися. У мене навіть майже совість прокинулася, нашіптуючи, що настав час зав'язувати з дражнилками. Але ж не обов'язково починати прямо зараз?

— Ну так, цноту свою берегла, якраз до зустрічі з тобою, — покивала я з максимально чесним виглядом.

— То розумію, монастир теж Шредінгера? — втомлено зітхнув дракон, навіть не ставши цього разу кричати про мою брехню.

— А ти швидко схоплюєш, — підморгнула йому, знімаючи кашу з вогню. – Нумо краще їсти. Ти ж їси їжу, приготовану на вогні?

— А ти думала, що дракони у всіх іпостасях їдять лише сире м'ясо? — гмикнув хлопець, підсаджуючись уже нормально до вогнища, лише невдоволено кривлячись.

— Хтозна, — знизала плечима я, простягаючи йому миску з кашею. — Я про драконів майже нічого не знаю.

— Проте здивованою не виглядаєш і страху не виказуєш.

— А чого дивуватись? Та й не страшний ти, — резюмувала я, через що дракон різко закашлявся.

— Людям властиво проявляти страх перед невідомим.

— Багато ти розумієш, — фиркнула я. — За твоєю логікою я маю зробити висновок, що драконам властиво проявляти зневагу до всього довкола? Он як кривишся і крутишся, ніби на мурашник сів.

— Я не через це, — буркнув хлопець собі під ніс, налягаючи на кашу, і спробував максимально випростатися, але знову скривився. Загалом, так, це виглядало не зневажливо, а ніби він відчував якийсь дискомфорт, навіть біль… Гм.

— Слухай, а як тебе звуть? — схаменулась я, усвідомивши, що подумки так і називаю його «хлопець» і «дракон»… Ну гаразд, каюся, частіше в думках лунає «лускатий чурбан», але не принципово.

Ось і зараз він скоса глянув на мене так, ніби я випитую, чи є у його мами родимки на попі. З єхидства тут же почала перебирати відповідні йому прізвиська, якими величатиму, якщо так і не зізнається, але дракон доводити до цього все ж таки не став.

— Себастьян, — кинув він не дуже задоволеним тоном.

—  Угу... —  протягла я глибокодумно. — А як скорочено?

—  Себастьян.

— Та годі тобі, нам ще скільки часу разом доведеться провести! Вважай, що на цей час ми станемо майже друзями.

— Майже друзі це як «наполовину щасливий» чи «тимчасово закоханий»? —  пирхнув дракон.

—  Зануда, —  припечатала я, але відступати й не думала. — То як до тебе звертаються близькі?

—  Себастьян.

—  Я ж серйозно! Взагалі не скорочують?

— А який сенс давати ім'я та користуватися ним лише з особливих випадків? —  відмітив він резонно. І я навіть не знайшла, що сказати. Загалом логіка у його словах була, але...

— Я називатиму тебе Себ! —  заявила я.

—  Ні.

—  Бас?

—  Ні.

—  Тьян?

— А поєднати ці три варіанти в один і називати Себастьяном — аж ніяк? —  зітхнув хлопець.

— Я над цим подумаю, — серйозно запевнила його, викликавши цілком людський гмик, що не в'яжеться із образом черствого сухаря.

—  А яке твоє повне ім'я? — несподівано спитав Себастьян, змусивши мене трохи напружитись.

— З чого ти взяв, що воно в мене є? Просто Тріш.

— Якби ти була «просто Тріш», то не довбала б мене, змушуючи скоротити моє ім'я. То яке? Патрісія? —  припустив він.

— Фу, жах якийсь. Чого одразу Патрісія? — Мене аж пересмикнуло від звучання цього імені, а перед очима став образ якоїсь статечної матрони з презирливо стиснутими губами. І вбрана вона повинна бути обов'язково в безформну хламіду невизначеного сірого відтінку.

 —  А як тоді?

Я чесно задумалася, підперши голову рукою. Але як на зло, на думку взагалі нічого не лізло. Тому просто відмахнулась.

 — Може, й Патрісія. Ім'я як ім'я, якщо ним користуватися лише на свята, — здалася я.

 І не очікувала, що Себастьян із цього відразу зробить вірні висновки.

— Тобто, навіть ім'я не твоє? Скільки ж ще брехні щодня тягнеш за собою? —  скривився хлопець.

— Чому одразу брехня? Можливо, це просто мій сценічний образ, а до нього належить псевдонім, — фиркнула я, не збентежившись на його заяву.

Дракон осудливо похитав головою і сів трохи інакше, відразу мимоволі зашипівши від явно неприємних відчуттів. Тут я не витримала.

— А коли ти не давав мені лусочки, це було пов'язано з тим, що їхня втрата болюча? — почала я обережно, обмірковуючи деякі думки.

—  В тому числі. Ніби зірвати ніготь чи зрізати шкіру, — кивнув він машинально, продовжуючи їсти і час від часу крутитися на місці.

— Я їх не виривала, швидше, сколола біля кореня, — протягнула я, дивлячись на хлопця з дедалі більшою підозрою.

— На відчуттях не надто позначилося, — скривився дракон, але вже без образи чи злості додав, зітхнувши: — Але гоїтися буде не так довго, як могло б. Як тільки маг позбавить нас зв'язку, дам ще п'ять лусочок.

— Облиш собі, — скривилася я. Одна річ підозрювати, що це щось неприємне. Інше знати напевно. А звідси випливало питання.

— То виходить, ти відчуваєш той самий біль і дискомфорт в обох іпостасях! Покажеш, як зараз виглядає місце без лусочок? —  вигукнула я з натхненням.

Завжди було цікаво ще за казками, як одне поранення переноситься в обох іпостасях. Підпиляний ріг, подряпаний хвіст, видерта луска — адже всього цього у людини немає і не може бути, куди ж переходить ранка? А наступної миті мені довелося плескати по спині дракона, що вдавився кашею.