Спочатку:
На сторінку книги
– Чого? – буркнула дівчина чи то отетеріло, чи то загрозливо.
На сцені щось затріщало, ніби туди ломився натовп гоблінів.
– Так, чоловік! Черговий. – Раура тицьнула пальцем у груди щасливого відьмака. – Ми з тобою розберемося згодом. А зараз не до того! Треба цього нареченого прилаштувати, – вона так само нешанобливо тицьнула в мене.
І, схопивши руку, потягла назад на сцену. Першого моменту я й забувся, що збирався мчати звідси подалі. А потім уже стало запізно: нас оточив цілий натовп чепурних дівчат усіх мастей, рас та станів.
Волосся, стрічки, сукні, парфуми, голодні дівочі погляди – раніше мені здавалося, що це ознаки щастя, а не кошмару!
– Їх два! – ахнула одна з них.
Угу, новоспечений чоловік моєї Джонні теж піднявся слідом за нами з таким виразом обличчя, ніби для нього це якраз було самим щастям.
– Рауро, ну ти навіть без пам'яті той ще вогонь! Я завжди знав, що це в генах закладено. Усередині, – він поклав руку собі на груди.
Але його слова майже заглушила хвиля жіночого крику, вереску та писку. Захопленого.
Щось мені підказувало, раніше я такому зрадів би. І не звертав увагу на різних патлатих відьмаків. Але зараз, без пам'яті, відчував необхідність захистити... кхм, розібратися у знайомих Джонні.
– Очманіти! – хихикнув у повітрі дух. – Може, то було їхнє весілля?
– Треба з'ясувати, чи справді ти одружена! – видав я. Є ж, мабуть, способи, амулети якісь?
– Тебе моє особисте життя не стосується, – дівчисько здійняла носа. – Я тут твоє влаштовую, взагалі-то! Вибери собі обрану, і зніми з мене прокляття.
– Я! Я буду твоєю! Бери мене! – одразу пролунав гомін голосів.
Особливо нетерплячі дівчата намагалися взяти на абордаж не лише сцену, а й нас.
– Джонні! – гнівно покликав я.
– Я – Раура! – схоже, ім'я припало їй до смаку.
– Ти впевнена? – не знаю, чи сердився я, чи сподівався на чергову зачіпку.
– Стапе! – збоку верескнула згвинчена ельфійка. – Хто з них шукає мене?
– Ніхто, – пробурчав я.
– Як це? – до чого ж неприємний у неї писк. – Я – обрана!
– Він, – Джонні, тобто, Раура, тицьнула пальцем у мене.
– Він? – здивовано вигнула брови дамочка, а на обличчі заграла огида.
– А що не так? – буркнув я уразлено.
Взагалі-то, ще якусь годину тому мій торс із пресом викликали зовсім інші погляди! І, луску даю, раніше на мене теж ніхто не дивився ось так!
– Ти одружений!
– І? – поцікавилася Раура, чим збила з пантелику панночку.
– На кому? – спитав відьмак.
– На ній! – тицьнула пальцем на Рауру дамочка.
– Ми? – ошелешено глянув і я на Джонні.
– На ньому? – знову тицьнула в мене пальцем «дружинонька».
– Авжеж! Причому за гном’ячими законами! – ельфійка придивлялася до наших аур.
– Але Раура моя дружина! – вигукнув відьмак. І зовсім незрозуміло, чи то він кайф ловить від того, що тут відбувається. Чи то всерйоз обурюється.
– А він? – у свою чергу вказав я на нахабника, якщо вже спосіб сам прийшов до рук.
– Мені не потрібен зайнятий обранець! – гордо склала руки на грудях ельфійка, проігнорувавши питання найнахабннішим чином. Натовп у тон їй загув.
– Та в нього і без мене вже дві дружини, – запально відгукнулася Раура, здається, впевнена, що справді вмовляє претенденток. – Однією більше, одній менше. Яка різниця, якщо ти будеш тією самою? Справжньою.
– І п'ятнадцять дітей, – вставив дух. Слава драконові, його ніхто не почув. Хіба що відьмак кинув на мене дивно-зацікавлений погляд.
– Що? Три дружини?! – дамочка явно перебувала на межі непритомності.
– У кожного свої недоліки! – невинно посміхнулася Дж... тобто, Раура.
– Ні-і, ні-ні-ні! Я в цій гном’ячій родині брати участі не буду! – дівчина розвернулася і так швидко втекла зі сцени, ніби все життя готувалася.
Ще за кілька хвилин розсмокталися й решта незадоволених претенденток.
– Та гноми взагалі в іншому місті живуть! – намагалася зупинити їх моя супутниця.
Щоправда, це дало протилежний ефект – залишки претенденток прискорилися.
– М-да, Раура, не встиг я від'їхати у справах, а ти вже на всю розважаєшся, – награно зітхнув патлатий. В очах у нього точно танцювали задерикуваті біси.
– Джонні-Раура, нам потрібно поговорити! – ігноруючи відьмака, я розвернувся до дівчини.
І побачив злу, я б сказав, розлютовану бестію. Здавалося, від злості в неї навіть волосся вгору піднімалося, віддаючи блакиттю. Зелені очі метали блискавки, вилиці загострилися – тільки губи виглядали несподівано соковито та привабливо.
Дранус, мара якась! Думки зачепилися за наш поцілунок у гномів за столом і не хотіли від нього віддиратися.
– Ти! Ми не могли б вважатися одруженими без консумації шлюбу! – гаркнула леді.
Зробила крок. Біля сцени почали збиратися чергові роззяви.
А я раптом усвідомив, у чому вона мене звинувачує.
– Не було жодної консумації! Ти була маленька! – я аж позадкував від її натиску.
– Чого?! – одночасно витріщилися на мене три пари очей.
Раура – зла, відьмак – очманілий, і дух з виглядом «ти помреш».
– Закляття, гноми, споїли, втеча, – почав я перераховувати, намагаючись повернути їхні думки у потрібне русло.
Раура на мить замислилась:
– Припустимо. Щось пригадую. Але як інакше магія могла нас поєднати?
– Злий жарт долі? – буркнув я.
– Схоже, нам усім треба підкріпитися, – з неприхованою цікавістю оглядав нас відьмак.
– Ти пригощаєш, дорогий чоловіку, – одразу ж взяла чоловіка за... хм, роги Раура. – Тому що всі його гроші, – вказала на мене, – я спустила на оце ось!
Сердитий погляд ледь не пропалив чергову дірку в стелі сцени, що й без того облізла.
***
Фей
Вечоріло, і студентів у гуртожитку побільшало. Але ніхто, схоже, не знав про сестру Раури. У всякому разі, ніхто не кидався до мене з питаннями: «Твоя сестра що, зникла разом із принцом?».
Ми легко подолали численні коридори, холи та переходи між корпусами, щоб вибратися через якусь зовсім непримітну лазівку в огорожі на задвірках академії.
Без поняття, чому не можна було вийти із головного входа, уточнювати не стала.
Ішли досить довго, пробиралися підворіттями та кривими вуличками, напевно, з годину. Вони зовсім не чули про екіпажі? Ні б найняти! У мене вже ноги боліли від втоми! А натреновані хлопці крокували, хоч би що!
– Далеко ще? – не втрималася я, коли ельф почав озиратися на всі боки.
– Вже поряд, – обізвався вухастий. – О, он вона!
Він тицьнув пальцем у бік вельми підозрілої вивіски з бравурним написом «Продається все!».
– Звучить сумно, – хмикнула я.
– Чому? – не зрозумів Івін, зайнятий уважним оглядом околиць.
– Хотілося б вірити, що в світі ще залишилося те, що не продається, – знизала я плечима.
– А я думав, сумно ось це, – вказав ельф на табличку «закрито».
– І це теж, – посміхнулася я.
Попри попередження, двері виявилися не замкненими. Обережно наблизившись, хлопці зазирнули всередину.
Та вони була не те що не замкнені – а вибиті! Буквально нещодавно.
Хлопці переглянулись. Я поділяла їхнє напруження: невже хтось ще зв'язав пропажу принца з гномом?
Крамниця зустріла порожнечею, але звідкись із задніх кімнат лунали підвищені голоси.
– Я вже вирішив, він змився, – буркнув ельф.
Потягнув стулку на себе, намагаючись, щоб вона не рипнула. І абсолютно безшумно – треба ж так уміти! – рушив на звуки.
Івін йшов трохи позаду, наче прикривав нас. Теж абсолютно нечутно – і я постаралася ступати так, щоб не виглядати тут єдиною бегемотихою. Благо, чобітки Раури це цілком дозволяли.
Голоси розділилися на жіночий та гном’ячиий. Жінка голосила щось невиразно-обвинувальне.
Ми пройшли темним коридорчиком і опинилися біля прочинених дверей.
Хлопці припали до щілини, я теж не відставала.
– ... через тебе! – волав низький жіночий голос.
Нашим поглядам постала дивовижна картина. Гном, дуже худий для своєї раси, ганяв по величезній кімнаті, збираючи дрібнички в широку чорну валізу. Поруч височіла звичайна – ну, принаймні на вигляд, – дівчина. Вельми милої зовнішності, в дорогій сукні.
Та це ж Марінера Обрайн! Перетиналися при дворі. З чуток, фаворитко мого, людожера йому в штани, нареченого!
Помітивши мою реакцію, Івін кинув на мене вибагливий погляд – знаєш її, мовляв? Я кивнула, прислухаючись до скандалу, що набирав обертів.
– Ти! – зовсім не аристократично крикнула Марінера. – Це ти підсунув негідний артефакт! Мабуть з рунами наплутав!
– Я ніколи не плутаю руни! – образився гном.
– Твій амулет не спрацював!
– Отже, не активувала. Інструкцію треба було читати.
– Я все зробила як треба!
– Тоді воно б спрацювало, – розмова, схоже, йшла вже не по першому і навіть не по другому колу.
– Гноме, не зли мене! Ти ж знаєш, хто у мене в роді?
– Та хоч сам Танран.
– Ти, здається, не розумієш, у які неприємності потрапив.
– А ти розумієш? – гном на мить зупинився, щоб глянути на істеричку.
– Твій артефакт не спрацював! Під час клятви принца мало перенести до мене, щоб він вимовив моє ім'я! А що ти накоїв, куди його перемістив?
– Жінко! – гном кинув боязкий погляд на двері.
Санді відсахнувся, Івін теж – ще й мене миттю відтяг, прикривши долонею рот.
Простукали швидкі кроки, і хлопці метнулися за найближчий кут – і мене підхопивши.
Івін притиснув до стіни, ще прикриваючи мій рот. На мить я відчула його запах – на диво не гидкий. І дотик не відштовхував...
А він же людина! Але скільки сил у рухах, деяким драконам фору дасть.
Гном виглянув у коридор і повернувся до співрозмовниці, зачинивши двері.
– Ти тихіше з такими звинуваченнями, – прошипів. – Нічого не знаю. Нічого не бачив. Нічого не продавав.
– Це тому ти поспішно вирішив тікати? – голоси залунали приглушено, але все ще чутно. І дамочки сочився такою отрутою, що гном цілком міг задихнутися!
– Я не біжу, а відлучаюся у справах. Що й тобі раджу!
– Е, ні! Недоросток. Або зараз виправиш все, або я тебе нікуди не пущу!
– Слава Танрану, мені не потрібний твій дозвіл. Сама напортачила, сама й розгрібай! – Гном, напевно, той самий Наварн, продовжував спішно збирати валізу.
– Але я все правильно зробила. Виходить, твій артефакт не спрацював!
– Може, він сам від тебе втік! – гаркнув гном і, судячи зі звуків, швидко ухилився від лап панянки, яка намагалася його схопити.
– Як ти смієш! Я на тебе варту нацькую! – вирувала дівчина.
– І що скажеш? Хотіла обдурити короля, щоб його син тобі вічну клятву приніс? – знущально хмикнув гном.
– Виправляй все негайно!
– Орка тобі в зад, жінко! – заволав гном так, наче його вхопили за бороду і намагалися підняти. – У мене все точно, сам Ер... його ви... він! Сам ВІН користувався моїми послугами! Може, закляття із затримкою діє, адже в палаці ого-го, яка охоронка стоїть!
– Дивись, Наварщику, щоб так і було. Ти йдеш зі мною, – крізь стиснуті зуби прошипіла розлючена фурія. – Не думай, що я дам тобі втекти!
З цими словами вона потягла гнома до дверей. Той щосили впирався.
Хлопці шмигнули в першу-ліпшу комірку, забиту товарами найнесподіванішого призначення. Тут можна було знайти точно, що все.
– Треба за ними простежити! – ледь чутно промовив Санді.
