Спочатку:
На сторінку книги
Піднявшись з ліжка, я сунувся було до вікна. Але шум та крики, що долинали звідти, не викликали жодного бажання виглядати.
Тож спочатку вирішив провести ранкові процедури.
У вікно визирнув пізніше, витираючи рушником. Ще без сорочки, але вже в штанах, тож усе культурно.
Воно виходило на широку вулицю, наприкінці якої виднілася багатолюдна площа.
Вночі, коли попутна повозка довезла нас сюди, я не встиг до пуття роздивитися місто. Назва теж нічого мені не сказала – але схоже, воно було побільше того, в якому знайшла притулок купа гномів.
– Це він?! – заволала якась дівчина, тицьнувши пальцем у мій бік.
– Оу! Який торс!
– Прес! Прес! – підхопили інші.
Я одразу зачинив вікно та штори. Це ще що таке?
Може, вони на когось іншого показували?
Ззаду з'явився дух. Сміючись, він тримався за опуклий животик під синім каптаном:
– Раджу тікати!
– Чому? – нахмурився я.
– Дивись! – він кивнув на вікно.
Я обережно висунув носа на вулицю. Натовп дівчат мчав до нашої таверни.
– Що Джонні влаштувала? – важко зиркнув я на духа. Сумнівів, що тут причетна моя супутниця, не виникло.
– Виконує свій обов'язок! – дух ніяк не міг угамуватися.
– Який? – я от анітрохи не поділяв його веселощів.
– Подружній, – дух перейшов на зовсім непристойний іржач.
Внизу пролунав гул і тупіт. Мабуть, дівчата проривалися на мій поверх.
Швидко накинув сорочку, піджак, окинув кімнату поглядом, чи нічого не залишив, і обережно поліз у друге вікно. Що виходило на іншу вулицю. Де натовпу здичавілих дівчат поки не спостерігалося.
– Ух, скільки вправності! Мабуть, не один раз так збігав! – хрюкав почервонілий від сміху дух, пролітаючи крізь стіну.
Зависнув, паршивець, прямо за моєю спиною і коментував кожен рух!
– Просто стежу за своєю фізичною формою, – кинув я на нього невдоволений погляд, переповзаючи виноградною лозою за кут і зістрибуючи на дорогу провулка.
– Ага, все місто вже знає про твій чудовий прес! – пішов на нове коло реготу дух.
Чим вони таким займалися з ранку?
Я обережно рушив на другий кінець провулка, щоб вирулити на сусідню вулицю. Звідусіль лунали гучні жіночі крики. І тупіт підборів об каміння. Здається, після сьогоднішнього дня цей звук викликатиме у мене нервовий тик.
Тихо визирнув з-за повороту. Дами в сукнях, біжучі, мене не помічали, слава дракону.
Зате я помітив щось цікаве. Величезну червону вивіску, що сяяла на всю вулицю магічними переливами:
«Шукаємо обрану. Підходь до головної площі. Обраною може стати будь-хто з вас. Досвід, робота, освіта, вік не важливі».
– Що означає не важливі? – вирвалося перше і, по суті, не найголовніше.
Збоку від мене знову корячився від сміху дух.
– Як Джонні взагалі змогла це все організувати? – запитань у голові зібралося більше, ніж відповідей.
– О, це було неперевершено!
– Ти явно щось передсмакуєш, – похмуро зиркнув я на нього.
Збив прицільним фаєрболом – ого, я і так вмію! – плакат і пішов у бік площі.
Ну як, пішов. Почав пробиратися нетрями і темними провулками, бо погляди, якими мене оглядали перехожі, особливо дівчата, мені ой як не подобалися.
– Кишені перевір, – з передсмаком натякнув дух.
Я ляснув себе по кишені, і одразу ж усвідомив.
Гаманець. Паршивка стягла так старанно мною приховану фінансову подушку. Єдину, між іншим!
Забрала усі гроші! От же ж. Сподіваюся, не спустить на якусь хрінь.
Або цей плакат... А на сусідніх вулицях такі самі?!
– Вона мені мститься за зменшення, так? – без особливої надії спитав у духа.
Відповів тихий смішок.
– А ще казав, що шляхетний дух.
– І чим я тобі не шляхетний? – одразу надувся напіврослик.
– Тим, що благородні так не гигочуть над нещастям інших.
– І де ж тут нещастя?
– А нащо мені обрана? Раптом і справді знайде.
– А хіба не це умова зняття закляття? – здивувався дух.
– Це можливість насолоджуватися життям, поки перебуваєш у пошуку!
– Ти такий упевнений, що з істинною буде погано? – мені здалося, чи в голосі духа пролунали нотки співчуття?
– Не знаю, – чесно відповів. Не пам'ятаю чому, але впевнений, що ніякої істинної зустрічати я не хотів. Як і весілля.
У пам'яті одразу залунав зачіпливий сміх Джонні, коли вона перепила гном’ячої наливки. Тряхнув головою, відганяючи зайві думки.
Зараз треба зрозуміти, що за галас затіяла моя компаньйонка і як з нього вилізти.
До головної площі я добрався швидко – вона знаходилася саме тут за рогом. Усі найближчі вулиці вели до неї, тож заблукати навіть тролю було б складно.
Джонні! Вийшовши на площу, я мало не застогнав. Дівчисько зуміло зняти невелику сцену – точно за залишок моїх заощаджень! І тепер промовляла з неї в посилений магією кристал:
– Підтягуємося, живіше-живіше! Нам треба знайти обрану, будь-кому з вас може повезти!
Це що за відбір наречених такий?!
Не вирулюючи з провулка, я рушив до сцени обхідними шляхами. Щоб зайти ззаду, з-за лаштунків.
Куліси були дрібні і злегка подерті, прикриті магією, зате весь натовп жадаючих дів залишився з іншого боку.
– Джонні! – шикнув я.
– Збираємось, збираємось! – радісно змахнувши руками, крикнула дівчина у кристал-підсилювач. – Наречений скоро буде тут!
– Джонні! – я намагався шепнути трохи голосніше, гарчання прорвалося якось само собою.
Продовжуючи усміхнено скалитися, Джонні бочком присунулася до куліс.
– Починаємо за п'ять хвилин! – крикнула радісно і пірнула до мене.
– Ти що влаштувала? – вхопивши за зап'ястя, я стягнув її з драбинки вниз, на землю.
– Істинну тобі шукаю, що ж іще? Хіба ти не для того в місто перебрався?
Бійкий погляд чесно-чесних зелених очей... І навіть вилаятися не виходить. Натомість хочеться схопити в оберемок і дати драпака. Подалі від божевілля.
Яке вона ж, між іншим, і влаштувала!
– Так, – почав я, але нас раптом перервав оклик:
– Рауро?!
Джонні сіпнулася, обернулася. Я теж глянув у той бік.
На мою супутницю з усмішкою дивився чоловік. Звідкись з'явилася впевненість, що він відьмак. Занадто патлатий. Одяг мандрівника, хвилясте волосся до плечей та багато різних амулетів-браслетів-каменів.
Вона що, обдурила мене, і насправді все пам'ятає?
– Хто? – поставила дивне запитання Джонні. Між «Хто ти?» і «Хто така Раура?».
– Ти хіба не до мене приїхала? – відьмак наблизився. Погляд, яким він окидав дівчину, дуже напрошувався на фінгал.
Ага! До нього! Губу закатай!
Усередині щось сердито ворушилося.
– Гей! Ти хто такий? – я хотів запитати без претензій, але вийшло грізно і гарчачи.
– Ми знайомі? – підозріло дивилася на нього Джонні. Або все ж Раура?
– Не пам'ятаєш? – обережно поцікавився відьмак у неї, проігнорувавши мене.
– Нічого не пам'ятаю, – зітхнула супутниця. – Закляття, дранус би його забрав, – вона зиркнула чомусь на мене. – Моє ім'я справді Раура?
Гарне ім'я, і на диво їй підходить.
– Абсолютна правда! – озвався мужик.
З боку сцени пролунали нетерплячі жіночі крики. Джонні-Раура на мить обернулася туди.
– Зараз почнемо! – крикнула.
Потім перевела погляд на відьмака:
– То ти хто все-таки?
– Я твій чоловік, люба! – радісно оголосив той.
