Раді Вас бачити!

Ранок у академії почався так само, як і завжди: хтось поспішав на заняття, хтось намагався допити ранковий чай, а хтось уже встиг отримати зауваження від викладачів, хоча навчальний день іще навіть не розпочався.

Я стояла біля головного входу, розглядаючи список справ, який мені передали напередодні.

Зустріти нового учня.

Показати академію.

Познайомити з правилами.

Допомогти освоїтися.

Начебто нічого складного. Якби не одна маленька деталь.

Новий учень прибув за програмою міжсвітового обміну.

Ейден Кропер.

Він мав навчатися в нашій академії протягом двох років, після чого міг повернутися додому або залишитися в нашому світі. Принаймні так пояснила мама, коли повідомила, що саме мені доручили його зустріти.

— Еліано!

Я обернулася на голос і побачила директора одного з навчальних корпусів. Він підійшов до мене, тримаючи в руках невелику папку.

— Ти вже зустріла нашого гостя?

— Ще ні. Я чекаю.

— Чудово. Ось документи, які йому потрібно буде отримати після екскурсії. Розклад занять, інформація про гуртожиток та правила академії.

Я взяла папку.

— А правила обов'язково розповідати всі?

Чоловік подивився на мене поверх окулярів.

— Усі, Еліано.

— Навіть ті, які всі порушують?

— Особливо ті, які всі порушують.

Я зітхнула.

Схоже, екскурсія буде довшою, ніж я сподівалася.

— Зрозуміла.

— І ще одне. Не лякай хлопця нашими місцевими звичаями.

— Я ніколи нікого не лякаю!

Він лише усміхнувся й пішов геть.

Я подивилася йому вслід.

Ну, майже ніколи.

За кілька хвилин біля головних сходів з'явився незнайомець. Хлопець приблизно мого віку, з дорожньою сумкою через плече. Він уважно розглядав будівлю академії, ніби намагався запам'ятати кожну деталь.

Я одразу зрозуміла, хто це.

— Ейден Кропер?

Хлопець повернув голову.

— Так. А ти, мабуть, Еліана?

— Саме так. Рада знайомству!

— Навзаєм.

Ми потиснули одне одному руки.

— Як дорога? Не надто втомився?

— Нормально. Хоча переходити між світами виявилося трохи незвично.

— З часом звикнеш. А поки ласкаво просимо до нашої академії!

Я жестом запросила його йти за мною.

— Почнемо з головного корпусу. Тут розташована адміністрація, більшість навчальних аудиторій і кабінети викладачів. Якщо виникнуть проблеми з документами, розкладом або навчанням, звертайся до адміністрації.

— А якщо я випадково потраплю не туди?

— Тоді запитуй дорогу. У нас ніхто не кусається.

Ейден трохи помовчав.

— Навіть вампіри?

Я розсміялася.

— Особливо вампіри. Вони взагалі дуже милі, якщо не ставити їм безглуздих запитань.

— Зрозуміло.

— Хоча ні, не зрозуміло. Тобі ще багато чого доведеться дізнатися.

Ми пройшли повз просторий хол, де кілька учнів обговорювали домашнє завдання. Біля вікна сиділа ельфійка, яка тихенько розмовляла з невеличкою квіткою в горщику.

Ейден зупинився.

— Вона справді розмовляє з рослиною?

— Авжеж. Ельфи можуть спілкуватися з рослинами. І рослини їм відповідають.

— Вони розмовляють словами?

— По-різному. Іноді словами, іноді образами чи відчуттями. Залежить від рослини.

Він дістав невеличкий блокнот і щось записав.

Я зацікавлено подивилася на нього.

— Ти завжди все записуєш?

— Якщо щось цікаве — так.

— Тоді тобі знадобиться великий блокнот.

— Чому?

— Бо тут майже все цікаве.

Ми продовжили екскурсію.

Я показала йому бібліотеку, де зберігалися книги з історії магії, природничих наук, літератури та безлічі інших дисциплін. Потім ми відвідали лабораторії, де учні вивчали алхімію, зілля та магічні властивості різних рослин.

— А навчання тут однакове для всіх рас? — запитав Ейден.

— Основна програма спільна. Ми всі вивчаємо історію, магічні науки, закони, літературу та інші предмети. Але кожна раса має ще два спеціальні предмети, пов'язані з її природними здібностями.

— Тобто відьми не вивчають те саме, що дракони?

— Деякі предмети в нас однакові, а деякі різні. Наприклад, дракони мають свої особливості, феї — свої, русалки — свої. Немає сенсу змушувати когось вивчати те, чого він за своєю природою не може робити.

— А напівкровки?

— Вони навчаються разом з усіма. Їхні здібності залежать від того, які раси поєднані в їхньому походженні.

Ейден знову щось записав.

— У вас усе набагато простіше, ніж я думав.

— Це ти ще до правил не дійшов.

Він підняв голову.

— А що з ними не так?

— Нічого. Просто їх багато.

Я зупинилася біля великої дошки оголошень.

— До речі, про правила. Перше й найважливіше: заборонено використовувати магію проти інших учнів без їхньої згоди, якщо це не навчальне заняття або ситуація самозахисту.

— Логічно.

— Друге: не можна псувати майно академії, викладачів чи інших учнів. Якщо випадково щось зламаєш, повідомляєш про це. Не намагаєшся приховати.

— А якщо воно саме зламалося?

— Тоді тим більше повідомляєш.

— Зрозумів.

— Третє: заборонено самовільно заходити до викладацьких кабінетів, лабораторій без нагляду та службових приміщень.

— А якщо потрібно щось забрати?

— Спершу отримуєш дозвіл.

— А якщо там хтось залишив забуту річ?

— Тоді віддаєш її адміністрації.

Ейден кивнув.

— У вас багато правил.

— Це ще не всі.

Він подивився на мене з легкою підозрою.

— Ти жартуєш?

— Хотіла б.

Ми вийшли на внутрішнє подвір'я. Воно було просторим і затишним. Посередині розташовувався невеликий фонтан, навколо якого росли квіти та дерева. Кілька учнів сиділи на лавках, а неподалік двоє драконів у людській подобі про щось жваво сперечалися.

— Тут можна відпочивати між заняттями, — пояснила я. — Головне — не заважати іншим.

— А якщо я захочу політати?

— Для цього є спеціальний майданчик. Польоти над територією академії дозволені лише у визначених місцях, щоб ніхто випадково не врізався в когось із тих, хто просто йде на заняття.

— А на мітлі?

— Можна. Якщо ти відьмак і вмієш нею користуватися.

— А без мітли?

— Теж можна, якщо маєш відповідні здібності.

— Цікаво.

— Тільки не пробуй перевіряти свої можливості над дахом гуртожитку.

— Чому?

— Бо минулого року один учень вирішив, що зможе перелетіти з одного корпусу на інший. Не зміг.

— Він постраждав?

— Ні. Його спіймали викладачі за кілька метрів від землі. Але покарання запам'ятав надовго.

Ейден тихенько засміявся.

Ми обійшли фонтан і попрямували до гуртожитків.

— А тепер найважливіше для тебе на найближчі два роки, — сказала я. — Місце проживання.

Перед нами височіли дві великі будівлі, розташовані на протилежних боках алеї.

— Тут живуть хлопці, а в іншому корпусі — дівчата. У кімнатах можуть мешкати учні різних рас. Ми не розділяємо гуртожитки за походженням.

— Тобто я можу жити з представником іншої раси?

— Звичайно. Це цілком нормально.

— У моєму світі все трохи інакше.

Я подивилася на нього.

— Наскільки інакше?

— Там багато обмежень. Представники деяких рас навчаються окремо. Є правила, які визначають, з ким можна спілкуватися, де жити й навіть які місця відвідувати.

Я на мить замовкла.

— У нас такого немає. Принаймні не через расу. Тут усі мають однакове право навчатися, працювати й жити там, де їм комфортно.

Ейден уважно оглянув подвір'я.

— Мені подобається ваш світ.

— Ти ще навіть не побачив його справжньої краси.

Ми зайшли до чоловічого гуртожитку. Усередині було просторо, а коридори прикрашали картини, фотографії та різноманітні магічні предмети.

Я показала йому кімнату, де він житиме, і пояснила правила проживання.

— Не можна заходити до чужих кімнат без дозволу. Не можна влаштовувати галас у час відпочинку. Після встановленої години всі мають перебувати у своїх корпусах, якщо не отримали спеціального дозволу.

— А якщо хтось захворіє?

— Звертається до цілителя або повідомляє наглядача гуртожитку.

— А якщо потрібно терміново вийти?

— Для надзвичайних ситуацій є окремий порядок. Головне — не намагатися вирішувати все самостійно й не наражати себе на небезпеку.

Я поклала папку з документами на стіл.

— Тут твій розклад, правила академії, інформація про гуртожиток і контакти адміністрації. Також є список викладачів.

Ейден узяв папку й переглянув її.

— Дякую. Ти дуже допомогла.

— Не за що. Якщо виникнуть питання, можеш звертатися до мене.

— Навіть якщо їх буде багато?

— Особливо якщо їх буде багато.

Він усміхнувся.

Я вже збиралася попрощатися, коли згадала ще дещо.

— І, Ейдене?

— Так?

— У нас є одна особлива традиція.

Він зацікавлено підняв брови.

— Яка?

— Не довіряй усім написам на дверях.

— Чому?

— Бо деякі з них можуть бути жартами учнів.

— А як відрізнити справжні попередження від жартів?

Я задумалася.

— Ось це тобі доведеться з'ясувати самостійно.

Ейден подивився на мене, а потім розсміявся.

Схоже, він уже починав звикати до нашої академії.

А я раптом подумала, що два роки з таким допитливим учнем можуть виявитися значно цікавішими, ніж я очікувала.

Особливо якщо він вирішить поставити запитання про

кожну дрібницю, яку побачить.

І чомусь мені здавалося, що саме так і станеться.