Еліра довго не дозволяла собі слабкості.

Вона могла витримати біль, страх, полювання, втрати й темряву, що повзла світом, наче жива. Могла стояти проти ворогів із високо піднятою головою. Могла захищати інших, навіть коли сама ледве трималася на ногах.

Але впустити когось у серце — виявилося страшніше за будь-яку битву.

Касій не прийшов до неї як рятівник із красивими словами.

Він прийшов із власними шрамами, провиною, темрявою минулого й руками, які колись служили Ордену.

Вона не мала б довіряти йому.

Не мала б тягнутися до нього.

Не мала б знаходити спокій у тому, хто сам так довго був частиною її кошмару.

Та серце не завжди слухає розум.

Одного дня між ними зникла остання відстань. Не через обітниці чи гучні зізнання. Вони нарешті дозволили собі зізнатися в почуттях та прийняти їх.

І тоді Еліра дозволила собі те, чого боялася найбільше.

Бути не тільки сильною.

Бути коханою.