Спочатку:
На сторінку книги
ПРОЛОГ
Поселення Вірей, 1928 рік
Наближалася опівніч. Дівчинка ніяк не могла заснути. Вона сиділа біля вікна, споглядаючи нічне зоряне небо. Довге вугільно-чорне волосся спадало їй на спину, а зелені очі, кольору смарагда, пильно вдивлялися в темряву. Як на десятирічну дівчинку, вона виглядала досить дорослою, а вічно загадковий вираз обличчя надавав їй серйозності. Дівчинка завжди ходила в чорному плащі, через що інші називали її тінню. Багато хто боявся її, багато хто не сприймав серйозно, а інші просто обходили стороною. Дівчинка звикла до самотності, яку знайшла, коли потрапила в цей будинок ще зовсім маленькою. Тут її не любили, але їй не потрібна була їхня любов. Вона ходила наче привид, і навіть слуги побоювалися з нею говорити. Згодом її зовсім перестали помічати. Дівчинка все довше знаходилася в кімнаті, занурена у свої думки. Було в ній щось таке, що не було в інших. Їй щоночі снилися жахіття, вона бачила як її батьки зникають у темряві, розчиняючись немов тінь. Вона потрапила сюди в шість, і вже чотири роки живе в будинку старої жінки на ім'я Агата. Здавалося, вона єдина розуміє дівчинку і не боїться її.
Цю дівчинку звуть Лія і вона не така, як усі.
Цієї ночі вона тихо встала з ліжка, накинула плащ і намагаючись не видавати жодного звуку, спустилася сходами. Якщо хтось застукає Лію за нічною прогулянкою, тій доведеться не солодко. Якось її вже спіймали, потім дівчинка тиждень сиділа одна у своїй кімнаті, зачинена на замок. Двері зі скрипом відчинилися. Залишалося сподіватися, що всі в будинку міцно сплять і не чують стороннього шуму.
Окрім Агати та служниць у будинку жило ще п'ятеро дітей, три дівчинки та два хлопчики. Ні з ким із них вона не спілкувалася, за винятком Агати. Жінка була добра до неї, часто запрошувала на чаювання та розповідала Лії казки, коли та не могла заснути. Здавалося, ніби тільки Агата бачила Лію такою, якою вона є і завжди розуміла, що вона відчуває. Дівчинка була дуже вдячна за це.
І ось зараз Лія тихо спускалася сходами, затаївши дихання. З напівзавішаних вікон у коридор падало місячне сяйво. Похмурі тіні ніби згущувалися, попереджаючи дівчинку про небезпеку, але Лія продовжувала йти повільним кроком у напрямку вхідних дверей.
Будинок Агати був набитий купою старих меблів: брудними кріслами, запилюженими книгами і статуетками, родовим сервізом і тисячею всіма забутих листів. Іноді Лія намагалася прочитати ці листи, але Агата відразу ж забирала їх у неї і давала якусь роботу. Незабаром дівчинку перестала цікавити чужа пошта, вона полюбила гуляти під місяцем. Саме вночі вона почувала себе самою собою. Вільною та щасливою. Вона відчувала прилив енергії, яка так і хотіла вирватися назовні. Комусь це могло здатися дивним, але не Лії, вона відчувала, що так і повинно бути. Темрява була для неї рідною. Вона ніби текла у її жилах.
Лія обережно відчинила вхідні двері і босими ногами ступила на вологу землю. Дівчинка вдихнула холодного нічного повітря, потім ще, і ще. Удень вона ніби задихалася, а вночі могла дихати на повні груди. Її чорне волосся колихалося від вітру та лізло в обличчя, а зелені очі сяяли наче зірки. Але ніхто цього не бачив, бо Лія була сама серед великого саду.
Сад Агати був дуже гарний : обережно пострижені кущі, яскраві квіти, що цвіли більшу частину року, невеликий став та багатолітні дерева. Та Лію не вабила вся ця ідеальна краса. Вона любила ту невелику частину саду, у якій панували зарості з трояндовими шипами та неохайними, всіма забутими рослинами. Там вона ховалася від посторонніх очей, коли хотіла побути на самоті і помріяти. Ніхто не знав, але Лія у найпотаємніших думках мріяла знову побачити батьків. Вона не розказувала про це навіть Агаті.
Дівчинка зробила декілька кроків вперед. Вона не знала куди хоче піти, аби подалі звідси, від цього будинку, який був для неї в'язницею, кліткою, в якій її зачинили і відсторонили від навколишнього світу. Лія йшла повільно, але не спиняючи кроку. Вона вирвалася на волю і не хоче втрачати ні секунди. Десь далеко у небо злетів ворон — предвісник лиха.
Лія підійшла до воріт маєтку. Зроблені з важкого, вже іржавого металу, вони грізно височіли над кам'яною статуєю чоловіка в рукавицях та плащі. Іншим ця статуя здавалася дивною й моторошною, але Лії цей чоловік нагадував її саму. Вона подивилася на його кам'яне обличчя, легенько посміхнулася і вийшла за ворота.
Дівчинка повернула голову й подивилася на маєток охоплений тишою й темрявою ночі. Вдень цей маєток був осередком життя, дитячого сміху та світла. Зараз же він здавався мертвим, без єдиного натяку на те, що в ньому хтось мешкає. Чотири роки життя в цьому маєтку, а він так і не став їй рідним. Вона майже не пам'ятала минулого життя, життя до того, як вона потрапила сюди. Пам'ятала тільки як сталося щось жахливе, як якийсь чоловік привіз її до цього дому й передав Агаті. Як вона перший раз ступила на поріг маєтку, не розуміючи, що трапилось і де її батьки. Дівчинка почувалася самотньою, вона тижнями сиділа в кімнаті, накрившись ковдрою, і мріяла повернутися додому. Але цього так і не сталося. День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем вона чекала, що ось-ось приїде її батько і забере її звідси, а мати буде чекати їх повернення вдома. Вона жила цими мріями, аж поки не зрозуміла, що цього ніколи не станеться. Лія покинула марні сподівання і вирішила продовжити жити далі, незважаючи на те, що кожен день все більше і більше пригнічував її саму. Спроба потоваришувати з тутешніми дітьми закінчилася невдачею. Вони бачили в ній загрозу, боялися говорити з нею. Згодом Лія перестала на це зважати. У вільний час Агата вчила її читати і писати. Дівчинка любила читати книжки, вона могла годинами сидіти над книгою, поглинута фантастичним сюжетом. Книги відволікали її від жорстокої реальності і допомагали забути про самотність.
Одна історія сталася тоді, коли Лії було вісім. Вона сиділа біля вікна у своїй кімнаті і дивилася на осінню вулицю. З дерев падало жовте листя і встеляло холодну землю. Сонце майже сховалося за хмарами. З будинку вийшла Агата і швидко попростувала до воріт, подекуди озираючись. Біля воріт на неї чекав незнайомий чоловік середнього віку. Агата підійшла до нього та привіталася. Здавалося, вони знають одне одного вже багато років. Лія не чула про що вони розмовляють. Вона обережно відчинила вікно і стала прислуховуватися. Жінка і чоловік сперечалися, Лії здалося, що у їх розмові пролунало її ім'я. Ні, вона була впевнена. Але, що могло стати причиною її обговорення? Попрощавшись, чоловік пішов геть, а Агата пішла назад до маєтку.
Дівчинку ще довго тривожила ця розмова. Їй стали частіше снитися жахіття, про те, як незнайомець забирає її, як зникають її батьки, як її поглинає темрява, а невідома сила розриває її з середини. Вона прокидалася і більше не могла заснути. Тоді вона сідала біля вікна і дивилася на зірки. Якимось чином вони заспокоювали її, відволікали від жахіть своїм яскравим сяйвом. Коли наставала ніч, щось у ній оживало. Лія намагалася приховати цю темну частину себе, але при настанні темряви вона вирвалася назовні. Іноді їй здавалося, що темрява й тіні згущуються навколо неї і вона перетворюється на іншу людину— темну, холодну й бездушну. Ніби це прокляття, яке на неї наклали. Однієї ночі вона глянула у дзеркало— її очі були чорними й бездонними, а коли кімната була заповнена місячним сяйвом, то її темні очі, здавалося, теж сяяли.
Зранку Лія намагалася викинути це з голови. Вона казала собі, що це просто її уява домальовує темні образи. Та все ж це не давало їй спокою. З'явилася ще одна причина нічних жахіть. Лії снилося, як вона перетворюється на страшне чудовисько і з неї потоками виривається темрява. Вона не висипалася. Удень ходила як привид і лякала інших своїм зовнішнім виглядом: довгим заплутаним волоссям, темними колами під очима й слідами від нігтів на руках, які вона залишала під час чергових кошмарів. На додачу до цього вона носила темний чорний плащ, який був її улюбленою річчю в цьому домі. Вона майже ніколи не знімала його. В ньому Лія почувалася собою. Цей плащ вона знайшла в одній з комор, що була у маєтку і з того часу носила його скрізь.
Ще одна історія сталася тоді, коли Лія вночі йшла на прогулянку. Вона як завжди надягла плащ і тихо пішла сходами донизу. В холі висіли картини невідомих Лії людей. Вона часто роздивлялася ці картини і іноді здавалося, що вона знає деяких людей, які зображені на них. Зараз, вночі, ці картини здавалися моторошними і всіма забутими. Лії залишалося ще декілька кроків до вхідних дверей, аж тут хтось поклав руку їй на плече. Дівчинка мало не втратила свідомість. Повільно розвернувшись, Лія побачила Агату, яка з невдоволеним обличчям стояла поряд. Жінка швидко схопила Лію за руку і потягла до свого кабінету. Вона залишила дівчинку там, а сама вийшла і наказала чекати на неї тут. Лія не планувала тікати, вона підійшла до серванту і почала розглядати старі фотографії і стопки паперів. Її увагу привернула стопка обережно складених листів. Більшість із них була від невідомих ій людей, але один лист привернув її увагу. Він був від Джона Девінгера, її батька. Так, її звати Лія Девінгер, але вона майже ніколи не використовувала свое прізвище, бо одразу згадувала батьків. Вона взяла лист до рук і вже майже відкрила, однак до кімнати ввійшла Агата і вихопила лист у Лії з рук. Вона відтягнула її від серванту і посадила в крісло. Сама ж вона сіла навпроти.
— Скільки разів я казала тобі не вештатись маєтком вночі? – сердито спитала Агата.
Лія опустила очі і нічого не відповіла. Вона не почувалася винною. Нічні прогулянки були для неї ковтком свіжого повітря, і вона не могла так просто від них відмовитись.
Агата невдоволено похитала головою. Їй вже набридли вихідки Лії, але вона розуміла чому так відбувалося, і намагалася вберегти дівчинку від можливого лиха.
— Йди до себе в кімнату – тільки й мовила вона.
Лія швидко встала і пішла до дверей, мовчки озирнулася й вийшла з кабінету. Піднявшись сходами до себе , вона лягла в ліжко і ще довго думала про той лист. Що її батько міг написати Агаті? Де він зараз? Ці думки не відступали ще протягом багатьох днів. І хоч якою була цікавість, Лія пообіцяла собі не читати той лист. Вона боялася, що він може зруйнувати всю її надію й сподівання. Більше вона не доторкалася до листів.
І ось зараз, у темну літню ніч, вона стояла і дивилася на цей маєток порожнім поглядом. Він ніколи не стане для неї рідним. Вона ніколи не забуде, як потрапила сюди, як лишилася сама і стала полонянкою цього жахливого місця. На очах з'явилася сльози. Вона тут же витерла їх, бо пообіцяла собі ніколи не плакати. Після того як перший тиждень вона провела у сльозах. А потім щось у ній змінилося, і вона більше не плакала. Напевно, закінчилися її сльози. Тоді вона сказала Агаті, що буде сильною, що не дасть емоціям себе захопити, а згодом майже повністю втратила їх. Стала іншою людиною, яка сховалася від інших під маскою байдужості.
Надворі потроху світало, а Лія все стояла на місці, захоплена спогадами. Враз в очах потемніло, в голові запаморочилося і дівчинка втратила свідомість. З-за огорожі вийшов чоловік і обережно взяв Лію на руки. Мить – і ні чоловіка, ні дівчинки вже не було видно.
