Раді Вас бачити!

Ранок не приніс полегшення. Коли Віола розплющила очі, першою вона відчула тишу. Елая не було. Його ліжко в ніші було порожнім. Знадвору долинав приглушений стукіт молота - пішов лагодити причал. Він залишив її саму.

Віола повільно повернула голову. Нікс сидів у тому ж кріслі біля вікна. Він не спав. Ранкове сонце, холодне й бліде, висвітлювало його ідеальний профіль. У денному світлі він виглядав ще більш чужорідним: чорний жилет, білосніжна сорочка без жодної зморшки. Він не дивився на море. Він дивився на неї, але в цьому погляді не було ні цікавості, ні бажання. Тільки аналіз.

На його колінах лежала книга. Та сама, зі шкіряною палітуркою. Він повільно перегорнув сторінку, і цей звук - сухий шелест паперу - змусив Віолу здригнутися.

– Ти прокинулася, – констатував він. Голос був рівним. – Тривалість твого сну вказує на те, що нервова система все ще в стані колапсу.

Віола сіла, міцно стиснувши краї сорочки Елая на грудях. Нікс простежив за цим рухом, і на його обличчі промайнула тінь гидливості, наче він спостерігав за інстинктивним смиканням комахи.

– Елай вірить у зцілення, – Нікс закрив книгу й відклав її на край столу. – Він думає, що якщо відмити вуличний експонат і дати йому почитати казки, експонат стане людиною.

Він підвівся. Його рухи були точними, позбавленими будь-якої зайвої емоційності. Він підійшов до великого пакунка, що стояв біля дверей, і байдуже штовхнув його ногою до ліжка.

– Одягни це. Мені ріже очі цей дисонанс. Ти в речах Елая.

Пакунок розгорнувся. Всередині було вбрання з Абії: сукня з важкої сірої тканини туфлі на низькому ходу, білизна.

– Я не хочу, – прошепотіла вона. – Мені тепло в цьому.

Нікс навіть не наблизився. Він зупинився за два кроки, дивлячись на неї так, ніби вона була тріщиною на стіні маяка, яку треба зашпаклювати.

– Твої бажання не мають значення, – сухо промовив він. – Елай витрачає на тебе свій спокій. А його спокій належить мені.

Він розвернувся спиною, демонструючи повну байдужість до її присутності.

– Вставай. Зроби каву. Елай звик до ритуалів.

Віола встала, відчуваючи, як тремтять ноги. Поки вона возилася біля печі, Нікс стояв біля вікна, заклавши руки за спину.

– Ти думаєш, він рятує тебе, бо бачить у тобі особистість? – його голос звучав монотонно. – Ні. Ти - його ліки від самотності. Але ліки мають властивість закінчуватися. Як тільки він зрозуміє, що ти просто займаєш місце в його кріслі, він сам попросить мене тебе забрати.

Віола зупинилася. Зерна кави з гуркотом посипалися на підлогу.

– Ви нічого про нього не знаєте, – вимовила вона, хоча голос її зраджував.

Нікс повільно обернувся. У його очах була крижана пустка. Він не злився. Він просто не розумів, як ця істота сміє заперечувати очевидне.

– Я знаю про нього все. Я - те, що він створив. Я - його найкраща робота. А ти... ти лише чернетка, яку він підібрав на смітнику.

У цей момент двері відчинилися. Увійшов Елай, захеканий, з мокрими мотузками в руках. Він одразу помітив розсипану каву і пакунок на ліжку.

– Ніксе, залиш її, – важко сказав наглядач, дивлячись на вихованця.

– Я просто допомагаю їй інтегруватися, – Нікс байдуже відійшов до свого крісла. – Вона занадто повільна.

Елай подивився на Віолу. Вона стояла бліда, у завеликій сорочці, посеред розсипаних зерен, і в її погляді було стільки спустошення, що Елай відчув, як у грудях щось стиснулося.

– Йди вмийся, – тихо сказав він. – Я сам дороблю.

Віола пішла до умивальника. Вона відчувала, що Нікс переміг. Він не торкався її, не бив, не хотів її тіла. Він просто методично, слово за словом, витравлював із неї відчуття, що вона - людина.

І найстрашніше було те, що в його холодних словах вона чула логіку, проти якої не мала зброї. Нікс не прийшов по неї. Він прийшов очистити маяк від стороннього шуму. І цим шумом була вона.

До кінця дня перебування Нікса на маяку перетворило простір на зону відчуження. Він не виявляв агресії, не підвищував голосу, але його мовчазна присутність була важчою за будь-який крик. Він займав крісло, він займав тишу, він займав думки Елая.

Коли сонце почало хилитися до обрію, фарбуючи океан у різні кольори, Нікс підвівся. Він не прощався. Він просто одягнув своє пальто, яке вже встигло висохнути, і воно знову лягло на його плечі бездоганними лініями.

Елай вийшов за ним на поріг. Віола спостерігала за ними крізь щілину в дверях, завмерши, наче звір, що чекає, поки мисливець нарешті покине ліс.

– Ти повернешся за місяць? – запитав Елай, дивлячись на потилицю свого вихованця. У голосі чоловіка бриніла дивна надія, змішана з гіркотою.

Нікс зупинився на першій сходинці, що вела вниз до пірсу. Він не повернув голови, але Віола бачила, як напружилися його щелепи.

– Я повернуся тоді, коли тут знову стане тихо, Елаю, – кинув він через плече.

Він почав спускатися. Його кроки по металевих сходах звучали сухо й чітко. За мить почулося рикання потужного двигуна. Човен розрізав водну гладь, залишаючи за собою білий пінистий шрам, що швидко зникав у сутінках.

Елай довго стояв на вітрі, дивлячись услід човну, доки той не перетворився на ледь помітну цятку, а потім і зовсім зник на горизонті.

Коли Елай нарешті повернувся до кімнати, він виглядав на десять років старшим. Він не дивився на Віолу. Він підійшов до столу, взяв книгу, яку читав Нікс, і на мить притиснув її до грудей.

– Він пішов? – ледь чутно запитала Віола, виходячи з тіні.

Елай повільно кивнув. Він подивився на розсипані зерна кави, які він так і не встиг прибрати, і на сірий пакунок з одягом, що лежав на ліжку, як камінь.

– Пішов, – відповів він. – Але він завжди залишає по собі холод.

Віола підійшла до вікна. Він пішов, але він не зник.

Вона все ще була в білій сорочці Елая. Вона здавалася чужою. Як і цей маяк. Як і сама надія на життя.

Елай мовчки підійшов до печі й почав згрібати розсипані зерна. Його руки, зазвичай впевнені й міцні, сьогодні здавалися заважкими. Кожне зернятко, що стукало об дно металевого совка, віддавалося в його скронях луною слів Нікса.

Він кинув швидкий, майже крадькома, погляд на Віолу. Вона завмерла біля вікна, і в променях призахідного сонця її постать здавалася майже прозорою. Світло фарбувало її волосся у колір старої іржі. У його безрозмірній білій сорочці вона просто стояла, вдивляючись у горизонт, і в її поставі читалася страшна розгубленість: вона сама не знала, чи хоче злетіти знову, чи мріє, щоб наступна хвиля нарешті стала останньою.

Чи оцінював він її як жінку? Елай боявся навіть підходити до цієї думки. Йому було за сорок - життя висушило його, залишивши лише мозолі та звичку до самотності. Їй було ледь за двадцять, але ці роки були заповнені такою кількістю бруду, яку інші не бачать і за сторіччя. Між ними пролягала не просто прірва у два десятиліття, а ціла вічність розбитих надій та різних світів.

Він мимоволі помічав її тонкі щиколотки, що здавалися надто крихкими, бачив беззахисний згин шиї, але те, що ворушилося в його грудях, було далеким від звичного чоловічого потягу. Це була болюча, майже фізична відповідальність - те саме відчуття, яке виникає, коли тримаєш у руках пташеня з перебитим крилом: один незграбний рух, і ти доламаєш те, що ще тримається на чесному слові.

Елай розумів, що вона зламана глибоко, на самому фундаменті. Шлам - це не просто місце, це клеймо, яке не відпускає просто так. Він бачив шрами, які не сховаєш під чистою сорочкою: те, як вона здригалася від кожного рипіння мостини. Як вона мимоволі стискалася в клубок, коли він надто швидко піднімав руку, навіть якщо просто хотів поправити гніт лампи. Її повна відсутність віри в те, що хтось може нагодувати або вкрити ковдрою просто так, не виставляючи потім рахунок.

Він ніколи не питав її про минуле. Він не хотів змушувати її знову проживати те пекло, з якого вона ледь виповзла. Йому було достатньо її погляду - скляного, коли вона занурювалася в себе, і відчайдушного, коли вона поверталася в реальність. Елай знав: щоб вона почала дихати знову, йому потрібно стати не коханцем і не рятівником, а просто цією кам'яною стіною, об яку розбиваються хвилі, даючи їй час просто побути в спокої.

– Ти не слухай його, – хрипко промовив Елай, не підводячи очей від підлоги. – Нікс... він бачить світ як алгоритм. Якщо якась деталь не вписується, він вважає її дефектом. Він не розуміє, що саме ці дефекти і роблять нас людьми.

– Він - ваша найкраща робота? – тихо запитала Віола, повторюючи слова Нікса. – Це те, чому ви його навчили? Бути холодним?

Елай нарешті випрямився. Він підійшов до столу й важко сів, поклавши долоні на стільницю.

– Я вчив його жити, – з гіркотою відповів він. – Коли я знайшов його, він був як гостре лезо без руків’я. Він різав кожного, хто намагався його торкнутися, і різався сам. Я намагався навчити його контролювати свою порожнечу. А вийшло так, що він просто навчився її ідеально маскувати.

Він замовк, дивлячись на сірий пакунок з одягом, що лежав на ліжку.

– Він ревнує, Віоло. Хоча такі як Нікс не вміють любити, але вони звикають до власності. Я для нього - якір, як він любить це казати. Єдине, що не змінюється і не зраджує. А ти... ти для нього - хаос. Ти привнесла сюди запах життя, а він його боїться. Життя непередбачуване, його не можна прорахувати.

Елай підвівся й підійшов до неї. Він зупинився за крок, не наважуючись торкнутися її плеча, щоб не злякати.

– Я не знаю, що ти пережила там, у Шламі. І я ніколи не спитаю, якщо ти сама не захочеш розповісти. Але знай одне: ти не шум. Ти набагато більше.

Він подивився їй в очі, і Віола вперше побачила в його погляді не тільки турботу наставника, а й щось глибше - сумне захоплення її витривалістю. У цей момент він бачив у ній не просто врятовану дівчину, а жінку, яка пройшла крізь пекло і зберегла в собі здатність мугикати колискову. Це лякало його. Бо якщо він дозволить собі побачити в ній жінку, він стане таким же вразливим, як і вона.

– Завтра одягнеш сукню, – раптом сказав він, вказуючи на пакунок. – Не тому, що він так наказав. А тому, що тобі потрібно повернути собі власне обличчя.

Він розвернувся і пішов до сходів, залишивши її одну в синіх сутінках.