Раді Вас бачити!

Коли його нарешті повели назад до камери, вже настав день.

Світло, що падало крізь вузькі вікна коридору, було сірим і безбарвним. Бомон йшов повільно, відчуваючи кожен рух тіла, але не показуючи цього конвоїрам.

Двері камери з гуркотом відчинилися. Він зайшов усередину. Замок клацнув за спиною.

Тільки тоді Бомон дозволив собі спертися рукою об стіну.

Він стояв так кілька секунд, а потім повільно сів на ліжко.

Перед очима знову виникла фотографія.

Жослен Бомон.

Людина на знімку дивилася кудись убік, не знаючи, що її вже давно перетворили на доказ.

Бомон заплющив очі.

Жан Дюмон був потрібен йому, щоб пережити перший допит.

Але тепер він розумів, що легенда більше не врятує його.

Ті, хто стояв за всім цим, знали його справжнє ім'я.

Знали його професію.

Знали його завдання.

І, найімовірніше, вже знали, яким буде його вирок.

Наступним мав бути суд.

Бомон відкрив очі й подивився на двері.

Він був виснажений, побитий і замкнений у чужій в'язниці, але в ньому залишалося те, чого вони поки що не змогли відібрати: здатність чекати.

І він знав, що іноді саме терпіння є останньою зброєю людини, якій уже нічого більше не залишили.

Він не відчував страху. Принаймні того страху, який зазвичай приходить до людини, коли вона раптом опиняється сама перед невідомістю. Невідомість для нього вже скінчилася. Найстрашніше було не те, що його посадили до в'язниці, а те, що він нарешті зрозумів: усе, що сталося з ним після скасування операції, не було випадковістю.

Його не просто покинули.

Його віддали.

Ця думка повернулася знову, тепер уже без жодних сумнівів. Бомон згадав останні години перед затриманням, людей, які з'явилися в потрібний момент, дивну поспішність, із якою все відбулося, і ту невидиму руку, яка ніби спрямовувала події від самого початку. У Парижі хтось повинен був знати, де він перебуває. Хтось повинен був знати, навіщо він приїхав до Малагаві. Хтось повинен був мати можливість попередити місцеву владу.

І цей хтось не просто знав.

Він дав їм його.

Бомон відкинувся до холодної стіни й на кілька секунд заплющив очі. Перед ним виник Париж — не той Париж, який він залишив, а той, що тепер існував лише в пам'яті: ранкові вулиці, знайомий силует будинку, голос Жанни, її звичка залишати на столі речі саме там, де вони першими потрапляли їй під руку. Він подумав про неї майже без жалю, але з тією внутрішньою тяжкістю, яку не можна було назвати ні страхом, ні тугою.

Чи знає вона?

А якщо знає, то що саме їй сказали?

Можливо, їй повідомили, що він загинув. Можливо, що він зрадив. Можливо, що він діяв сам, без наказу, і тепер Франція не має до нього жодного стосунку. У таких ситуаціях правду ніколи не вигадують одну. Її пристосовують до кожного, кому потрібно щось пояснити.

Бомон розплющив очі й подивився на маленьке віконце під стелею. За ним не було видно неба, тільки вузьку смугу темряви.

Він раптом подумав, що десь далеко, за морем, у кабінетах людей, які ще вчора віддавали йому накази, його справа вже, мабуть, була закрита. Папери підписані, формулювання підібрані, потрібні доповіді зроблені. Можливо, хтось навіть поставив у календарі наступну зустріч, випив каву, повернувся до своїх справ і більше не згадував його імені.

Саме це було найгіршим.

Не в'язниця.

Не самотність.

Не навіть можливий вирок.

А усвідомлення того, що для тих, хто його послав, він уже перестав бути людиною і перетворився на проблему, яку вони успішно передали іншим.

Минуло кілька годин. Бомон не спав. Він лежав на вузькому ліжку, поклавши руки під голову, і слухав життя в'язниці, яке поступово змінювалося разом із ніччю. Десь грюкали двері, чулося коротке сварливе слово, хтось кашляв за стіною, далеко брязкали металеві предмети. Потім усе стихало, але тиша ніколи не ставала повною. Вона лише змінювала свій характер.

Коли двері його камери знову відчинилися, на порозі стояв чоловік у формі. За його спиною світив ліхтар, і тому обличчя залишалося майже в темряві.

— Завтра суд, — сказав він.

Бомон підвівся на лікті.

— За що?

Чоловік подивився на нього так, ніби питання було зайвим.

— За замах на президента.

І пішов.

Двері зачинилися так само тихо, як і відчинилися.

Бомон ще деякий час сидів нерухомо, дивлячись на них. Потім повільно опустився на ліжко.

Отже, вони вже написали історію.

Залишилося лише провести її через зал суду.

Він знав, що завтра від нього вимагатимуть не правди. Правду ніхто тут не шукав. Від нього вимагатимуть певної ролі — ролі людини, яка діяла самостійно, яка порушила накази, яка стала злочинцем не через політичне рішення, а через власну волю. Якщо він погодиться, Франція залишиться осторонь. Якщо заперечуватиме, доведеться доводити існування наказу, якого на папері вже, напевно, не було.

А наказів, як знав Бомон, не завжди потрібно знищувати.

Іноді достатньо просто зробити так, щоб ніхто більше не наважився підтвердити, що вони існували.

Він ліг і заплющив очі. Цієї ночі сон так і не прийшов.

Десь за стіною повільно минали години, а разом із ними наближався ранок, коли його виведуть із камери, посадять перед людьми, які вже знали, яким має бути вирок, і попросять відповісти на запитання, відповіді на які давно перестала мати значення.

Бомон лежав нерухомо й дивився в темряву, а в його свідомості поступово визрівала єдина думка, яка залишалася незмінною серед усього цього безладу: якщо вони вирішили зробити з нього винного, він не дозволить їм зробити з нього дурня.

Завтра він говоритиме.

Але говоритиме лише тоді, коли це матиме сенс.

***

У Малагаві не існувало справедливого слідства — принаймні тоді, коли йшлося про злочини, що торкалися влади. Країна, яка ще недавно була колонією, поспішно приміряла на себе атрибути незалежної держави: власний уряд, парламент, армію, поліцію, суди, урочисті церемонії та важливих чиновників, які вчилися говорити мовою закону, залишаючись при цьому людьми старої системи. Закони існували, проте їхнє застосування залежало не стільки від букви, скільки від того, кому належала влада і кого в цей момент потрібно було оголосити винним.

Слідство у справі французького агента закінчилося майже так само швидко, як і почалося. Ніхто не намагався встановити, хто послав Жослена Бомона до Малагаві, хто забезпечив його зброєю, хто повідомив про нього місцеві служби й чому французька влада, замість вимагати його повернення, фактично віддала його в руки президента Н’Джали. Ці запитання були надто небезпечними, а тому їх просто не існувало в офіційній версії справи.

І ось настав день суду.

У залі Палацу правосуддя стояв задушливий сморід. Спека африканської столиці, змішана із запахом дешевого тютюну, людського поту, пилу й важкої форми охорони, зависла під високою стелею і здавалася майже матеріальною. Відкриті вікна не рятували від задухи: крізь них до зали долинав приглушений шум міста, а разом із ним — гаряче повітря, що пахло розпеченим каменем, бензином і далеким ринком.

Зала була переповнена.

Судовий процес викликав неабиякий інтерес. До столиці прибули журналісти кількох міжнародних видань, оператори з громіздкими кінокамерами, фотографи, які час від часу підіймали апарати, намагаючись упіймати обличчя підсудного, чиновники різного ґатунку, місцеві політики, військові й просто цікаві, яким хотілося на власні очі побачити людину, що, за офіційною версією, приїхала до їхньої країни з єдиною метою — убити президента.

Для натовпу це була майже вистава.

Зухвалий замах на главу держави, іноземець, французький таємний агент, злочинець-одинак, можливо — фанатик або навіть маніяк. Усе це легко вкладалося в кілька газетних заголовків і давало публіці те, заради чого вона прийшла сюди: сенсацію.

Над усім цим важко й урочисто височіла президія.

Огрядний чорношкірий суддя в червоній, шитій золотом мантії, яка виглядала майже безглуздим примарним залишком колоніальної епохи, сидів за різьбленим столом із темного дерева. Його обличчя залишалося непроникним, а чорні, блискучі очі грізно дивилися з-під білої перуки на підсудного, що сидів у залі навпроти, за невисоким парапетом, в оточенні посиленої поліційної варти.

Праворуч від судді сиділи двоє його колег, такі самі урочисті, застиглі й неприродно серйозні, наче їхні обличчя були частиною судового церемоніалу. Перед ними лежали товсті теки, хоча навряд чи хтось із них мав потребу заглядати в них. Рішення, здавалося, давно було прийняте, а папери лише створювали видимість роботи.

Ліворуч розташувався прокурор.

Це був сухорлявий чоловік із вузьким обличчям і тонкими губами. Він сидів прямо, майже не рухаючись, у чорному військовому однострої, що був щільно перев’язаний поясом — це робило його ще худішим. Він час від часу поправляв перед собою аркуші справи. У ньому не було нічого від людини, яка намагається встановити істину. Він нагадував чиновника, якому доручили озвучити вже готове рішення, і тепер він лише чекав своєї черги.

А Жослен Бомон відчував усе, що відбувалося навколо, так, ніби перебував за товстим шаром каламутного скла. Він чув голоси, але не завжди розрізняв слова. Бачив рухи людей, але не відразу розумів, що саме вони роблять. Обличчя то наближалися, то віддалялися, розпливаючись по краях, наче їх дивилися крізь воду.

У роті пересохло.

Він намагався зосередитися, але думки розбігалися, важко збираючись докупи. У його жилах вирувала хімічна суміш. «Сироватка правди», скополамін чи якийсь місцевий сурогат — йому було байдуже. Наркотик діяв безжально: голова здавалася налитою свинцем, думки повзли, як напівмертві мухи, а власне тіло відмовлялося слухатися. Єдине, що тримало його прямо на лаві підсудних — це залізна, майже тваринна гордість. Вони могли затуманити його мозок, але не могли змусити його впасти на коліна.

Бомон спробував підвести голову й побачив перед собою обличчя судді, яке раптом здалося неймовірно великим. Він хотів усміхнутися, але губи майже не слухалися.

Десь поруч зашелестіли папери. Прокурор підвівся.

Його голос спочатку був чітким, але вже за кілька секунд почав віддалятися, наче лунав із кінця довгого коридору.

— Пане голово, обставини цієї справи не залишають сумнівів...

Бомон слухав.

Утім, він уже знав, що почує.

Його прибуття до Малагаві.

Зброя.

Підготовка замаху.

Наміри вбити президента.

Усе це звучало так, ніби хтось читав звіт про іншу людину.

Бомон хотів заперечити, але язик став важким. Він відчував, що втрачає контроль над власним тілом, і саме це було найнебезпечнішим. Він розумів, що його стан — не випадковість.

Вони хотіли, щоб він був тут саме таким.

Не здатним захищатися.

Не здатним чітко мислити.

Тим часом прокурор темпераментно вимовляв свою обвинувальну промову. Він приймав гордовиті пози, грізно потрясав руками, його добре поставлений голос гулко гримів під склепіннями зали, закликаючи земне та небесне правосуддя обрушитися на винного. Голова суду величним жестом перервав промову прокурора і звернувся до підсудного, що здавалося, що зовсім зомлів від африканської спеки й впав у якесь дивне заціпеніння:

— Звинувачений Жослен Бомон, чи визнаєте ви, що прибули до республіки Малагаві з метою політичного вбивства нашого лідера, глави держави, президента Н’Джали?

Бомон почув лише окремі слова.

— ...ви визнаєте...

Він підняв голову.

Перед очима все хиталося.

— ...що прибули до Малагаві з метою політичного вбивства нашого лідера, глави держави, президента Н’Джали?

Бомон хотів сказати «ні».

Очі, колись проникливі та гострі, зараз були затягнуті хворобливою пеленою. Перед очима все двоїлося. Він бачив задоволені обличчя місцевих чиновників, спалахи фотокамер журналістів і... двох чоловіків у цивільних європейських костюмах, які сиділи в кутку зали. Вони сиділи там із кам'яними обличчями.

«Вони здали мене, — пульсувала в залишках свідомості одна єдина чиста, твереза думка. — Вони домовилися з Н’Джалою. Політика змінилася. Франції потрібна нафта, а не голова диктатора. І ціна цієї нафти — моє життя».

Суддя чекав. Пауза затягувалася, стаючи непристойною. Охоронець за спиною Бомона демонстративно поклав руку на дуло автомата.

Бомон розімкнув сухі, потріскані губи. Мова давалася з важкістю, язик ледве повертався.

— Так, пане голово, — тихо, але чітко вимовив він.

Але голос, який почувся в залі, був слабким і чужим.

— Так, пане голово.

У залі зашуміли. Хтось із журналістів підняв голову. Десь клацнув фотоапарат. Один з охоронців нахилився до іншого і щось прошепотів.

Бомон намагався зрозуміти, що він щойно сказав.

«Так?»

Ні.

Він не хотів цього говорити.

Він хотів сказати зовсім інше.

Хотів сказати, що наказ отримав від своїх начальників. Що його послали виконати державне завдання. Що політичне рішення змінилося вже після того, як він опинився в Малагаві. Що люди, які тепер називали його злочинцем, самі дали йому зброю і наказали виконати цей злочин.

Але слова залишалися десь далеко.

Перед очима знову попливла зала.

Суддя продовжував, ледь приховуючи тріумф:

— Чи визнаєте ви себе винним у шпигунстві, диверсійній діяльності проти державного курсу Республіки Малагаві?

— Так, пане голово.

Кожне «так» було ніби цвяхом, який він власноруч забивав у кришку своєї труни. Але водночас це був тактичний відступ. Бомон — професіонал високого класу, і зараз він прораховував ситуацію на десять кроків уперед, навіть крізь наркотичний туман. Нехай вони святкують перемогу. Нехай думають, що командант Жослен Бомон знищений і розтоптаний.

— Отже, ви зізнаєтесь у скоєнні цього злочину? - уточнив суддя.

— Так, пане голово, — повторив Бомон, дивлячись кудись перед собою.

— І ви заявляєте, що не є об'єктом якоїсь політичної маніпуляції?

— Так, пане голово, — Бомон нахилив голову на знак згоди.

Голова суду кивнув прокурору, дозволяючи йому продовжити свою промову.

— Звинувачений Жослен Бомон, чи усвідомлюєте ви, що я зобов'язаний закликати високий суд вдатися до найвищої міри покарання?! — урочисто запитав прокурор.

Але й загроза смертного вироку не справила на Бомона належного враження. Він сидів з опущеною головою, спершись руками на парапет лави підсудних. Судді переглянулись.

— Звинувачений, дайте відповідь прокурору! - сказав голова суду.

Бомон не ворушився.

— Звинувачуваний Жослен Бомон, встаньте, — підвищив голос голова.

Бомон почув своє ім'я, але не був певен, чи його справді вимовили.

Потім суддя знову поставив запитання.

Бомон відкрив рот.

— Так, пане голово...

Цього разу він уже майже не почув власного голосу.

Світ навколо повільно потемнів.

Останнє, що він побачив перед тим, як свідомість залишила його, — білу перуку судді, яка дивним чином нагадувала хмару на яскравому африканському небі.

Потім усе зникло.

***

Коли Бомон знову прийшов до тями, він не знав, скільки часу минуло.

Йому здалося, що він лежить десь у лікарняній палаті. Над ним було біле світло, поруч схилилося чиєсь обличчя, а в руці він відчував тупий біль від уколу.

Він спробував поворухнутися.

Не зміг.

Хтось говорив:

— Зараз він зможе продовжувати.

Інший голос відповів:

— Він ще не зовсім притомний.

— Цього достатньо.

Бомон зрозумів. Його знову накачали наркотиком. Він спробував відкрити очі ширше, але світло розсипалося перед ним безліччю білих плям.

Йому хотілося закричати.

Хотілося сказати, що він нічого не визнавав.

Що все це — брехня.

Що суд — фарс.

Але тіло вже не слухалося.

***

Слухання підійшло до кінця, судді вийшли з кімнати для нарад, зал підвівся.

Настала майже урочиста тиша. Всі чекали на вирок.

Прокурор сидів нерухомо. Судді переглянулися між собою, хоча ця коротка нарада була не більше ніж формальністю.

Потім головуючий почав зачитувати рішення:

— Іменем Республіки Малагаві — громадянин Франції Жослен Бомон визнаний винним…

Бомон уже не слухав юридичних формулювань. Термін ув'язнення в каторжному таборі. Фактично — повільна смерть від виснаження та хвороб під палючим сонцем екватора.

Коли охорона грубо вхопила його за лікті, щоб вести назад до камери, Бомон на секунду затримав погляд на французьких дипломатах у кутку зали. Вони швидко відвели очі.

«Смійтеся, панове, — подумав Бомон, відчуваючи, як у грудях замість болю починає розгоратися чиста, концентрована лють. — Готуйте свої кабінети в Парижі. Бо якщо я виживу в цьому пеклі... я прийду за кожним із вас».

отім охоронці грубо підняли його з лави.

Він зробив кілька кроків.

І більше нічого не пам'ятав.