Раді Вас бачити!

Бомон йшов повільно, не озираючись. Ранкова спека вже починала набирати силу, і над асфальтом тремтіло повітря, розмиваючи обриси будинків та дерев вздовж дороги. Десь за кварталами гуркотів старий автобус, час від часу долинав різкий голос торговця, а з відкритого вікна невеликого ресторану тягло запахом смаженої цибулі та міцної кави, звареної на вогні. Місто жило своїм звичайним життям, ніби кілька хвилин тому тут нічого не сталося, ніби на іншому кінці столиці людина, яка мала вбити президента, не отримала наказу припинити операцію.

Бомон не поспішав. Він знав, що поспіх — найкращий спосіб повідомити тому, хто стежить за тобою, що ти вже помітив його присутність. Тому продовжував іти так, як ходив останні три тижні в образі Жана Дюмона — французького інженера, якого цікавили дороги, якість бетону, вартість пального і строки будівництва нового шосе. Час від часу він поправляв рукав сорочки, діставав із кишені пачку сигарет, хоча майже не палив, і байдуже поглядав на вітрини, підтримуючи свою легенду з тією ж ретельністю, з якою щойно тримав у прицілі президентську терасу.

Першу невідповідність він помітив біля газетного кіоску.

Чоловік у світлому піджаку стояв спиною до дороги й удавав, що читає газету. Бомон побачив його відображення у склі вітрини навпроти й одразу зрозумів, що газета була лише приводом залишатися на цьому місці. Чоловік майже не перегортав сторінок, натомість час від часу переводив погляд від тексту до перехрестя, а коли Бомон пройшов повз, на мить завмер. Самого по собі цього було недостатньо, щоб робити висновки. У великому місті завжди знайдеться хтось, хто дивиться не туди, куди треба, і це ще не означає, що за тобою стежать.

Бомон пройшов ще близько сотні метрів.

Біля аптеки стояв темний автомобіль.

Старий «Peugeot», вкритий пилом, як і більшість машин у цій частині міста. За кермом сидів чоловік і дивився прямо перед собою. Бомон не бачив його обличчя, але запам'ятав номер. Цей автомобіль він уже зустрічав раніше — напередодні біля готелю, а днем раніше біля тієї самої бензоколонки, де він, граючи роль Жана Дюмона, кілька хвилин сперечався з власником про якість місцевого дизельного пального.

Тепер дві випадковості склалися в одну картину.

Бомон продовжував йти, не змінюючи темпу. Він не став робити остаточного висновку, тому що професіонал не дозволяє собі діяти на підставі одного відчуття, яким би сильним воно не було. Він просто змінив маршрут і на найближчому перехресті повернув не до центру, як передбачала легенда Жана Дюмона, а в бік ринку.

Там було людніше.

Під полотняними навісами стояли дерев'яні столи з фруктами, жінки торгували овочами, діти пробігали між прилавками, чоловіки сперечалися біля вантажівок, а над усім цим висів тонкий шар червонуватого пилу, який підіймався від кожного автомобіля й осідав на шкірі, одязі та товарах. У такому натовпі можна було зникнути за кілька секунд, і саме тому Бомон звернув сюди.

Він не озирнувся, коли почув позаду кроки.

Спочатку один.

Потім другий.

Через кілька секунд йому здалося, що їх уже троє.

Біля прилавка з апельсинами він зупинився й узяв один плід. Продавець назвав ціну, Бомон простягнув монету, а тим часом у блискучій поверхні металевого чайника, що лежав на сусідньому прилавку, побачив відображення людей, які зупинилися за кілька метрів від нього.

Тепер сумнівів не залишалося.

Його вели.

Питання було тільки в тому, хто саме.

Він поклав апельсин назад і рушив далі, вже не намагаючись перевіряти переслідувачів. У голові тим часом повільно, одна за одною, вибудовувалися деталі ранку: наказ припинити операцію, відсутність зв'язкового, незнайомий охоронець біля президентської тераси, дивна пауза перед передачею наказу, автомобіль, який він уже двічі бачив у різних місцях.

Усе це могло бути випадковістю.

Але Бомон давно знав, що в його професії випадковості рідко повторюються двічі.

Він вийшов із ринку через інший прохід і опинився на широкій вулиці. Сонце вже піднялося високо, білий камінь будинків світився майже сліпучо, а гаряче повітря тремтіло над дорогою. На протилежному боці вулиці стояв чорний автомобіль.

Цього разу він уже знав, що побачить.

Чоловік у світлому костюмі стояв біля задніх дверцят. У салоні сиділи ще двоє.

Бомон перейшов дорогу.

Чоловік випростався й уважно подивився на нього.

— Месьє Дюмон?

— Так.

— Вас просять проїхати з нами.

Бомон на мить затримав на ньому погляд.

— Хто?

Чоловік не відповів одразу. Його очі ковзнули по обличчю Бомона, ніби він намагався переконатися, що перед ним саме та людина, на яку він чекав.

— Люди, які відповідають за вашу безпеку.

Бомон подивився на автомобіль, потім знову на чоловіка.

— Ви з французького консульства?

Відповіді не було.

І саме тоді все стало зрозуміло.

Його не збиралися евакуювати.

Його передавали.

Він відчув не страх, а щось набагато холодніше — ту внутрішню порожнечу, яка виникає в людини, коли підозра раптом перетворюється на факт. Бомон уже знав, що означає подібна процедура. Якщо агент ставав небезпечним для власної служби, спочатку його позбавляли зв'язку, потім легенди, а після цього вирішували, що робити з ним далі. Ніяких офіційних документів на таку операцію не існувало, як не існувало й людей, які могли б потім підтвердити, що вона взагалі відбулася.

Чоловік зробив крок убік і відчинив дверцята.

Бомон міг спробувати втекти. Міг зникнути серед будинків, забрати зі схованки, яку він облаштував саме для такого випадку — запасний паспорт. Він міг скористатися одним із підготовлених маршрутів і за кілька годин опинитися за межами країни. У нього залишалося достатньо можливостей, щоб перетворити невдалу операцію на складну, але цілком здійсненну втечу.

Проте всі ці можливості мали одну спільну ваду: він досі не знав, що саме відбулося.

Наказ про припинення операції був справжнім. Голос у рації належав людині, яка мала право його віддати. Отже, якщо тепер люди Н'Джали стояли перед ним і пропонували сісти в автомобіль, залишалося лише одне пояснення, яке Бомон поки що не хотів вимовляти навіть подумки.

Париж його зрадив.

Він знизав плечима й сів у машину.

Чоловік біля дверцят на секунду затримався, ніби такого спокійного рішення не очікував, а потім зачинив двері й обійшов автомобіль. За кілька секунд двигун запрацював, і машина повільно рушила вулицею.

Бомон сидів нерухомо, поклавши руки на коліна, і дивився у вікно. Повз нього віддалялися ринок, магазини, дерева, перехожі, маленькі кафе, в яких люди продовжували снідати, не маючи жодного уявлення про те, що французький агент, котрий щойно мав змінити історію цієї країни, тепер їхав назустріч власній загибелі.

Він намагався відновити послідовність подій, але чим більше думав, тим ясніше розумів, що рішення позбутися його було прийняте задовго до сьогоднішнього ранку. Можливо, ще до того, як він отримав наказ убити президента. Можливо, саме для цього його й відправили до Малагаві.

Автомобіль залишив місто й виїхав на довгу, майже порожню дорогу. Сухі дерева повільно пропливали за вікном, а червоний пил підіймався за колесами й довго не осідав.

— Куди ми їдемо? — запитав Бомон.

Чоловік, який сидів поруч, навіть не повернув голови.

— Побачите.

Бомон більше нічого не запитував.

Він продовжував дивитися на дорогу, що тягнулася крізь випалену сонцем землю, і вперше за багато років дозволив собі подумати про те, що його професія може мати правила, яких він досі не знав.

Десь попереду чекала в'язниця.

А далеко звідси, у прохолодному паризькому кабінеті, люди, яких він знав багато років, уже, можливо, підписували папери, здатні стерти його ім'я з усіх службових списків.

Жослен Бомон ще не знав, скільки часу йому залишилося.

Але він уже зрозумів головне: відтепер йому доведеться виживати без Франції.

***

Коли автомобіль нарешті зупинився біля високої бетонної стіни, за якою ховалася в'язниця, ніч уже остаточно вступила у свої права. Десь далеко, за темними силуетами будинків, ще жевріло кілька жовтуватих вогнів, але тут, біля воріт, світ здавався позбавленим будь-яких барв: бетон, метал, чорна форма вартових та вузькі промені ліхтарів, які ковзали по машині, по обличчях, по землі, наче намагалися переконатися, що з неї вже ніхто не зникне.

Бомон сидів на задньому сидінні й дивився крізь скло, не виявляючи ані тривоги, ані здивування. Він давно знав, що його привезуть сюди. Насправді ще від тієї миті, коли зрозумів, що люди, які його затримали, не збираються пояснювати йому нічого, він уже подумки попрощався з усіма правилами, до яких звик. Його паспорт, зброя, гроші, документи — усе це тепер належало не йому. Навіть його ім'я, яке ще кілька годин тому мало певну вагу в системі, яка послала його сюди, тепер можна було вимовляти як завгодно і в будь-якому контексті. Для людей по той бік воріт він був лише іноземцем, який прибув до їхньої країни з метою вбивства президента.

Коли дверцята відчинилися, один із вартових жестом наказав йому вийти. Бомон підкорився без спротиву. Він не став запитувати, куди його ведуть і на якій підставі затримали. Такі запитання мали сенс лише тоді, коли людина навпроти була зобов'язана відповідати. Тут же він бачив перед собою не співрозмовників, а виконавців уже прийнятого рішення.

Усередині було задушливо й пахло сумішшю вогкої штукатурки, поту, дешевого дезінфекційного засобу та старого металу. Коридор, яким його провели, здавався нескінченним, хоча Бомон відразу помітив, що насправді він був зовсім коротким: кілька дверей праворуч, сходи, ще один поворот і важкі ґрати, за якими починався інший сектор. Він не просто дивився — він запам'ятовував. Де стоїть вартовий, у якій руці тримає ключі, скільки секунд потрібно замку, щоб повернутися після того, як двері зачинилися, звідки падає світло, де чути голоси, а де за стіною панує цілковита тиша.

Це була звичка, від якої він не міг відмовитися навіть тепер, коли, здавалося, жодне спостереження вже не мало значення.

У маленькій кімнаті його змусили викласти на стіл усе, що залишилося при ньому. Гаманець, годинник, запальничку, документи. Потім забрали піджак і перевірили кишені, ніби могли знайти там відповідь на питання, яке ніхто не збирався ставити. Бомон мовчки стежив за руками вартового, за його рухами, за тим, як він перекладає речі з місця на місце. Коли все закінчилося, йому повернули лише те, що в цій в'язниці вважалося необхідним для існування, — нічого.

Двері камери відчинилися з важким металевим звуком.

Бомон зайшов усередину й озирнувся.

Кімната була невеликою: бетонні стіни, вузьке віконце високо під стелею, металеве ліжко, прикріплене до підлоги, і груба ковдра, яка вже ввібрала в себе запахи десятків людей, що спали тут до нього. Ні стільця, ні столу, ні будь-якої речі, за яку можна було б зачепитися поглядом і на мить забути, де він перебуває.

Двері зачинилися, і за ними повернувся ключ.

Перший допит почався ще до світанку.

Бомон не знав, скільки часу минуло відтоді, як його важкі двері камери із грюкотом зачинилися за ним, — годинник у нього забрали, а в'язниця була влаштована так, що день і ніч тут майже не відрізнялися.

Раптом двері камери знову відчинилися і на порозі з'явилися двоє чоловіків. Один із них залишився в коридорі, другий коротким рухом руки наказав Бомону підвестися. Ніхто нічого не пояснював, і він не став запитувати. Після всього, що сталося напередодні, він уже зрозумів просту річ: тут його вестимуть туди, куди потрібно іншим, і кожне пояснення з'являтиметься лише тоді, коли воно стане їм вигідним.

Коридори були майже порожні, а кроки вартових лунали з тією особливою неквапливістю, яка буває в місцях, де люди давно звикли до чужого страху. В'язниця ще спала або принаймні удавала, що спить, але за товстими стінами вже починав прокидатися день. Бомон йшов між своїми конвоїрами, уважно дивлячись перед собою, хоча водночас помічав усе, що могло мати значення: двері, сходи, камери спостереження, розташування вартових. Ця звичка була сильнішою за обставини. Навіть тепер, коли він не знав, чи вийде звідси живим і коли це станеться, його мозок продовжував працювати так, як його навчили.

Його завели до кімнати без вікон. Посередині стояв стіл, біля стіни — два стільці, над головою горіла лампа з матовим склом, яка давала надто яскраве для такого приміщення світло. На столі лежав один аркуш паперу.

Чоловік, який зайшов разом із ним, сів і жестом показав на стілець.

— Сідайте.

Бомон сів.

Чоловік відкрив теку, перегорнув кілька сторінок, хоча, судячи з його рухів, чудово знав, що саме там написано.

— Ваше ім'я?

Бомон відповів без паузи:

— Жан Дюмон.

Чоловік підвів очі.

— Жан Дюмон?

— Так.

Він переглянув папери.

— Громадянство?

— Француз.

— Мета вашого перебування в Малагаві?

— Бізнес-поїздка.

— Якого характеру?

— Представляю дорожню компанію, що оцінює перспективи будівництва нового шосе.

Чоловік кілька секунд дивився на нього, потім знову опустив очі до теки.

— Ви раніше бували в цій країні?

— Ні.

— З ким мали зустрітися?

— Ні з ким.

— Де ви зупинилися?

— У готелі.

— У якому?

— «Impala».

Бомон суворо дотримувався своєї легенди.

Чоловік ретельно записував його слова.

Потім знову подивився на нього.

— Ви розумієте, що перебуваєте під вартою?

— Це досить очевидно.

— Вам відомо, у чому вас звинувачують?

— Ні.

— Вас звинувачують у підготовці замаху на президента.

Бомон ледь помітно змінив вираз обличчя — рівно настільки, наскільки цього вимагала роль людини, яка щойно почула серйозне й несподіване обвинувачення.

— На якого президента?

Чоловік не відповів одразу.

Він просто дивився на нього.

І тоді Бомон зрозумів, що перший етап уже закінчився.

Його легенду перевіряли не тому, що вірили в неї. Їм було потрібно встановити, наскільки довго він її дотримуватиметься.

— На президента Н’Джалу, — сказав нарешті допитувач.

Бомон знизав плечима.

— Я не знаю, про що ви говорите.

Чоловік закрив теку.

— Ви впевнені, що вас звати Жан Дюмон?

— Цілком.

— Можливо, вам краще подумати.

— Я вже подумав.

У кімнаті запала тиша.

Бомон сидів спокійно, поклавши руки на стіл. Він відчував напруження в кожному м'язі, але зовні залишався таким самим, яким був на початку розмови. Його легенда не була випадковою вигадкою, яку можна було відкинути при першій небезпеці. Вона існувала для того, щоб захищати його тоді, коли справжнє ім'я ставало небезпечним.

А зараз справжнє ім'я було особливо небезпечним.

Бо якщо вони вже знали, хто він такий, то назватися Бомоном означало не отримати жодної переваги. Навпаки, це означало добровільно підтвердити їм те, що вони хотіли почути.

Чоловік дістав із теки фотографію і поклав її на стіл.

Бомон поглянув на неї.

На фотографії був він сам.

Знятий здалеку, мабуть, ще в Парижі.

Він не змінив виразу обличчя.

— Ви впізнаєте цього чоловіка?

Бомон подивився на фотографію вдруге.

— Ні.

— Подивіться уважніше.

— Я вже подивився.

Чоловік нахилився вперед.

— Його звати Жослен Бомон.

Бомон спокійно зустрів його погляд.

— Мені це ім'я нічого не говорить.

Цього разу пауза тривала довше.

Потім чоловік прибрав фотографію.

— Добре.

Він підвівся й вийшов.

Бомон залишився сам.

Він не ворухнувся, але подумки повернувся до фотографії. Знімок був зроблений професійно. Вони стежили за ним. Можливо, давно. Можливо, ще до його прибуття. А це означало, що вся історія з арештом була підготовлена заздалегідь.

Через кілька хвилин двері відчинилися знову.

Тепер увійшли двоє.

Перший залишився біля дверей. Другий підійшов до столу й поклав перед Бомоном ту саму фотографію.

— Остання можливість.

— Для чого?

— Назвати своє справжнє ім'я.

Бомон подивився на нього.

— Я вже назвав своє ім'я.

Удар був швидким і несподіваним.

Бомон похитнувся, але не впав. На якусь мить перед очима попливла кімната, лампа роздвоїлася, а потім усе повернулося на місце.

— Жослен Бомон?

Бомон мовчав.

Другий удар був сильнішим — цього разу в обличчя.

Одна польська дівчина якось сказала, що він має чудово білі зуби. Разом із кривавою слиною Бомон виплюнув і один із них.

Він відчув біль, але не дозволив йому стати відповіддю.

У цьому не було героїзму. Бомон знав, що біль можна витримати лише доти, доки він не перетворився на страх. А страх з'являється тоді, коли людина починає чекати наступного удару. Тому він не чекав.

Він дивився на лампу.

На її металевий обідок.

На маленьку подряпину біля кріплення.

На павутинку тріщин у склі.

Він рахував їх.

Потім почав рахувати власне дихання.

У кімнаті говорили, ставили запитання, вимагали відповіді, але поступово голоси віддалялися. Бомон навчився робити те, чого його колись навчили під час підготовки: залишати тіло там, де воно перебуває, а свідомість відводити вбік.

Він опинився на березі моря.

Сам не знав, чому саме там.

Перед ним лежала вода, майже нерухома, і над нею повільно підіймалося сонце. Він чув вітер, хоча насправді в кімнаті не було жодного протягу. Відчував запах солі, хоча навколо стояв запах вогкої штукатурки й людського поту.

Вони могли бити його.

Могли кричати.

Могли повторювати одні й ті самі запитання.

Але вони не могли наказати йому, де перебувати подумки.

Через деякий час він знову почув голос.

— Хто дав вам наказ?

Бомон повернувся в кімнату.

— Який наказ?

Удар.

— Убити Н’Джалу.

Бомон мовчав.

— Хто вас послав?

Мовчання.

— Ви виконуєте наказ із Парижа?

Він не відповів.

— Хто керував операцією?

Бомон підняв очі.

І раптом зрозумів, чого вони хочуть. Їм не потрібна була інформація. Не справжня інформація. Вони знали, хто він такий. Знали, звідки він прибув. Знали, навіщо.

Можливо, знали навіть більше, ніж він сам хотів би знати про цю операцію.

Їм потрібно було інше — щоб він вимовив це власними устами.

Щоб Жослен Бомон перестав бути агентом, якого послала Франція, і став людиною, яка самостійно приїхала до Малагаві вбити президента.

Тоді все ставало простим.

Франція могла сказати, що не має до нього стосунку.

Н’Джала отримував винного.

А Бомон отримував вирок.

Він подивився на чоловіка навпроти й тихо сказав:

— Ви вже знаєте відповідь.

— Яку?

— Ту, яку хочете почути.

На обличчі допитувача вперше з'явилося щось схоже на посмішку.

— Ви розумна людина, пане Дюмон.

Бомон нічого не відповів.

— Дуже скоро ви втомитеся бути Жаном Дюмоном.

Тепер Бомон зрозумів, що це була не погроза.

Це було попередження.

Вони збиралися забрати в нього не тільки свободу.

Вони збиралися забрати його ім'я.

Допит тривав ще довго. Запитання змінювалися, але мета залишалася тією самою. Час від часу його залишали самого, а потім поверталися, ніби сподівалися, що кілька хвилин самотності зроблять те, чого не зробило насильство. Бомон майже не говорив. Він дозволяв їм думати, що виснажується, хоча насправді використовував кожну паузу, щоб зібрати сили.