Спочатку:
На сторінку книги
Едіта дедалі частіше замислювалася над тим, скільки разів за роки подружнього життя вони з Дмитром обіцяли одне одному почати все спочатку. Колись ці слова здавалися їй особливими, майже чарівними, наче достатньо було вимовити їх уголос, щоб стерти образи, непорозуміння й помилки, які поступово накопичувалися між ними. Вони починали спочатку після першої серйозної сварки, після невдалих спроб завагітніти, після зізнання про Антона, після народження Олівії, коли втома й безсонні ночі перетворили їх на двох людей, які жили під одним дахом, але дедалі рідше знаходили час одне для одного. Тепер, після історії з Іриною, Дмитро знову намагався повернути їх до тієї невидимої межі, за якою нібито мало початися нове, щасливіше життя. Проте Едіта вже не розуміла, де саме було те справжнє начало, до якого вони постійно прагнули повернутися. Чи в день їхнього випадкового знайомства, коли двоє скривджених людей уперше відчули полегшення від того, що їхній біль комусь зрозумілий? Чи в день розпису, коли вона стояла перед Дмитром із невдалою зачіскою й ледве стримувала сльози, а він усміхався так щиро, наче перед ним була найкрасивіша наречена у світі? А можливо, їхнє справжнє життя почалося лише з народженням Олівії, коли вони вперше відчули себе сім’єю, хоча саме тоді між ними вже лежала правда, яку неможливо було змінити?
Після останньої розмови з Антоном Едіта дедалі уважніше придивлялася до Дмитра, намагаючись зрозуміти, що саме залишилося між ними після всього пережитого. Він не став ідеальним чоловіком, не навчився раптом вгадувати її бажання й не перетворився на героя романтичної історії, який щодня доводить своє кохання красивими вчинками. Дмитро, як і раніше, забував купити хліб, міг залишити чашку біля комп’ютера, заснути перед телевізором і не помітити, що Едіта цілий день майже нічого не їла. Проте тепер він частіше запитував, як минув її день, намагався повертатися з роботи раніше й іноді сам пропонував залишитися з Олівією, щоб дружина могла хоча б ненадовго вийти з дому. Він перестав відмахуватися від її образ, навіть коли не розумів, чому звичайна дрібниця раптом викликає сльози або роздратування. Едіта бачила ці зміни, але не поспішала радіти, адже надто добре пам’ятала, як легко людина може бути уважною, коли боїться втратити сім’ю, і як швидко повертаються старі звички, коли небезпека здається минулою. Вона хотіла вірити Дмитрові, проте щоразу, коли телефон чоловіка світився новим повідомленням, у грудях виникало знайоме неприємне відчуття. І хоча вона більше не перевіряла його листування, це було радше рішенням не принижувати себе новими пошуками, ніж доказом повернутої довіри.
Одного вечора Дмитро повернувся додому з невеликим пакунком, у якому лежали її улюблені тістечка й кава з кав’ярні неподалік роботи. Едіта здивувалася, адже він рідко купував щось без попереднього прохання, а потім усміхнулася, згадавши, як колись після народження Олівії просила його хоча б іноді приносити їй ранкову каву в спальню. Тоді ця дрібниця здавалася їй доказом того, що чоловік пам’ятає не лише про доньку, а й про жінку, яка цілими днями залишалася вдома з немовлям. Дмитро часто забував, поспішав на роботу або просто не надавав її проханню такого значення, якого воно набувало для Едіти. Вона ображалася, іноді навіть плакала, але не завжди могла пояснити, що справа зовсім не в каві, а в бажанні відчути себе поміченою. Тепер чоловік поставив стаканчик перед нею й ніяково сказав, що дорогою згадав про її давнє прохання. Едіта подякувала, але замість радості відчула несподіваний смуток, адже іноді найбажаніші речі приходять тоді, коли вже перестаєш їх чекати. Вона не сказала цього Дмитрові, лише сіла поруч і вперше за довгий час дозволила собі спокійно випити каву, поки він грався з Олівією.
Того вечора вони довго розмовляли після того, як донька заснула. Дмитро розповідав про роботу, Едіта — про свої плани, про книжку, яку хотіла прочитати, і про те, що мріє хоча б на кілька днів поїхати кудись удвох. Вони згадували давні подорожі, літній відпочинок біля моря, зимові Карпати й ті часи, коли могли спонтанно вирішити поїхати в інше місто, не думаючи про дитячий режим, підгузки та десятки речей, без яких тепер не обходилася жодна поїздка. Едіта сміялася, слухаючи, як Дмитро пригадує їхню першу спільну відпустку, але поступово розмова стала серйознішою. Він зізнався, що останнім часом часто думає про те, наскільки близько вони підійшли до розлучення, хоча раніше був переконаний, що їхня сім’я витримає будь-які випробування. Едіта хотіла відповісти, що саме така впевненість і зробила їх необережними, але стрималася, дозволяючи чоловікові договорити. Дмитро довго підбирав слова, а потім сказав, що досі не може пробачити собі історію з Іриною, хоча розуміє, що його каяття не здатне змінити минулого. Він не просив забути, не намагався виправдатися Антоном і вперше говорив про власну зраду так, наче повністю усвідомлював свою відповідальність.
— Я не хочу розлучення, Едіто, — сказав він, дивлячись на неї. — Я знаю, що не маю права вимагати від тебе прощення, особливо після всього, що наговорив тоді. Але я не хочу втратити тебе. І не хочу, щоб Олівія росла між двома домівками лише тому, що ми не змогли впоратися зі своїми помилками.
Едіта довго мовчала, розглядаючи обручку на власному пальці. Колись їй здавалося, що найстрашніше в подружньому житті — почути від чоловіка, що він більше не кохає, але тепер вона розуміла, що іноді набагато болючіше жити поруч із людиною, яка запевняє у своїй любові, проте змушує постійно сумніватися в її щирості. Вона не хотіла розлучення так само, як Дмитро, але боялася, що їхнє бажання зберегти сім’ю поступово перетвориться на звичку терпіти одне одного заради спільного минулого. Їй було тридцять чотири, вона вже не була дівчиною, яка вірила, що справжнє кохання обов’язково має бути безтурботним і красивим. Вона знала, що люди здатні помилятися, зраджувати, шкодувати й повертатися, але досі не розуміла, скільки разів можна пробачати, перш ніж прощення втратить будь-який сенс. Дмитро сидів поруч, чекаючи відповіді, а вона раптом відчула, наскільки втомилася від необхідності постійно ухвалювати рішення, від яких залежало їхнє майбутнє. Їй хотілося бодай раз не бути тією, хто пояснює, виправдовує, рятує або вирішує, чи варто залишатися. І тому замість звичного запевнення, що все буде добре, вона сказала те, про що давно думала.
— Дмитре, ми стільки разів починали спочатку, що я вже не пам’ятаю, якими були до всього цього. Ти просиш ще один шанс, але я не знаю, що саме ми маємо робити інакше. Ми можемо пробачити одне одному, можемо перестати згадувати Антона й Ірину, можемо навіть навчитися знову спати в одному ліжку, не відчуваючи між собою цієї невидимої стіни. Але як повернути довіру? Як зробити так, щоб я не думала про неї щоразу, коли ти затримуєшся на роботі, а ти не згадував Антона щоразу, коли дивишся на Олівію?
Дмитро опустив голову, і Едіта помітила, як напружилися його плечі. Він довго мовчав, а потім сказав, що не знає відповіді, хоча саме цього вона, мабуть, і чекала від нього найбільше. Він зізнався, що іноді дивиться на дружину й бачить ту саму жінку, у яку колись закохався, але вже за мить згадує все, що сталося між ними, і не може зрозуміти, як повернути колишню легкість. Проте Дмитро більше не хотів жити так, наче їхнє подружжя закінчилося багато років тому, а вони просто продовжують виконувати звичні ролі чоловіка й дружини. Він сказав, що готовий працювати над собою, говорити про те, про що раніше мовчав, і навіть звернутися по допомогу до сімейного психолога, якщо це допоможе їм навчитися чути одне одного. Едіта здивувалася, адже раніше Дмитро не любив обговорювати особисті проблеми зі сторонніми людьми й вважав, що подружжя повинне самостійно вирішувати свої труднощі. Тепер його готовність визнати, що вони не справляються, здавалася їй важливішою за всі попередні вибачення. Вона не знала, чи вистачить їм терпіння пройти цей шлях, але вперше почула від чоловіка не просто прохання залишитися, а бажання щось змінити.
Після цієї розмови минуло кілька тижнів, протягом яких їхнє життя поступово набувало звичного ритму. Дмитро намагався дотримуватися обіцянок, Едіта вчилася говорити про власні образи до того, як вони перетворювалися на мовчазне роздратування, а Олівія тим часом робила свої перші самостійні кроки, зовсім не підозрюючи, скільки зусиль дорослим доводиться докладати, щоб зберегти її маленький світ. Вони кілька разів залишали доньку з бабусею й виходили удвох на вечерю, спочатку почуваючись ніяково, наче двоє людей, які давно не бачилися й тепер намагаються знайти спільні теми для розмови. Згодом ця незручність поступово зникала, і Едіта з подивом помічала, що їй знову цікаво слухати Дмитра, сперечатися з ним про дрібниці й сміятися над його жартами. Проте навіть у найкращі дні вона не могла повністю позбутися відчуття, що між ними залишилося щось недомовлене. Іноді їй хотілося розповісти про Антона, про його страх перед Мартою, про розмови, після яких вона остаточно почала сумніватися у власних колишніх почуттях. Але щоразу Едіта відкладала це зізнання, переконуючи себе, що не має сенсу повертати в їхнє життя чоловіка, який і без того завдав надто багато болю. Вона не помічала, як поступово починає використовувати ті самі виправдання, якими колись намагалася пояснити власні таємниці.
Одного вечора Дмитро знову заговорив про другу дитину. Вони саме вкладали Олівію спати, і дівчинка, незважаючи на втому, вперто намагалася вилізти з ліжечка, простягаючи руки то до матері, то до батька. Дмитро взяв її на руки, походив кімнатою, тихо наспівуючи якусь мелодію, і за кілька хвилин донька заснула, притулившись щокою до його плеча. Едіта дивилася на них і думала про те, що ще зовсім недавно боялася, чи зможе чоловік полюбити дитину, яка, можливо, не була його біологічною донькою. Тепер ці страхи здавалися їй майже безглуздими, адже любов Дмитра до Олівії давно стала очевидною для всіх, хто бачив їх разом. Він обережно поклав доньку в ліжечко, поправив ковдру й ще кілька секунд стояв поруч, розглядаючи її обличчя. Потім повернувся до Едіти й тихо сказав, що іноді йому хочеться пережити все це ще раз, від самого початку, тільки тепер уже без страху й сумнівів, які супроводжували їх під час першої вагітності. Вона відчула, як серце неприємно стиснулося, хоча не відразу зрозуміла чому.
— Ти серйозно хочеш ще одну дитину? — запитала вона, коли вони вийшли з кімнати.
— Так, — відповів Дмитро. — Я давно про це думаю. Просто не знав, як тобі сказати.
Едіта усміхнулася невпевнено, намагаючись зрозуміти, чи справді чоловік говорить про ще одну дитину, чи просто захопився спогадами про перші місяці Олівії. Вона нагадала, скільки років вони безуспішно намагалися завагітніти, скільки лікарів обійшли й скільки разів поверталися додому з черговими результатами аналізів, які не давали жодної певності. Дмитро відповів, що добре все пам’ятає, але тепер медицина пропонує більше можливостей, і вони могли б знову звернутися до спеціалістів. Він не говорив про це як про просте рішення, не обіцяв, що вагітність обов’язково настане, і не намагався переконати Едіту, що всі труднощі залишилися в минулому. Проте в його голосі звучала надія, якої вона давно не чула, і ця надія одночасно зігрівала й лякала її. Едіта дивилася на чоловіка й раптом відчула, що найбільше боїться не можливих невдач, а того, що саме означає для нього бажання народити ще одну дитину. Вона не хотіла ставити запитання, яке могло зруйнувати їхню нещодавно відновлену близькість, але розуміла, що мовчання лише посилить її сумніви.
— А Олівія? — тихо запитала вона.
Дмитро здивовано подивився на дружину, очевидно, не розуміючи, до чого вона веде. Едіта пояснила, що боїться змін у його ставленні до доньки, якщо в них народиться дитина, у біологічному батьківстві якої не буде жодних сумнівів. Вона говорила повільно, обережно добираючи слова, адже не хотіла образити чоловіка, який протягом першого року життя Олівії жодного разу не дав їй підстав сумніватися у своїй любові до дівчинки. Проте цей страх жив у ній від самого початку вагітності, і тепер, коли Дмитро заговорив про другу дитину, він раптом набув чітких обрисів. Вона боялася, що одного дня побачить різницю в його погляді, у ніжності, у терпінні, яке він даруватиме дітям, і тоді вже ніколи не зможе переконати себе, що Олівія для нього така сама рідна. Дмитро слухав мовчки, не перебиваючи, але Едіта помітила, як болісно він сприймає її слова. Вона розуміла, що своїм запитанням ставить під сумнів усе, що він робив для доньки, проте не могла змусити себе промовчати. Адже саме такі невисловлені страхи колись уже стали причиною їхнього віддалення.
— Едіто, я люблю Олівію, — сказав Дмитро, коли вона замовкла. — Вона моя донька. Я не знаю, як ще можу тобі це довести. Я був поруч із нею від першого дня, я знаю, як вона засинає, як плаче, як сміється, чого боїться й що любить. Невже ти справді думаєш, що народження ще однієї дитини може все це перекреслити?
Едіта опустила очі, відчуваючи сором за власні підозри, але водночас розуміла, що її страх не зник лише тому, що Дмитро вимовив правильні слова. Вона пояснила, що не сумнівається в його любові до Олівії, проте боїться того, чого вони обоє ще не переживали. Дмитро сів поруч і взяв її за руку, намагаючись знайти слова, які не звучали б як чергова обіцянка, даної якої він сам не знає, чи зможе дотриматися. Він зізнався, що іноді справді думає про те, як це — тримати на руках дитину, про біологічне батьківство якої не потрібно ставити запитань. Едіта відчула, як усередині все похололо, але Дмитро не дозволив їй відсторонитися й попросив вислухати до кінця. Він пояснив, що це бажання не має нічого спільного з недостатньою любов’ю до Олівії, адже вона давно стала для нього найріднішою людиною. Проте він теж мав право сумувати за тим досвідом, якого був позбавлений, коли дізнався про зраду дружини під час вагітності. І вперше Едіта почула від нього не звинувачення, а чесне зізнання в почутті, якого він, мабуть, сам довго соромився.
— Я хочу дитину від тебе, Едіто, — тихо сказав він. — Не замість Олівії. Не для того, щоб щось комусь довести. Я хочу, щоб у нас було ще одне спільне життя, яке почнеться без таємниць, без страху й без необхідності постійно повертатися до минулого. Але якщо ти не хочеш, ми не будемо нічого робити. Я не хочу, щоб ти погоджувалася лише тому, що боїшся мене втратити.
Вона довго мовчала, намагаючись зрозуміти власні почуття. Колись думка про спільну дитину з Дмитром була найбільшим її бажанням, заради якого вона готова була проходити нескінченні обстеження, терпіти болючі процедури й щоразу знаходити сили після невдач. Тепер у неї була Олівія, і материнство виявилося зовсім не таким, яким вона його уявляла, адже разом із безмежною любов’ю принесло втому, страх, відповідальність і постійне відчуття, що її власне життя більше ніколи не належатиме лише їй. Вона не знала, чи готова знову пройти через вагітність, пологи й перші безсонні місяці, особливо тепер, коли їхній шлюб лише починав оговтуватися після зради. Проте водночас у ній прокинулося щось давно забуте — тихе бажання подарувати Олівії братика або сестричку, побачити, як у їхньому домі знову з’являється маленька людина, яка поступово стає частиною родини. Едіта уявила Дмитра з немовлям на руках, Олівію, яка з цікавістю заглядає в ліжечко, і себе поруч із ними, але раптом відчула страх, що ця картина надто красива, щоб бути справжньою. Вона не хотіла народжувати дитину заради порятунку шлюбу, адже добре розуміла, наскільки несправедливо покладати на ще ненароджену людину відповідальність за помилки дорослих. І тому попросила Дмитра дати їй час подумати, перш ніж вони почнуть щось планувати.
Минуло кілька місяців, перш ніж Едіта сама повернулася до цієї розмови. За цей час Олівія навчилася впевнено ходити, почала вимовляти нові слова й дедалі частіше демонструвала характер, який змушував батьків одночасно сміятися й хапатися за голову. Дмитро продовжував багато працювати, але намагався знаходити час для сім’ї, а Едіта поступово звикала до думки, що їхній шлюб, можливо, справді має майбутнє. Вони не перестали сваритися, іноді згадували старі образи й не завжди могли порозумітися, проте тепер частіше знаходили в собі сили повернутися до розмови замість того, щоб карати одне одного мовчанням. Едіта все ще не розповіла Дмитрові про Антона, хоча кілька разів майже наважувалася, особливо тоді, коли чоловік говорив про чесність і довіру. Проте Антон після останньої сварки майже не з’являвся, і вона дедалі частіше переконувала себе, що його мовчання означає небажання брати участь у житті доньки. Вона не хотіла руйнувати крихкий спокій, який нарешті почав повертатися до їхнього дому, і тому продовжувала відкладати зізнання. А тим часом думка про ще одну дитину поступово переставала здаватися їй лише Дмитровою мрією.
Одного вечора, коли вони сиділи на кухні після вечері, Едіта несподівано сказала, що готова хоча б спробувати. Дмитро спочатку не зрозумів, про що йдеться, і лише коли вона нагадала їхню розмову про другу дитину, його обличчя змінилося. Він не почав радіти надто голосно, не кинувся обіймати її й не став говорити про майбутню вагітність так, наче вона вже настала. Натомість уважно подивився на дружину й запитав, чи справді вона цього хоче, чи просто вирішила погодитися заради нього. Едіта відповіла, що не може обіцяти нічого наперед, адже сама не знає, як почуватиметься, якщо їм знову доведеться пройти через роки безуспішних спроб. Проте вона більше не хотіла дозволяти страхові керувати всіма їхніми рішеннями, особливо тепер, коли бачила, наскільки щасливою може бути їхня сім’я в звичайних щоденних дрібницях. Дмитро взяв її за руку й подякував не за згоду народити дитину, а за готовність хоча б обговорювати це майбутнє разом. І Едіта вперше відчула, що між ними з’являється не просто надія на примирення, а обережне бажання знову щось будувати.
Вони почали з обстежень, хоча обом було неприємно повертатися до лікарняних коридорів, які колись стали символом їхніх невдалих спроб завагітніти. Едіта пам’ятала запах антисептика, холодні кабінети, нескінченні запитання про тривалість циклу й попередні вагітності, а найбільше — те відчуття приниження, яке іноді виникало, коли черговий лікар говорив про її організм так, наче перед ним була лише сукупність аналізів і показників. Дмитро теж не любив ці візити, адже колись саме результати його обстежень змусили їх уперше серйозно заговорити про можливі труднощі із зачаттям. Тепер він намагався триматися впевнено, ставив запитання, записував рекомендації й навіть жартував, що цього разу вони принаймні знають, чого очікувати. Едіта бачила, що за цією впевненістю приховується хвилювання, але не намагалася змусити чоловіка говорити про нього, розуміючи, наскільки болючою може бути тема чоловічого безпліддя. Вони здали необхідні аналізи, пройшли обстеження й знову опинилися перед лікарем, який уважно вивчав результати, час від часу ставлячи уточнювальні запитання. Едіта дивилася на Дмитра й раптом згадала, як багато років тому вони так само сиділи поруч, тримаючись за руки, і сподівалися почути просту відповідь на складне запитання. Тепер усе було інакше, але страх перед невідомістю залишався майже таким самим.
Лікар пояснив, що показники Дмитрової спермограми й надалі свідчать про знижену рухливість сперматозоїдів, а отже, природне зачаття можливе, але його ймовірність може бути нижчою. Він не говорив категорично, не обіцяв швидкого результату й не намагався переконати подружжя, що існує єдиний правильний шлях. Натомість запропонував обговорити допоміжні репродуктивні технології, зокрема екстракорпоральне запліднення, яке могло підвищити їхні шанси на вагітність за умови відповідних результатів додаткових обстежень. Едіта слухала уважно, хоча саме слово «ЕКЗ» викликало в неї дивне хвилювання, адже колись воно здавалося чимось далеким, складним і майже недосяжним. Тепер же лікар говорив про нього спокійно, як про один із можливих медичних шляхів, який потребує підготовки, часу, коштів і готовності до того, що навіть після всіх процедур результат не гарантований. Дмитро ставив запитання про етапи лікування, можливі ризики й шанси на успіх, а Едіта мовчала, намагаючись уявити себе знову в очікуванні двох смужок на тесті. Вона вже знала, як боляче буває сподіватися на вагітність і щомісяця переживати розчарування, але тепер найбільше боялася не самої невдачі, а того, як вона вплине на їхні стосунки. Адже цього разу вони приходили до лікаря не просто як подружжя, яке мріє про дитину, а як двоє людей, що намагаються відновити сім’ю після взаємних зрад.
Дорогою додому вони майже не розмовляли. Дмитро уважно стежив за дорогою, час від часу поглядаючи на дружину, а Едіта дивилася у вікно, спостерігаючи за містом, яке продовжувало жити своїм звичайним життям, зовсім не підозрюючи про їхні складні рішення. Вона думала про Олівію, яка зараз залишилася з бабусею, про Антона, який так боявся відповідальності за власну доньку, і про Дмитра, котрий добровільно погоджувався пройти через складне лікування заради можливості народити ще одну дитину. У цих думках було щось несправедливе, адже вона знову порівнювала двох чоловіків, хоча давно переконувала себе, що більше не хоче жити в любовному трикутнику. Проте тепер це порівняння стосувалося не сили почуттів, не пристрасті й не романтичних спогадів, а здатності залишатися поруч, коли життя перестає бути зручним. Едіта розуміла, що Дмитро теж помилявся, що його любов не врятувала їх від зради й що навіть спільна дитина не здатна гарантувати щасливого майбутнього. Але вперше за багато років вона бачила, як чоловік не просто говорить про бажання щось змінити, а готовий пройти складний шлях разом із нею. І ця готовність зворушувала її сильніше за будь-які красиві слова.
Увечері, коли Олівія заснула, Дмитро дістав із шухляди папку з результатами обстежень і поклав її на стіл. Едіта подивилася на документи й відчула знайоме напруження, адже колись такі папки накопичувалися в них роками, перетворюючись на мовчазне свідчення нездійсненої мрії. Дмитро запропонував не поспішати, ще раз усе обдумати й лише потім вирішувати, чи готові вони до ЕКЗ. Вона погодилася, але попросила його пообіцяти одну річ, яка здавалася їй важливішою за будь-які медичні результати. Дмитро уважно подивився на дружину, очікуючи пояснення, і Едіта раптом відчула, наскільки складно говорити про власні страхи, коли вони можуть образити найближчу людину. Вона довго підбирала слова, а потім сказала, що не хоче, аби майбутня дитина стала для них доказом прощення, способом забути минуле або причиною залишатися разом, якщо одного дня вони зрозуміють, що більше не кохають одне одного. Вона хотіла, щоб вони йшли на цей крок лише тому, що обоє справді мріють про ще одну дитину, а не тому, що сподіваються врятувати нею шлюб. Дмитро мовчки вислухав її й повільно кивнув, визнаючи, що сам не раз думав про те саме.
— Я не хочу, щоб наша дитина колись відчула, що народилася для того, аби ми не розлучилися, — сказала Едіта. — І не хочу, щоб Олівія відчула, що її братик або сестричка потрібні нам більше лише тому, що вони будуть нашими по крові.
Дмитро підвівся, підійшов до дружини й обійняв її, не намагаючись одразу знайти відповідь. Він довго стояв так, притискаючи Едіту до себе, а потім тихо сказав, що не може обіцяти безпомилкового майбутнього, але може пообіцяти, що ніколи не дозволить дітям відчути різницю в його любові. Вона хотіла повірити йому беззастережно, як колись вірила на початку їхніх стосунків, але тепер знала, що довіра не повертається від одного красивого зізнання. Проте їй було важливо чути ці слова, важливо відчувати його руки на своїх плечах і розуміти, що він не відступає від складної розмови. Едіта обійняла чоловіка у відповідь і вперше за довгий час дозволила собі уявити майбутнє, у якому вони залишаються разом не через страх самотності, а тому, що справді хочуть бути поруч. Вона не знала, чи вдасться їм народити ще одну дитину, чи витримають вони нові випробування й чи зможуть остаточно пробачити одне одному минуле. Але тепер, коли перед ними лежала папка з результатами обстежень, а за стіною спала Олівія, Едіта відчувала, що їхня історія ще не закінчилася. І, можливо, цього разу вони справді мали шанс почати не спочатку, а інакше.
Пізніше, коли Дмитро вже спав, Едіта довго лежала з розплющеними очима, прислухаючись до його рівного дихання. Вона думала про майбутнє ЕКЗ, про можливу вагітність, про страхи, які ще доведеться пережити, і про те, що навіть найщиріше бажання мати дитину не здатне гарантувати її появи. Потім її думки несподівано повернулися до Антона, який так і не запитав, чи потрібна Олівії бодай якась допомога, і до того, що Дмитро досі не знає про їхні розмови. Едіта відчула неприємний укол провини, адже тепер, коли вони з чоловіком планували ще одну дитину, ця таємниця здавалася їй особливо недоречною. Вона хотіла переконати себе, що мовчання не має значення, якщо між нею та Антоном більше немає любовних стосунків, але розуміла, що Дмитро навряд чи погодився б із таким поясненням. І все ж вона не наважувалася розповісти правду, боячись зруйнувати надію, яка щойно почала з’являтися між ними. Вона повернулася на бік, притулилася до чоловіка й заплющила очі, намагаючись відкинути тривожні думки. Проте перед тим, як заснути, раптом усвідомила, що вони з Дмитром збираються створити нове життя, хоча досі не навчилися бути повністю чесними у своєму власному.
І, можливо, саме це було найстрашнішим випробуванням їхньої ще однієї спроби.
