Спочатку:
На сторінку книги
Лікування вони не припинили, хоча іноді Едіта сама не розуміла, навіщо продовжують. У календарі залишалися позначені дні, у шухляді у ванній лежали тести на овуляцію, на телефон приходили нагадування про таблетки, а в галереї між звичайними фотографіями зберігалися знімки результатів аналізів, висновків лікарів і призначень, у яких вона вже розбиралася не гірше за медсестру. Вони їздили на консультації, здавали кров, чекали результатів, рахували дні циклу й слухняно виконували все, що їм радили, наче десь існувала точна послідовність дій, після якої організм обов’язково мав здатися. Спочатку в цьому було щось, що їх об’єднувало: вони мали спільну мету, могли підтримувати одне одного, мріяти, сперечатися про імена й уявляти, на кого буде схожа їхня дитина. Тепер від тих розмов майже нічого не залишилося. Бажання мати дитину нікуди не зникло, але саме воно поступово перетворило їхню близькість на ще один медичний припис. Іноді Едіті здавалося, що вони вже не планують дитину, а виконують нескінченне домашнє завдання, за яке ніхто ніколи не поставить оцінки.
Найгіршими були ті самі «потрібні дні», яких колись вона чекала з надією. Тепер Едіта могла ще зранку сказати Дмитрові, що сьогодні треба, і від одного цього слова всередині щось стискалося, бо важко було придумати щось менш схоже на близькість, ніж це сухе «треба». Не мало значення, чи вони посварилися напередодні, чи він прийшов утомлений, чи вона хотіла просто відвернутися до стіни й заснути, — календар був байдужий до їхнього настрою. Іноді Дмитро жартував, що почувається працівником, якого викликають на зміну, але Едіті ці жарти давно перестали здаватися смішними. Бувало, що вона лежала поруч після всього, дивилася в темряву й думала, наскільки далеко вони відійшли від тих часів, коли могли торкатися одне одного просто тому, що хотілося. Тепер навіть поцілунок здавався необов’язковим, а обійми після близькості — чимось зайвим, адже головне завдання на сьогодні вже виконано. Вранці вони вставали, пили каву, збиралися на роботу й майже не дивилися одне одному в очі. А через два тижні Едіта робила тест, бачила одну смужку й мовчки викидала його у смітник.
— Може, досить уже жити за цим календарем? — якось сказав Дмитро, коли вона вкотре нагадала йому про потрібний день.
— А як ти пропонуєш? П’ять років чекати ще?
— Я не це сказав.
— А що ти сказав? Бо я вже не розумію, чого ти хочеш.
— Я хочу прийти додому і хоча б іноді не чути про овуляцію, аналізи й лікарів.
Едіта подивилася на нього й відчула, як усередині піднімається знайома хвиля злості. Їй хотілося запитати, чи він думає, що їй самій подобається жити від одного циклу до іншого, щомісяця прислухатися до тіла, шукати ознаки вагітності там, де їх немає, а потім стояти у ванній із тестом у руках і переконувати себе, що наступного разу обов’язково вийде. Але замість цього вона лише сказала, що наступного разу може взагалі нікуди не їхати, якщо його все так дратує. Дмитро відповів, що саме так вона завжди робить — перекручує його слова, і за кілька хвилин вони вже сварилися зовсім не через овуляцію. Згадалося пиво з друзями, його постійні затримки, її вічне невдоволення, гроші, які йшли на лікарів, навіть немиті чашки на кухні, хоча жоден із них не міг би пояснити, до чого тут чашки. Потім Дмитро грюкнув дверима й пішов. А Едіта залишилася сама в квартирі саме в той день, який у календарі був обведений кружечком.
Останнім часом таких вечорів ставало дедалі більше. Дмитро частіше зустрічався з друзями, і майже кожна зустріч починалася однаково: «Ми по одному пиву». Едіта вже знала, що одне перетвориться на два, два — на кілька, а додому він повернеться пізно, пахнутиме сигаретним димом із чужого одягу, алкоголем і холодним нічним повітрям. Вона не влаштовувала сцен через кожну пляшку й не вважала саме пиво найбільшою їхньою проблемою, але її дратувала суперечність: вони витрачали гроші на аналізи, добавки, консультації, рахували дні й говорили про дитину, а Дмитро водночас поводився так, наче все це стосується передусім її. Коли вона просила його хоча б на якийсь час відмовитися від алкоголю, він відповідав, що не п’яниця і не збирається перетворювати життя на санаторій. Тоді Едіта зривалася й нагадувала, скільки всього за ці роки довелося пройти їй, скільки разів її оглядали, скільки крові вона здала і скільки препаратів приймала. Дмитро злився, бо чув у її словах звинувачення, а вона злилася ще більше, бо саме це й хотіла сказати. Їй здавалося несправедливим, що її тіло давно стало предметом нескінченних досліджень, тоді як його життя майже не змінилося.
Черговий прийом спочатку нічим не відрізнявся від десятків попередніх. Едіта сиділа поруч із Дмитром у коридорі й машинально розглядала плакати на стінах, хоча за ці роки могла б переказати їх із заплющеними очима. Навколо були такі самі пари: хтось мовчав, хтось тримався за руки, хтось дивився в телефон, роблячи вигляд, що прийшов сюди з якоїсь зовсім буденної причини. Едіта давно навчилася впізнавати цей особливий вираз жіночих облич — суміш надії, сорому, страху й утоми від необхідності вкотре розповідати чужій людині найінтимніші подробиці свого життя. Цього разу вони принесли результати обстежень обох, і Едіта вже наперед готувалася почути знайоме: у неї немає очевидної причини, потрібно спостерігати далі, спробувати ще кілька місяців. Лікар довго переглядав папери, щось порівнював, повернувся до результатів Дмитра, а потім запитав про алкоголь, сон, фізичну активність і загальний режим. Дмитро спочатку відповідав легко, навіть із тією напівусмішкою, з якою зазвичай намагався показати, що нічого страшного не відбувається. Усмішка зникла, коли лікар пояснив, що рухливість сперматозоїдів знижена і це також може суттєво впливати на ймовірність зачаття.
Едіта сиділа мовчки. Лікар говорив про необхідність переглянути спосіб життя, мінімізувати алкоголь, налагодити сон, харчування, виконати додаткові рекомендації й через певний час повторити дослідження, але вона майже не слухала подробиць. Її приголомшила не сама новина, бо вона давно була готова почути будь-що, а те, як швидко змінився Дмитро. Він більше не відкидався на спинку стільця, не жартував і не перебивав запитаннями, а сидів трохи нахилившись уперед і дивився на аркуш так, наче там було написано щось значно страшніше. Едіта раптом побачила в ньому себе — ту, яка після кожного нового аналізу шукала в очах лікаря відповідь на питання, чи зможе колись стати матір’ю. Їй мало б стати легше від усвідомлення, що причина може бути не лише в ній, але полегшення виявилося гірким. Вона не хотіла, щоб проблема була в Дмитрові. Вона просто вперше за багато років хотіла перестати почуватися єдиною несправною частиною їхнього шлюбу.
Дорогою додому Дмитро майже не говорив. Він сидів за кермом, дивився на дорогу, і навіть коли Едіта запитала, чи заїхати в магазин, відповів лише коротким «не треба». Вона не знала, чи варто його заспокоювати, бо будь-яке «все буде добре» зараз звучало б так само порожньо, як звучало для неї сотні разів. Уже біля дому Дмитро заглушив двигун, але не поспішав виходити, і кілька секунд вони просто сиділи в тиші. Потім він запитав, не дивлячись на неї:
— Ти рада?
Едіта навіть не відразу зрозуміла.
— Чому я маю радіти?
— Бо весь цей час думали на тебе. А тепер виявляється, що, може, справа в мені.
Їй стало боляче від самого формулювання — «справа в мені», наче хтось із них обов’язково мав виявитися винним. Вона повернулася до нього й хотіла сказати, що ніколи не чекала такого результату, що їй не потрібна його провина замість своєї, що вона взагалі більше не хоче шукати винного. Але раптом згадала всі ті роки, коли після чергової невдачі саме вона лежала в темряві й думала, що з нею щось не так, поки Дмитро спав поруч. Згадала його пиво, друзів, легке «не накручуй себе» і те, як просто іноді звучали ці слова для людини, тіло якої не перевіряли щомісяця. Тому замість правильних слів сказала правду.
— Я не рада. Але тепер ти хоча б розумієш, як це.
Дмитро нічого не відповів.
Того вечора він нікуди не пішов. Пляшка пива, яка кілька днів стояла в холодильнику, так і залишилася на полиці, а сам Дмитро довго сидів на кухні, перечитуючи висновок лікаря, ніби сподівався, що з другого чи десятого разу слова на папері зміняться. Едіта дивилася на нього з кімнати й не відчувала ані перемоги, ані злорадства, як, можливо, могла б подумати ще кілька годин тому. Їй було шкода його, шкода себе і особливо шкода тих років, за які вони так звикли шукати причину одне в одному, що майже перестали бути одним цілим. На тумбочці лежав телефон, і екран раптом засвітився від нового повідомлення. Едіта побачила ім’я Антона, але цього разу навіть не взяла телефон до рук. Перед нею сидів її чоловік, уперше по-справжньому наляканий тією самою невідомістю, з якою вона жила роками, і на якусь коротку мить їй здалося, що прірва між ними стала трохи меншою.
