Спочатку:
На сторінку книги
Легенда Великого Дуба
Ніч повільно огортала землю своїм темним оксамитом. Над прадавнім лісом одна за одною спалахували зорі, а повний місяць сріблив верхівки могутніх дерев. Вітер ледь торкався гілля, і здавалося, ніби сам ліс тихо перешіптується мовою, яку давно забули люди.
На узліссі, біля невеликого багаття, сиділо кілька мандрівників. Вони довго йшли гірськими стежками, тому з радістю прийняли гостинність старого дідуся, що мешкав неподалік.
Полум'я потріскувало, відкидаючи золотаві відблиски на зморшкувате обличчя старого. Його довга сива борода спадала майже до пояса, а в глибоких очах відбивалися і вогонь, і зоряне небо.
Дід мовчав довго. Лише дивився туди, де за темною стіною дерев починався прадавній ліс.
— Ви бачите його? — нарешті промовив він.
Мандрівники озирнулися.
Попереду здіймалися велетенські дуби, буки та сосни. Здавалося, вони стояли тут від самого народження світу.
— Люди називають його Прадавнім Лісом, — тихо сказав старий. — Але мало хто знає його справжню історію.
Усі притихли.
— Кажуть, ще тоді, коли люди не будували міст, а жили поруч із природою, ліс мав свого Хранителя. Ним був Великий Дуб. Він народився в день, коли на землю впала перша крапля дощу, і зростав разом зі світом. Його коріння сягало глибоко в серце землі, а крона торкалася небес.
Дід перевів погляд на темний обрій.
— Поки люди пам'ятали про вдячність, між ними й духами лісу панував мир. Берегині берегли джерела, лісовики доглядали дерева, мавки співали світанкам, а білі сови переносили мудрість від покоління до покоління.
Вогонь тихо тріснув.
— Та одного дня прийшла людина, чиє серце засліпила жадоба. Вона захотіла забрати силу Великого Дуба, щоб панувати над усім живим.
Мандрівники завмерли.
— Вона порушила Священну Клятву. І тоді сам ліс заплакав.
Подув холодний вітер.
— Небо сховалося за чорними хмарами. Земля здригнулася. Джерела перестали співати, а дерева опустили свої крони. Тієї ночі Великий Дуб промовив останні слова, які почув увесь ліс:
«Допоки людське серце не навчиться любити більше, ніж бажати володіти, доти прокляття житиме серед цих дерев.»
Старий оповідач замовк.
Навколо запанувала така тиша, що було чути лише потріскування дров.
— Відтоді, — продовжив він уже пошепки, — кожен, хто входить у найглибшу частину лісу зі злими намірами, назавжди стає зачарованим. Одні перетворюються на мовчазні тіні, інші блукають між деревами, не знаходячи дороги назад. А декого сам ліс залишає біля себе навіки.
Одна з мандрівниць несміливо запитала:
— Невже ніхто не зміг зняти це прокляття?
Старий усміхнувся сумною усмішкою.
— Давнє пророцтво каже, що колись прийде юнак із чистим серцем. Він не шукатиме слави чи могутності. Він прийде заради життя інших. Лише такий зможе віднайти Серце Лісу й зробити вибір, який змінить долю не тільки людей, а й самого Прадавнього Лісу.
Полум'я раптом здійнялося вище, ніби від невидимого подиху.
Десь далеко, серед нічної темряви, долинув протяжний крик білої сови.
Старий підвів голову.
— Чуєте?
Мандрівники мовчки кивнули.
— Це вона нагадує, що легенда ще не завершилася...
У глибині прадавнього лісу легенько затремтіло листя Великого Дуба.
Наче хтось дуже давній прокинувся після багатовікового сну.
І ніхто з тих, хто сидів тієї ночі біля вогнища, ще не знав, що легенда вже почала здійснюватися.
