Раді Вас бачити!

Юля

Чотири уроки позаду. Попереду залишається лише заповнення журналу та допомога з проведенням регіонального змагання з англійської мови. Хто взагалі проводить такі змагання наприкінці року, коли всі думки дітей і вчителів уже про літо й відпочинок? Питання риторичне.

Поки я переносила важкі плакати з граматикою з одного кабінету в інший та готувала клас для завтрашніх учасників, минула майже година. Я вже могла б сидіти вдома й пити чай, закінчивши з клятими журналами ще вдень. Але я тут.

Коридори школи о шостій вечора занурилися в незвичну, навіть трохи моторошну тишу. Сонце сідало, заливаючи довгі підвіконня теплим помаранчевим світлом. Я підійшла до високої шафи в кабінеті, намагаючись закинути на саму верхню полицю товстелезну стопку додаткових підручників, які треба було надати для змагання. Я тягнулася навшпиньках, проклинаючи свій середній зріст, як раптом підбори безжально підвернулися. Стіс підручників вислизнув з рук, а я, втративши рівновагу, з тихим зойком полетіла спиною назад.

Я вже зажмурилася, готуючись до жорсткого приземлення на лінолеум, але падіння перервалося.

Хтось перехопив мене прямо на льоту. Сильна чоловіча рука надійно обхопила мою талію, притискаючи до міцних грудей, а інша притримала за плече, повертаючи мені точку опори. У ту ж секунду стіс підручників з гучним, оглушливим гуркотом розлетівся навколо нас, але я цього майже не почула.

Запах дорогого парфуму, шкіряної куртки та вечірньої прохолоди миттєво витіснив усе повітря з моїх легень.

Я розплющила очі й затамувала подих. Наді мною схилився той самий чоловік, якого я зустріла в перший день. Макар. Його обличчя було всього в кількох сантиметрах від мого, а в темних очах промайнуло щось схоже на вогник.

— Обережніше, — тихо, з легкою хрипотою в голосі промовив він, повільно й акуратно повертаючи мене у вертикальне положення, але не поспішаючи прибирати руку з моєї талії. На його губах зʼявилася ледь помітна посмішка. — Ви так запекло воювали з цією шафою, що я просто не міг не втрутитися і не врятувати прекрасну даму від паперового лавинонебезпечного стану.

“Ну от тепер ми точно в романтичному фільмі!” — мимоволі подумала я.

Я видихнула, притискаючи руку до грудей, де шалено калатало серце — чи то від переляку, чи то від його раптової близькості.

— Дякую.

— Завжди будь ласка.

— Якщо що, я не завжди випадаю із шаф.

— А я вже почав думати, що це Ваш спосіб вітатися.

— Знаєте, за весь цей тиждень моєї роботи тут, мені ще ніхто так не допомагав, — з легким сміхом від нашої близькості почала я. — Зазвичай від мене всі лише вимагають звітів або заповнених журналів.

Макар опустив руки в кишені штанів, зацікавлено примружився і спокійно окинув поглядом розкидані навколо книги, а потім знову подивився мені в очі. На його губах зʼявилася легка, ледь помітна посмішка.

— Що ж, тоді вважайте, що Вам пощастило, — промовив він своїм низьким, оксамитовим голосом. — Бо за всі мої одинадцять років у цих стінах, я вперше бачу викладача, який готовий буквально ризикувати життям заради англійської граматики. Ваша самовідданість вражає, Юлю. Якщо чесно, я б теж не ризикнув прогулювати Ваші уроки.

— Це ще чому?

— Бо Ви виглядаєте як людина, яка знайде мене навіть через десять років і змусить здати домашнє завдання.

Його відповідь розсмішила мене, та я впевнено намагалася віджартуватися, підходячи до столу.

— Прийму це за професійний комплімент моєму суворому дрес-коду. А Ви якими долями тут так пізно?

— Заїжджав закрити одне питання з тренером з приводу поведінки мого молодшого брата, поки директорка не дізналася. Заодно вирішив перевірити, чи не залишився він на додаткові заняття. Але зустрів Вас. А у Вас як справи? Школярі не докучають?

— Ой, вони думають лише про канікули та драму, в школі вирує велика романтика, — хитро посміхнулася я, згадавши щотижневі звіти Тоні. — Тут один старшокласник розгорнув справжні шпигунські ігри. Весь тиждень підсилає малих з шостих-восьмих класів, щоб ті носили шоколадки новенькій дівчині Дарині. 

Макар ледь помітно смикнув плечем, у його очах промайнув хитрий вогник, але він вчасно здався байдужим.

— Справді? І як успіхи у цього... стратега?

— Ну, Дарина червоніє, клас гуде, а мені доводиться заспокоювати цей вулик, — я театрально зітхнула, підхоплюючи зі столу свій телефон. — Я сьогодні навіть не стрималася й надіслала подрузі відео, яке точно описує мій стан після такого тижня. Це зараз новий тренд в соцмережах, Ви точно бачили. Почекайте, покажу.

Я швидко зайшла в додаток і відкрила вкладку зі своїми збереженими Reels.

— Ось, дивіться, це буквально я о восьмій ранку і я зараз, — я посміхнулася і зробила крок ближче до Макара, розвертаючи екран так, щоб йому було видно кумедне відео про вчительку-початківця, яка намагається тримати авторитет під бадьору, але іронічну музику.

Макар схилився до екрана. Він опинився так близько, що я знову відчула шлейф його парфуму — суміш дорогої шкіри та терпкого дерева.

На губах Макара зʼявилася ледь помітна, задоволена посмішка, а потім тихо засміявся, дивлячись на екран.

— Що ж, самоіронія — це найкраща зброя проти підліткового хаосу, — промовив він, випрямляючись. — Але, як на мене, екран трохи применшує Ваші педагогічні таланти. В реальності Ви набагато краще даєте ладу цій школі.

Він спокійно підійшов до шафи, підняв з підлоги ту саму товстелезну стопку додаткових підручників, яка щойно ледь мене не прибила, і легко перехопив її однією рукою.

— Куди це багатство потрібно доставити? — запитав Макар, кивнувши на підручники. — Тільки не кажіть, що знову на верхню полицю.

— Ні, на щастя, ні, — посміхнулася я, закриваючи шафу. — Їх треба віднести в кабінет англійської на першому поверсі. Там завтра буде проходити саме змагання. Але я можу й сама…

— Юлю, після того, як Ви ледь не здійснили затяжний стрибок із шафи, я Вам цей вантаж не довірю, — іронічно перервав він мене, впевнено прямуючи до виходу з кабінету. — Ведіть, я побуду вашим безкоштовним курʼєром.

Ми разом спустилися на перший поверх. Макар без жодних скарг доніс підручники до потрібного класу, акуратно склав їх на першу парту і почекав, поки я замкну кабінет. Спостерігати за тим, як цей ставний, дорого одягнений чоловік так просто допомагає мені з паперовою роботою, було дивно, але приємно.

— Ну от і все. Тепер мені вже дійсно пора бігти, поки сторож не закрив нас тут до понеділка, — сказала я, коли ми повернулися у вестибюль.

— До зустрічі, Юлю, — тихо промовив Макар, проводжаючи мене поглядом до дверей. Його погляд здавався занадто проникливим.

Пізніше ввечері, коли я вже лежала в ліжку під теплою ковдрою, змивши з себе весь робочий день, і ліниво гортала стрічку новин, екран телефону раптом коротко вібрував.

Спливло сповіщення від Інстаграму.

“Користувач @makar.vovk підписався на ваші оновлення”.

Я аж сіла на ліжку, ледь не впустивши телефон на обличчя. Серце чомусь зрадницьки пропустило удар, а по тілу розлилося приємне, хвилююче тепло.

— Вовк…

Я ще раз глянула на його фото.

Добре. Мушу визнати.

Прізвище йому справді пасувало.

Особливо ця самовпевнена усмішка.

Я закусила губу, з загадковою посмішкою прокручуючи в голові нашу вечірню зустріч.

Я згадала падіння. Потім підручники. Потім свою блискучу спробу вбитися за допомогою англійської граматики. І сама засміялася.

І натиснула кнопку “підписатися взаємно”.