Спочатку:
На сторінку книги
Макар
Візит до рідної школи, яка за вісім років майже не змінилася, не приніс майже нічого хорошого. Денис знову бунтує проти системи, зриває уроки та неналежно поводиться з вчителями. В його віці я був майже таким самим, хлопець переросте, але добре, що мама не змогла сьогодні прийти, бо малий отримав би вдома по-повній.
Запевнивши директорку, що ніяких проблем з братом не виникне до випускного, на що я і сам сподівався, я ще довго не міг викинути з голови ту чудернацьку й водночас чарівну зустріч у порожньому коридорі. Дівчина, яка на повній швидкості врізалася в мою спину, досі стояла перед очима. Юля. Вона так смішно почала вибачатися, що я мимоволі посміхнувся, згадуючи цей момент уже в машині.
Але роздуми довелося відкласти. Під’їжджаючи до зупинки швидкісного трамваю неподалік школи, я помітив знайому чорну шкіряну куртку. Денис. Поруч, як завжди, топтався його незмінний компаньйон Ігор.
Я пригальмував біля бордюру й опустив скло пасажирського вікна.
— Гей, хлопці! — гукнув я, привертаючи їхню увагу. — Підвезти додому?
— Чувак, скільки разів я казав тобі не тинятися біля моєї школи? — замість привітання буркнув мій молодший брат, розгонисто відкриваючи передні дверцята й застрибуючи на пасажирське сидіння.
Ігор тим часом мовчки й слухняно закинув свій рюкзак і сів позаду.
— Взагалі-то, це громадська зупинка, — спокійно відповів я, кинувши на Дениса погляд.
— Яка стоїть прямо під моєю школою.
Його підлітковий максималізм і вічне невдоволення я просто проігнорував. Повернувся до дзеркала заднього виду: — Привіт, Ігоре.
— Привіт, Макаре! — відгукнувся той із заднього сидіння.
— Як справи в школі? — поцікавився я, плавно виїжджаючи на головну дорогу й тримаючи потік машин.
— Новенька сьогодні відшила Дена, — майже відразу здав друга Ігор, хитро примружившись у дзеркалі.
Брат у ту ж секунду різко розвернувся в кріслі й уп’явся в нього важким, німим поглядом, у якому чітко читалося: “Якого біса ти зараз патякаєш?”
— Дійсно? — я здивовано підвів брову. Щоб мого самовпевненого брата, який вважав себе найкращим хлопцем у гімназії, хтось відшив у перший же день? Це щось новеньке.
— Ні, все було взагалі не так! — одразу ж увімкнув захист Денис, різко схрестивши руки на грудях і відвернувшись до вікна. — Ми просто не встигли нормально познайомитися, бо ти приперся.
— Я щось не помітив поруч із вами жодної дівчини, коли підʼїжджав, — зауважив я.
— Бо ти своєю появою всіх розлякав.
Я лише тихо засміявся, не бажаючи сперечатися. За кілька хвилин ми вже під’їхали до потрібного кварталу.
— Я, мабуть, тут вийду. Дякую, Макаре, — промовив Ігор.
Він протягнув руку вперед, ми коротко стукнулися кулаками на прощання, і хлопець вискочив із заднього сидіння, залишаючи нас із братом наодинці.
Я звернув у двір, припаркував машину, заглушив мотор і повернувся до Дениса. Настала пора для серйозної розмови, яку ми відкладали вже кілька тижнів.
— Що з тобою відбувається? Скажи мені чесно.
— Мені немає чого тобі сказати, — сухо відрізав брат, дивлячись у вікно.
— Денисе, я можу тобі допомогти. Я твій брат, — я розвернувся в кріслі й м’яко поклав руку йому на плече.
Він різким рухом скинув мою долоню, ніби йому було боляче від доторку.
— Мені не потрібна допомога від тебе. Просто залиш мене в спокої.
— Як я можу залишити тебе в спокої, коли бачу, що з тобою щось не так? Ти став сам не свій.
— Так само, як ти залишив батьків! — випалив він, і в його очах блиснула така щира, дитяча образа, що в мене всередині все стислося.
От воно що. Ось у чому справжня причина його щоденної агресії. Він сердиться, але не на мене, а на весь світ, який тріснув по швах.
— Денисе… Те, що батьки розлучилися — це їхнє спільне, доросле рішення. Я не міг і не мав права втручатися в їхні стосунки.
— Звичайно! — з гіркою іронією вигукнув він. — Тобі ж взагалі все одно! Ти у нас дорослий, самостійний, живеш окремо, у власній квартирі. А я? Я тепер змушений залишитися з матірʼю. Один на один спостерігати, як вона то плаче, то сміється вечорами! Ти міг би з ними поговорити! Ти для них авторитет, міг би вмовити їх спробувати ще раз, залишитися разом! Але ти просто вмив руки. Не зробив нічого. Повністю наплював на мене.
— Денисе, послухай, — я глибоко вдихнув, намагаючись підібрати максимально правильні слова, хоча відчував, що після розлучення батьків мій власний авторитет в його очах теж сильно похитнувся. — Ти ж уже дорослий хлопець і чудово розумієш, що не всі люди створені одне для одного. Інколи дорослі роблять помилки, і рано чи пізно вони просто розходяться, бо так краще для них обох.
— Але не після майже тридцяти років шлюбу ж! — голос брата здригнувся. Він схопився за ручку дверцят, збираючись вийти й щосили грюкнути ними — я знав цей жест наперед, бо у його віці чинив би абсолютно так само. — Я не хочу про це говорити. Просто відвези мене додому.
Я мовчки кивнув. Сперечатися чи читати лекції зараз було безглуздо — рана занадто свіжа. Я знову завів двигун, і ми рушили в напрямку маминого будинку.
Після кількох хвилин гнітючої, важкої тиші, я вирішив трохи розрядити атмосферу й перевести тему на щось більш підліткове.
— То що там за дівчина, яка тебе відшила?
— Ніхто мене не відшивав, — буркнув брат, але емоційна буря всередині нього вже трохи вщухла. Він замовк на хвилину, дивлячись на дорогу, а потім уже спокійніше продовжив: — Вона новенька. Реально не встигли познайомитися, вона кудись сильно поспішала.
— Хіба ти не хвалився мені минулого тижня, що ти найпопулярніший старшокласник у цій школі? — я злегка посміхнувся. — Почекай трохи, прояви наполегливість, і вона буде твоєю.
— Цього разу все не так просто, — зітхнув Денис, і в його голосі вперше прокинувся живий, палкий інтерес. — Вона не така, як інші дівчата з нашого класу. Не звичайна. Щось у ній є… особливе. Магнітичне.
— Хочеш, я допоможу тобі?
Денис раптом різко повернувся до мене, підозріло звузивши очі.
— Щоб що? Щоб ти став моїм конкурентом? Ні, дякую, обійдуся.
Ця репліка мене щиро й голосно розсмішила.
— Серйозно? Ти думаєш, я став би відбивати дівчину в власного молодшого брата?
— Ну а що? Ти багатший за мене, водиш круту машину, живеш окремо в центрі, — Денис почав серйозно загинати пальці, перераховуючи мої “переваги”. — Тобі її навіть відбивати не доведеться. Якщо ти зʼявишся на горизонті, вона сама тебе обере.
— Ну, добре, що я не хочу потрапити за ґрати за роман із неповнолітніми, — крізь сміх відповів я, хитаючи головою. — Так що твоєму статусу першого мачо школи нічого не загрожує.
До маминого будинку ми доїхали вже в нормальній, спокійній тиші. Денис відкрив дверцята, збирався виходити, але на мить застиг. Потім повільно обернувся, витримав паузу, борючись із власною гордістю, і тихо промовив:
— Гаразд. Допоможи мені, брате.
