Спочатку:
На сторінку книги
Двісті тридцять шоста школа зустріла мене квітневою прохолодою та галасом. Затягнувши пасок свого чорного шкіряного тренча тугіше, я увійшла на шкільне подвірʼя. Молодші діти енергійно бавилися перед будівлею, наздоганяючи одне одного, а старшокласники або збивалися в купки біля самого входу, або стояли трохи далі, ліниво щось обговорюючи осторонь. Роки минають, а деякі речі в цьому світі залишаються незмінними.
Пройшовши довгим коридором, що пахнув миючим засобом та віддавав легким шлейфом підліткових парфумів, я зупинилася біля кабінету директорки, коротко постукала й увійшла. Людмила Олексіївна відірвала погляд від монітора й уважно провела ним по моєму одягу. Широкі джинси палаццо та класична біла блузка, що виднілися з-під розстебнутого тренча, виглядали стримано, але стильно.
— Доброго дня. Я від Тамари Петрівни, — привіталася я.
— Бойко? — протягнула директорка, її суворий вираз обличчя трохи помʼякшав.
— Саме так. На практику до кінця семестру.
— Памʼятаю, памʼятаю. Ви нас дуже виручите, Юліє. Нам буквально на кілька днів на тиждень потрібна заміна, бо з цими декретами посеред навчального року можна з глузду з'їхати.
Я підійшла ближче до її столу й помітила величезну купу паперів, серед яких хаотично височіли стоси недоперевірених звітів, розкритий календар планування та велика керамічна чашка з логотипом школи, в середині якої була міцна кава. Схоже, у керівництва ранок теж не задався.
— Підійдіть до Марії Степанівни, вона у нас завуч з виховної роботи, — промовила Людмила Олексіївна, підписуючи якийсь бланк, а потім раптом відкинулася на спинку крісла й усміхнулася. — Стривайте, а Вас, Юліє Дмитрівно, і саму можна зі старшокласницею сплутати! У нас хоч і гімназія, та старші класи зараз так бунтують, що про шкільну форму давно забули. Одягаються, хто як хоче. Тож пильнуйте, щоб Вас випадково не закрили в кабінеті замість уроку.
Я стримано посміхнулася у відповідь, хоча всередині промайнула думка: “Тільки цього мені бракувало для повного щастя”.
— Дякую, матиму на увазі, — відповіла я, забираючи направлення
Тепер, коли коридорами школи розлилася тиша після дзвоника, йти було значно спокійніше. У мене нарешті зʼявився час роздивитися все довкола дорогою до Марії Степанівни.
Школа явно намагалася тримати статус сучасної гімназії. Коридор розгортався переді мною довгою, світлою галереєю. Стіни були пофарбовані у приємний молочний колір, а вздовж них тягнулися ряди новеньких сірих локерів для одягу — зовсім як у американських підліткових серіалах. На стінах подекуди висіли інтерактивні дошки з розкладом, стенди з фотографіями гордості школи та поодинокі креативні постери англійською мовою. На підлозі лежав світлий глянцевий лінолеум, у якому відбивалися великі вікна. Зараз, коли всі учні розійшлися по кабінетах, з-за зачинених дверей доносився лише приглушений гул голосів учителів та шурхіт крейди чи маркерів.
Та не звертаючи увагу на все ще, в моїй голові крутилася лише одна думка: цього разу я взагалі не виходитиму з учительської без нагальної потреби, щоб випадково ні з чим і ні з ким не перетнутися. Другий раз такого “щастя”, як у попередній школі, мені точно не треба. Буду невидимкою.
Заглибившись у власні повчальні роздуми, я зовсім гави ловила. І, звісно ж, не помітила чоловіка попереду — на повній швидкості врізалася прямо в його широку спину. Стоси паперів та направлення з деканату віялом розлетілися по підлозі.
Дідько.
Це той момент, коли героїня в романтичних фільмах зустрічає головного героя.
І я, очевидно, героїня. Чудово.
— Пробачте, будь ласка! Я випадково, просто задумалася, — защебетала я, миттєво опускаючись на коліна, щоб зібрати свої документи.
— Нічого страшного, з ким не буває, — пролунав над головою приємний, низький баритон.
Чоловік присів поруч, допомагаючи мені згрібати папери докупи. Його рухи були спокійними, а від самої фігури віяло такою залізобетонною впевненістю, що я мимоволі затамувала подих. Ну ні, Юле, тільки не в перший же ж день практики!
Коли остання довідка опинилася в моїх руках, я нарешті випросталася й оглянула свого “рятівника”. Переді мною стояв високий, чорнявий чоловік у бездоганно випрасуваній чорній сорочці та класичних штанях. Його пронизливі карі очі дивилися на мене з легкою іронією, а на лоб спадало кілька неслухняних кучерів.
— Макар, — промовив він, усміхнувшись кутиками губ, і першим протягнув мені руку.
— Юля. Приємно познайомитися, — я відповіла на жест, відчуваючи тепло його міцної долоні.
— Взаємно.
Ми простояли так хвилину, а потім забираючи руку назад я почала:
— Дякую, що допомогли. І ще раз вибачте, що … — я не встигла договорити, як він перебив мене.
— Вам точно немає за що виправдовуватися. Це я винен, що став стовпом посеред проходу, — заперечив він.
Я озирнулася назад. Ну, взагалі-то, стояв він якраз акуратно під стінкою, нікому не заважаючи. Зрозумівши це, я тихо засміялася. Макар підхопив мій сміх, і між нами на мить зникла будь-яка ніяковість.
— Добре, — затягнула я, міцніше притискаючи до грудей теку з паперами. — Мені час. На все добре… бувайте!
Чоловік кивнув і ще раз тепло посміхнувся: — Бувай.
На диво, якась надто легка й приємна зустріч як для першого дня. Головне, щоб цей Макар не виявився чиїмось хлопцем, молодим татусем або, боронь Боже, сином якоїсь завучки. Мені не варто зациклюватися на красивих чоловіках. План на найближчі місяці простий: пройти практику, захистити диплом і нарешті здійснити свою найбільшу мрію — поїхати на омріяне стажування при Оксфордському університеті.
Із цими амбітними думками я нарешті дотиснула ручку кабінету Марії Степанівни.
Завуч — жінка у віці десь під п’ятдесят, із акуратною гулькою на потилиці — зустріла мене сухою діловою посмішкою. Вона швидко розгорнула переді мною розклад:
— Отже, Юліє Дмитрівно, навантаження у вас мінімальне. Два уроки на тиждень у десятому класі, та по три уроки у восьмому й дев’ятому. Всього вісім годин. Наприкінці практики проведете з ними контрольні зрізи знань, виставите оцінки — і вільні. Нічого складного.
Швидко з нею попрощавшись, я заскочила до бухгалтерії, оформила направлення, забрала в бібліотеці підручники на завтрашні заняття й нарешті вийшла на свіже повітря. Попереду на мене чекала зустріч із Тонею. Ми з нею подружилися ще на першому курсі та підтримували звʼязок навіть після того як вона перевелася до іншого університету. Ми домовилися перетнутися біля транспорту, бо в неї теж були якісь справи в цьому районі.
На зупинці швидкісного трамваю було людно. Я стояла, вдивляючись у колії, як раптом хтось ззаду обережно, але владно взяв мене за талію. Від несподіванки в мене всередині все підстрибнуло.
— А ти в якому класі вчишся, красуне? — пролунав над вухом зухвалий хлопчачий голос.
Я повільно видихнула.
Серйозно? Це навіть не оригінально.
Обертаюся і бачу, що переді мною стоїть високий, чорнявий одинадцятикласник. Чорна шкіряна куртка, чорний рюкзак, чорні джинси й футболка — хлопець явно вважав себе головним готичним мачо цієї школи.
— Бачив тебе сьогодні в коридорі, — продовжив він із самовпевненою усмішкою, так і не прибираючи руки з моєї талії. Його приятель поруч стояв мовчки, ніяково переступаючи з ноги на ногу в темно-коричневих штанях та сірому великому худі.
Я вигнула брову й подивилася на хлопця максимально спокійним, повчальним поглядом, на який тільки була здатна:
— Любий, те, що я була сьогодні в школі, ще не означає, що я там учуся.
Витримавши коротку паузу, я продовжила:
— Може, я там викладаю?
Хлопець застиг, його самовпевнена усмішка на мить згасла, а в очах промайнуло дике здивування. Він явно не очікував такої відсічі й не встиг нічого відповісти, бо я краєм ока помітила Тоню, яка якраз поспішала мені назустріч через дорогу.
— Бувайте, хлопчики! — весело вигукнула я, спритно вислизнула з-під його руки й швидким кроком пішла геть, залишаючи юного залицяльника з відкритим ротом.
Далі буде...
