Я жив навпроти її будинку. Не повірите, але щовечора, приходячи з роботи, я сідав біля вікна й спостерігав за тим, що вона робить у своїй кімнаті. А робила вона одне й те саме. Приходила з роботи, втомлена. Завжди спочатку дивилася в дзеркало, поправляла волосся, знімала пальто… Одягала шовковий халат — то червоний, то чорний… А то взагалі була в легких сукнях… Потім ішла кудись, мабуть, на кухню, і поверталася з вином та тарілкою смаколиків. Вмикала щось на комп’ютері й починала свій самотній вечір. Поруч із нею завжди влаштовувався її пухнастий кіт. Такий самий сонячний. Вона постійно чимось годувала його з руки, він іноді залазив у її тарілку. Кумедно було за цим спостерігати. А після вечері вона завжди плакала… І так щовечора. Кілька разів траплялося, що її заспокоював кіт лапкою. Видно, відчував її. Я спостерігав за нею так кілька місяців. На роботі вона цілий день світилася від щастя, а вечорами «гинула»… Що з нею було?

«У моєму житті настала вічна й дощова осінь… Дощ ішов щовечора, не перестаючи. Жовте листя проводжало мене на роботу. Я перестала ходити по клубах, ресторанах, різних виставках і заходах. Перестала знайомитися з людьми… Ти знаєш, я раптом зрозуміла, що в мене немає сил далі продовжувати намагатися щось робити, а головне — немає бажання. Не думай, що я слабка, хоча мені все одно, що ти думаєш…»

Вона справді втомилася падати й підніматися, і знову намагатися. Її багато разів зраджували, кидали, обманювали. У ній була сила. Я відчував, я бачив. Але вона не бачила сенсу щось змінювати. Їй тепер було байдуже, що з нею буде. Чому? Бо всьому є кінець. Навіть терпінню.

«Коли мені раніше було погано, я завжди казала, що колись це закінчиться. Або коли я чогось неймовірно сильно хотіла й чекала, щоб це отримати. Місяць, чи два, чи три тижні — я теж заспокоювала себе цією фразою, що колись я дочекаюся, і бажання чекати закінчиться, я отримаю те, чого хочу. І це працювало!»

Але тепер вона нічого не чекала… Вона надто рано втомилася й здалася. Я намагався їй допомогти, познайомити з життям заново. Повернути в інший бік…

«Не намагайся. Адже я не прошу порятунку. Я сама могла б себе врятувати, як робила це раніше, але більше немає сенсу. Я пішла не тією дорогою, неправильно звернула. Надто довго йшла даремно…»

Вона була впевнена, що її ніхто ніколи не любив. Усім подобалося, що вона гнучка. З нею було просто зручно й комфортно. Зручна… Як крісло, — сказала вона.

«Мені ніхто ніколи не допомагав. І я не просила. Знаєш, коли я зрозуміла, що мої сили вичерпалися? Коли перестала літати у своїх снах… Єдине, про що я шкодую у своєму житті, — це про це. Ти мене не зрозумієш, я знаю…»

У цей момент у неї потекли сльози. Я справді не розумів її в той момент. Мені не було її шкода. Я просто не розумів, хто так на неї вплинув і що з нею зробили в минулому. Вона сказала, що найбільше на світі хотіла не любові, а бути необхідною комусь. Потрібною. Фраза «Я люблю тебе» для неї нічого не означала. Вона лише хотіла, щоб її потребували, як повітря. Щоб її цінували, берегли. Про минуле вона мовчала завжди. З неї нічого витягнути було неможливо. Вона говорила загальними фразами про те, що було в її житті, але жодної конкретики…

«Що зміниться, якщо я тобі розповім? Нічого. Розповідати заради цікавості — тут у мене немає інтересу. Сенс у чому, якщо я розповім, як я жила раніше? Мені стане сумно від того, що цього життя вже немає. Та мені й так сумно, не роби мені ще гірше на душі…»

Після неї в мене більше ні з ким не було близькості. Видно, вона заразила мене собою. Собою. Зовнішністю. Своєю таємницею. Не можу сказати, що її проблемою. Я не думаю, що це її проблема — те, що вона довела себе до такого стану. Вона чудово розуміла, що може змінити свій стан. Але…

«Я нікого не звинувачую, усім вдячна. І нікого не зневажаю. Просто так у моєму житті сталося. Вип’ю вина, засну. Вино мене рятує. І плювати, що хтось називає це алкоголізмом. Думаю, проблемою це зробили ті люди, у яких була алергія на алкоголь і які не могли зрозуміти цього задоволення, коли ти робиш ковток ароматного рожевого вина, береш скибочку сиру чедер, який замикає цей виноградний смак. А згодом — легкий хміль, піднесений настрій і певний пофігізм до того, що відбувається в житті…»

Сиджу й сам п’ю вино. Без сиру. Викурюю сигарету й знову дивлюся у її вікно… Але її немає. Уже кілька днів. На роботі вона теж не з’являється. Ми не знаємо, що з нею сталося. Телефон недоступний. Я кілька разів ходив до її будинку, але дверей ніхто не відчиняв. Я не хочу думати, що її більше немає. Може, вона поїхала…

«Якби ти міг відчути те, що відчуваю я… Але в цьому світі на це ніхто не здатен. І добре… Я не хочу, щоб тобі було так само погано, як мені. Я хотіла б, щоб усі люди були щасливі й ніколи не сварилися одне з одним, не скаржилися ні на що, не були незадоволеними. Стільки невдоволення я вислухала за своє життя. Хоч би цього ні в кого не було. І все було б чудово в усіх. А головне — щоб любов нікого не обходила стороною. Це таке прекрасне почуття, мені здається. Любов не лише до жінки чи чоловіка. Просто любов до чого завгодно. Навіть від цього слова стає тепліше».

Мені бракує її усмішки… І на роботі її всім бракує. А я більше не бачу в інших дівчатах нічого цікавого. Звучить дивно, але це так. Напевно, це колись закінчиться, як вона й казала…

«Колись я була просто щаслива. Просто відчувала це почуття — щастя. Від кожного дня, моменту, ситуації в житті, на роботі, гуляючи, приймаючи ванну, лягаючи з чоловіком у ліжко, змінюючи колір волосся, худнучи, змінюючи імідж… Напевно, я, грубо кажучи, «з’їла» свою порцію цього щастя. Було смачно. Дуже! Мені вже давно перестали так смачно «готувати щастя»…

2022