Раді Вас бачити!

Марта не врахувала вазонів. Коли вона жила тут, їх було два. Один із якоюсь колючою рослиною Данила, яка переживала і посуху, і мороз, і його двотижневі відрядження. Другий належав пані Стефі з квартири навпроти й щоліта виставлявся на галерею «подихати». Тепер вазонів було сім.

Марта стояла боком між старою металевою огорожею і великим горщиком із геранню та намагалася не думати про те, що знаходиться на третьому поверсі, має тридцять два роки, дві вищі освіти й о пів на одинадцяту вечора крадеться до квартири колишнього чоловіка. Не чоловіка. Хлопця.

Це чомусь здавалося важливим. До шлюбу вони не дійшли. До спільного кредиту — теж. До взаємних звинувачень щодо кавомашини — цілком.

Марта переступила через ще один вазон. Десь унизу брязнула брама. Вона присіла.

За секунду зрозуміла, що присіла за геранню, яка прикривала хіба що її коліна.

— Чудово.

У подвір’я зайшов чоловік із велосипедом. Марта бачила тільки його лисину. Він поставив велосипед під сходами, перевірив замок двічі й зник у під’їзді. Вона почекала. Ніхто не кричав: «Злодійка». Це було обнадійливо.

На галерею Марта потрапила абсолютно законно. Майже.

Код на брамі Данило не змінював уже років шість. Зі сходової клітки на задній балкон вели звичайні засклені двері. Ніяких замків, ніякої сигналізації, ніяких акробатичних трюків.

Незаконна частина починалася за чотири метри. Біля кухонних дверей Данила. Марта дістала телефон. Відкрила їхню останню переписку.

Я: Даниле, коробка з негативами точно в тебе.

Данило: Дивився. Немає.

Я: На полиці в кабінеті. Чорна. Під журналами.

Данило: Марто, я не вдома.

Я: Коли повернешся?

Данило: У понеділок.

Сьогодні була п’ятниця. До понеділка прийом заявок на виставкову програму закривався. Марта перегорнула трохи вище.

Данило: Я не буду просити Христину ритися в моїх речах через твої старі плівки.

Оце, власне, і було те речення, після якого людина з двома вищими освітами починає перевіряти, чи пам’ятає код від брами. Плівки не були старими. І речі були її. Принаймні коробка.

Щодо половини речей у кабінеті після трьох років спільного життя вони могли б сперечатися до пенсії. Марта сховала телефон.

Кухонні двері з галереї виглядали так само, як раніше: темне дерево, скло у верхній половині, бронзова ручка, яку Данило збирався замінити ще того року, коли вони купили кавомашину. Він не замінив. Марта торкнулася ручки. Не відчинилося. Звичайно.

Вона постояла ще кілька секунд. Ось тут нормальна людина мала б піти додому. Вранці написати Данилові. Поскаржитися подрузі.

Зіпсувати йому настрій якимось законним способом.

Марта подивилася на кухонне вікно поруч. Воно було прочинене.

Не навстіж. На кілька сантиметрів. Вона навіть образилася.

У Данила завжди так. Три замки на вхідних дверях, страховка на техніку, пароль із двадцяти символів — і відкрите вікно на задню галерею.

Марта просунула пальці в щілину й зупинилася.

— Я забираю своє.

Сказане вголос прозвучало гірше, ніж у голові.

Вона озирнулася на вікна навколо. Ніхто не відповів.

— От і добре.

За хвилину Марта вже стояла в кухні.

Перше, що вона відчула, — запах. Не Данила.

У нього вдома завжди пахло кавою, деревом і тим дорогим засобом для підлоги, назву якого він знав, а Марта принципово ні. Тепер у цьому всьому лишився тонкий чужий шлейф — чоловічий парфум, уже майже вивітрений.

Христина? Можливо. У Христини міг бути чоловічий парфум, брат, клієнт, хто завгодно. Марта звикла не домальовувати того, чого немає в кадрі, й усе одно домалювала.

Вона зняла кеди. Завмерла з одним у руці. Навіщо? Щоб не залишати слідів?

— Молодець, — прошепотіла сама собі й взулася назад.

Кухня змінилася. Зник старий круглий стіл. Замість нього біля вікна стояла вузька дерев’яна стільниця з двома високими стільцями. На холодильнику не було магнітів. Її жовта чашка теж зникла.

Це вкололо несподівано й зовсім недоречно.

Марта відчинила двері в коридор. Темно. Зліва — спальня. Справа — вітальня. Далі кабінет.

Вона знала цю квартиру настільки добре, що могла пройти із заплющеними очима. Дошка біля ванни трохи просідала. Вимикач у коридорі треба було дотискати. Третя стулка шафи не зачинялася, якщо всередині висів зимовий Данилів плащ.

Найгірше було не пам’ятати. Найгірше — що тіло пам’ятало раніше за неї.

Двері кабінету були відчинені. І там хтось був.

Чоловік стояв біля Данилового письмового столу з маленьким ліхтариком у руці. Темна куртка, коротке волосся, рукавички. Світло різало обличчя знизу, невигідно й майже театрально; Марта автоматично подумала, що так не знімала б навіть ворога.

Він побачив її. Вимкнув ліхтарик. Темрява зрівняла їхні шанси.

— Не треба, — сказала Марта.

Він знову ввімкнув.

— Так краще?

— Я мала на увазі… нічого не робіть.

Він подивився на свої руки. Однією тримав ліхтарик. Друга була порожня.

— Добре.

Марта оглянула стіл. Верхня шухляда висунута. Папери лежали не так, як любив Данило.

Вона знову подивилася на рукавички.

— Ви грабуєте квартиру.

Чоловік подивився їй за спину, у бік кухні.

— Ви теж через галерею?

— Не міняйте тему.

— Не міняю. Уточнюю маршрут.

— Мій маршрут вас не стосується.

Його погляд ковзнув до її кедів, потім назад.

— Справедливо.

— А ваш?

— Теж.

Оце вже дратувало. Не зухвалістю навіть — спокоєм. Наче вони випадково зустрілися не в чужому кабінеті, а біля ліфта.

— Ви злодій.

— Це залежить від того, кому належить те, по що я прийшов.

— Квартира точно не вам.

— Тут не посперечаєшся.

Марта мало не всміхнулася й розсердилася на себе за це швидше, ніж на нього.

Він нахилив голову.

— А ви по що? — спитав він.

— Це не ваша справа.

— Тоді ми чудово домовилися.

Марта не любила, коли чужа логіка працювала проти неї.

— Я знаю власника. Я тут жила.

— Співчуваю.

Він сказав це без усмішки. Через те було смішніше.

— Я прийшла за своєю коробкою. Своєю.

— Я почув.

— А ви?

Чоловік помовчав, ніби вирішував, скільки саме брехні їй видати.

— За річчю, яка Данилові не належить.

Марта перестала стискати руки на грудях.

— Кому?

— Іншій людині.

— Якій?

— Ви часто допитуєте людей у квартирах своїх колишніх?

Марта завмерла.

— Звідки ви взяли «колишнього»?

— Ви тут жили. На холодильнику фото з іншою жінкою. І на мене ви злитеся менше.

Марта повільно озирнулася в бік кухні. Фото вона навіть не помітила. Оце було вже образливо професійно.

— Ви надто спостережливий для злодія.

— А ви надто голосна для людини, яка не хоче поліції.

Марта стиснула губи.

Він не додав нічого. І саме ця стриманість дратувала більше, ніж якби він почав переможно усміхатися.

Вона ще секунду дивилася на нього, потім обійшла стіл.

Чоловік відступив убік, звільняючи їй дорогу. Марта відкрила шафу.

Нижня полиця — старі каталоги. Середня — коробки від техніки. Верхня… Порожньо.

— Чорт.

— Немає?

— Не ваш клопіт.

— Правильно.

Вона присіла й почала діставати каталоги. Чоловік повернувся до стола.

— Не смійте нічого красти, поки я тут.

Його рука завмерла над шухлядою.

— Це зараз було серйозно?

— Так.

— Добре.

Він закрив шухляду. Марта озирнулася.

— Ви що робите?

— Виконую ваше прохання.

— Я не просила припинити назавжди.

Він уперше усміхнувся. Дуже коротко. Марта відчула, що сказала щось не те.

— Я мала на увазі…

— Я знаю.

— Ні, ви явно не знаєте.

— Я почекаю.

Вона знову залізла в шафу.

— Не треба на мене дивитися.

— Я не дивлюся.

— Ви стоїте за два метри.

— Це ще не дивитися.

— Можна просто вийти.

— Можна.

Він не вийшов. Марта витягнула коробку з кабелями, старий роутер, Данилів диплом із якогось курсу, який він чомусь не повісив на стіну, хоча всім розповідав, що курс коштував сімсот євро. Чорної коробки не було.

На підлозі біля столу лежав тонкий пиловий прямокутник. Там щось стояло. Нещодавно.

— Ви вже щось узяли?

Чоловік навіть не обернувся.

— Ні.

— Ви могли сховати.

— Куди?

Марта оглянула його. Куртка прилягала досить щільно. Кишені порожні. Ніякої сумки.

— Не знаю.

— Це помітно.

— Ви всім так відповідаєте?

— Ні.

— А кому так?

Він нарешті повернувся.

— Людям, яких зустрічаю під час незаконного проникнення.

Марта зітхнула.

— Дуже вузьке коло.

— Сьогодні розширилося вдвічі.

Десь у квартирі клацнуло. Марта завмерла. Чоловік теж. Не в квартирі. За дверима. З під’їзду.

Потім — метал об метал. Ключ. Марта подивилася на чоловіка. Він уже вимкнув ліхтарик.

У коридорі стало зовсім темно.

— Може, сусідня квартира, — прошепотіла вона.

Він підняв палець. Марта ледь не сказала, що не треба їй показувати, коли мовчати.

За вхідними дверима щось дзенькнуло вдруге. Три замки. Данило завжди замикав три. Перший. Другий.

Усередині похололо. Третій.

Чоловік біля неї дуже тихо сказав:

— Балкон?

Вона похитала головою.

— Через кухню.

— Я знаю.

— Тоді навіщо питаєте?

— Там світло.

Вона згадала. У сусідньому крилі галереї якраз навпроти кухні горіло вікно. Щоб вибратися, треба пройти просто перед ним. Двері квартири відчинилися. Марта почула Данилів голос.

— Та заходь. Тільки тихо, добре?

Жіночий сміх. Христина. Марта заплющила очі.

Поруч чоловік ледь чутно видихнув. Не сміх. Але близько. Вона повернулася до нього.

— Тільки спробуйте.

— Що?

— Засміятися.

— Я взагалі нічого не роблю.

У коридорі спалахнуло світло. Марта побачила двері гардеробної. Чоловік теж. Вони рушили одночасно. Зіткнулися плечима.

— Я перша.

— Чому?

— Я знаю квартиру.

— Тоді покажіть іншу схованку.

Кроки вже наближалися. Марта відчинила гардеробну. Він зайшов за нею.

Всередині було темно, тісно й пахло Даниловими піджаками. Марта потягнула двері. Чоловік зупинив їх долонею.

— Не до кінця.

— Чому?

— Клацне замок.

Вона залишила щілину. Він мав рацію. Це дратувало. У кабінеті ввімкнулося світло. Данило зайшов.

Марта бачила його шматком — плече, руку, край сорочки.

— Дивно.

— Що? — спитала Христина.

Данило мовчав. Марта перестала дихати. Він підійшов до столу. Побачив шухляду. Закриту. Потім шафу. Відчинену. Каталоги на підлозі.

Марта повільно повернула голову до чоловіка поруч. Він дивився на неї. Без найменшого співчуття. Губами, без звуку, сказав:

«Це ви».

Марта так само беззвучно відповіла:

«Замовкніть».

Данило в кабінеті сказав:

— Тут хтось був.

Христина засміялася.

— Хто?

Данило не відповів. Підійшов до шафи.

Марта відчула, як чоловік поруч трохи змістився. Не до неї — вперед.

Уперше за весь вечір він перестав виглядати людиною, яку ця ситуація розважає. Данило присів біля каталогів.

— От сука.

Марта стиснула зуби. Христина з коридору:

— Хто?

Данило взяв телефон.

— Марта.

У темряві гардеробної незнайомець дуже повільно повернув до неї голову.

Тепер уже Марта беззвучно сказала:

«Не смійте».