Раді Вас бачити!

Телефон Марти завібрував у кишені так несподівано, що вона мало не вдарилася потилицею об полицю. На екрані горіло:

ДАНИЛО

У тісній гардеробній це виглядало майже як аварійна сирена. Марта притиснула телефон до живота. Незнайомець простягнув руку, але вона відсмикнулася раніше, ніж він устиг щось сказати.

— Я сама.

Пальці не слухалися. Вона двічі натиснула не туди й нарешті вимкнула звук.

Повідомлення вже чекало: «Ти де?»

Він прочитав із відстані.

— Дуже тонко.

Марта ткнула його ліктем. Місця для жесту не було, тож вийшло майже інтимно. Обох це на секунду збило.

І саме тоді з кабінету долинув голос Христини:

— Даниле, не чіпай.

— Що?

— Якщо тут хтось був, не ходи й не лапай усе підряд. Подзвони в поліцію.

У гардеробній стало тихо.

— Тут нічого не вкрали, — відповів Данило.

— Ти ще не перевірив.

— От і перевірю.

— І зітреш усе, що можна було знайти.

— Я тут живу. Моє право.

Брова незнайомця ледь піднялася.

— Навіть не думайте, — прошепотіла Марта.

— Я мовчу.

— Але подумали.

— Це поки не карається.

Вони зустрілися поглядами. Марта раптом дуже чітко усвідомила, що стоїть у шафі колишнього за пів долоні від незнайомця й слухає, як інша жінка розумніше за них обох говорить про поліцію. Він відвів очі першим. Це чомусь допомогло.

У кабінеті висунули одну шухляду, потім другу.

— Якщо ти думаєш, що це Марта, просто спитай, — сказала Христина.

— Я спитав.

— «Ти де?» — не питання.

Марта прикрила очі. Христина їй раптом сподобалася.

— Вона не відповідає.

— Пів на одинадцяту.

— Марта завжди відповідає.

Це зачепило саме тому, що було правдою.

— Може, спить.

— Марта?

За дверима на секунду стих навіть шелест паперів.

— Добре. Тут переконав.

Марта стиснула губи. Незнайомець зробив вигляд, що страшенно цікавиться дверима гардеробної. Вона показала йому кулак. Він прийняв до відома. Далі зашелестіли папери.

Він припав оком до щілини. Марта посунула його плечем і теж визирнула.

— Не треба.

— Я краще знаю квартиру.

— Це вже приносило нам користь.

Вона проігнорувала. Данило витягнув нижню шухляду стола.

Марта добре її пам’ятала: старі договори, гарантії, кабелі й запас батарейок на випадок кінця цивілізації. Він вийняв усе. Провів рукою по дну.

Натиснув щось біля задньої стінки. Дно піднялося.

Під ним відкрився вузький плаский простір. Данило засунув туди руку.

— Чорт.

— Що? — Христина вже стояла в дверях.

— Нічого.

— Ти сказав «чорт».

— Бо тут рилися.

— Що було в схованці?

— Якій схованці?

— Даниле.

Він швидко опустив фальшиве дно. Марта відчула, як поруч змінився чоловік. Не рух, не вираз обличчя — увага. До цього він просто добре почувався в чужій квартирі. Тепер дивився на стіл серйозно.

— Що ти шукав? — спитала Христина.

— Нічого.

— Тоді навіщо тобі подвійне дно?

— Воно було в столі.

— Ми сорок хвилин тому виїхали зі Львова. Ти сказав, що забув зарядку. Повернувся — і навіть не зайшов у спальню.

Оце вже не було смішно.

— Зараз заберу.

— Де вона?

— Що?

— Зарядка.

Данило нічого не відповів.

— Господи. Я сиділа в машині й думала, що ти просто зануда.

— Дякую.

— Тепер це майже комплімент.

Марта знову подумала, що Христина їй подобається.

— Дзвони 102.

Перестала подобатися.

— Не треба.

— Чому?

— Я ще не знаю, чи справді хтось був.

— Шафа відкрита. Речі на підлозі.

— Марта могла зайти.

— Через стіну?

— Вона знає код.

— Від брами, Даниле.

Христина пішла до кухні.

— Вікно відчинене.

Марта повільно опустила голову. Незнайомець глянув на неї.

Вдруге за вечір його обличчя дуже виразно сказало: це ви. Марта показала середній палець.

— Воно було відчинене? — долинуло з кухні.

— Не пам’ятаю.

— Ти завжди перевіряєш вікна.

— Не завжди.

— Завжди.

Коротка тиша.

— Сигналізація є?

— Ні.

— Камери?

— У дворі.

Оце Марта не врахувала. Вона згадала герань. Великий горщик. Себе, навпочіпки за ним. Поруч тихо:

— Ви ховалися за вазоном? — прошепотів він.

Марта повільно повернула голову.

— Ви це бачили?

— Частково.

— І досі були живі?

— Не хотів відволікати.

Вона ледь не наступила йому на ногу. Він встиг прибрати носок черевика. Неприємно швидка реакція.

Христина повернулася.

— Покажи камери.

— Вони не мої.

— Подзвони тому, чиї.

— Завтра.

— Чому завтра?

Данило відповів надто різко:

— Бо я не хочу зараз поліцію, добре?

Тиша змінилася. Христина заговорила вже без роздратування:

— Я про поліцію не питала.

Данило мовчав.

— Я сказала про камери. Поліцію згадав ти.

Незнайомець легко торкнувся Мартиної руки й показав на двері. Час ішов.

Марта похитала головою. До кухні треба було перетнути освітлений коридор.

Він оглянув гардеробну, підняв очі до верхньої полиці й витягнув складену прасувальну дошку.

За нею виявилися вузькі дерев’яні дверцята. Марта витріщилася.

— Що це?

— Не знаю.

— Я тут три роки жила.

— Вітаю.

Вона вже хотіла огризнутися, але згадала: колись Данило згадував старий прохід між кімнатами, який закрили під час ремонту.

Виявляється, прохід не замурували — лише сховали за шафою.

— Там спальня.

— Підійде.

— Якщо Христина піде туди?

— Не підійде.

Марта скривилася.

— Дуже професійно.

— Я не обіцяв сервіс.

Незнайомець підняв засув. Дверцята рипнули. У коридорі замовкли.

— Що це? — спитала Христина.

Кроки рушили до них. Він не сперечався. Схопив Марту за передпліччя, відкрив прохід ширше і проштовхнув уперед.

Вона протиснулася між стіною та старою шафою й майже впала біля ліжка. Чоловік проліз слідом.

Дверцята зачинилися в ту мить, коли Данило відкрив гардеробну. Світло різонуло крізь щілину.

Марта впала на бік між ліжком і шафою. Чоловік приземлився слідом і в останню мить уперся долонею в підлогу, щоб не навалитися на неї. Його рукав торкнувся її щоки. Запах дощу, металу й чогось різкого, зовсім не того парфуму з кухні.

У гардеробній пересунули прасувальну дошку. Марта перестала дихати. Не через нього. Принаймні не тільки через нього. Потім Данило сказав:

— Нічого.

— Я їду, — відповіла Христина.

— Куди?

— Додому.

— Ми ж домовилися.

— Ми домовилися їхати в Славське. А не ночувати тут, поки ти шукаєш щось, про що не хочеш мені сказати.

— Я тебе відвезу.

— Не треба. Завтра сама проведу групи, раз нікуди не їдемо. І за піччю подивлюся — вона знову вирішила померти перед випалом.

Гончарка, подумала Марта. Чомусь це її потішило.

— Христина…

— Якщо тут був злодій — виклич поліцію. Якщо поліцію ти викликати не можеш, проблема не в злодії.

У схованці ніхто не пожартував.

За хвилину грюкнули вхідні двері. Одні.

Марта повернула голову до чоловіка.

— Вона?

Він кивнув.

— А він?

Він прислухався.

— Тут.

Данилів телефон коротко пискнув.

— Це я, — сказав він комусь.

Він вислухав відповідь.

— Ні.

Потім слухав знову.

— У мене були гості.

Холод пройшов уздовж спини.

— Не знаю.

Тиша.

— Немає.

Довша.

— Я сказав, немає.

Незнайомець уже не дивився на Марту. Данило слухав.

— Вона могла.

Тепер вони обоє повернули голови одне до одного.

— Ні, не дзвони їй, — сказав Данило. — Я сам розберуся.

Виклик обірвався. За кілька секунд Данило пішов на кухню. Відчинилися двері на галерею. Незнайомець підвівся.

— Тепер.

— Він біля нашого виходу.

— Не нашого.

Він показав на вікно. Марта підійшла.

За склом — третій поверх, мокре подвір’я і карниз, що тягнувся до технічного балкона сусідньої офіцини.

— Ні.

— Добре.

Він відкрив вікно.

— Куди ви?!

— Назовні.

— Я сказала «ні».

— Ви сказали про себе.

Холодне повітря влетіло в спальню. Марта схопила його за куртку.

— Там три поверхи.

— Я бачу.

— Якщо впадете, я вас не ловитиму.

— Розумно.

На кухні дзенькнуло. Він уже був на карнизі.

Марта глянула на двері. На нього. Вниз. Не вниз. Запізно.

— Чорт.

Він простягнув руку.

— Ми ще не знайомі достатньо, щоб ви мене так ненавиділи.

— Мені вистачило.

Вона вилізла. Карниз виявився ширшим, ніж здавався з кімнати. На жаль, не настільки, щоб перестати бути карнизом третього поверху.

Марта притиснулася спиною до стіни.

— Не дивіться вниз.

— Пізно.

Незнайомець рушив боком. Вона за ним. Один крок. Другий.

На другому поверсі раптом відчинилося вікно. Якась жінка витрусила рушник просто в ніч і зникла, не піднявши голови. Марта завмерла.

— Ідіть.

Марта посунулася боком. Карниз під підошвою був мокрий, стіна холодила лопатки навіть крізь пальто. Він уже дістався технічного балкона й чекав, не простягаючи руки вдруге.

— Я йду.

— Ви стоїте.

— Я збираюся.

Він опустив очі на карниз. Марта надто пізно зрозуміла, що він усміхається.

— Ви сміялися?

— Ні.

— Я бачила.

— Ідіть, Марто.

Цього разу вона пішла. На технічний балкон він перебрався першим і подав руку.

— Не треба.

Він забрав.

— Зачекайте.

Рука повернулася. Марта вчепилася й через секунду вже стояла поруч.

— Я сама могла.

— Бачив.

Він відпустив її руку відразу, щойно вона стала на бетон. Без зайвої секунди. Це було правильно й чомусь трохи прикро.

Двері з балкона вели на чорні сходи. Вони спустилися вниз і через кілька хвилин опинилися у дворі.

Земля під ногами була брудна, мокра й прекрасна. Марта видихнула.

— Все.

— Ще брама.

— Я знаю.

— Я теж.

На вулиці рейки блищали після дощу. Десь дзенькнув трамвай. Люди виходили з барів, сперечалися, сміялися, їли щось із паперових пакетів. Нормальна п’ятниця.

Марта стояла посеред неї після прогулянки карнизом із чоловіком, якого годину тому не знала. Незнайомець залишився біля брами.

— Тепер усе, — сказала вона.

— Домовилися.

— Не йдіть за мною.

— Не планував.

Вона рушила. Три кроки. Ще два. Повернулася.

— Як вас звати?

— Павло.

— Прізвище?

— Навіщо?

— Ви знаєте моє ім’я, мого колишнього і де я жила.

— А ви знаєте моє ім’я.

— Нерівноцінно.

— Переживу. Номер дасте?

— Я ще не вирішила, чи дам.

— Тоді не давайте.

Оце її й зачепило: він справді не тиснув.

— Добраніч, Марто.

— Для вас я не Марта.

Павло вже зробив крок. Озирнувся.

— Як скажете.

— Ідіть до біса.

— Оце вже точніше.

Він пішов. Марта простояла секунду, дивлячись йому вслід, і розсердилася на себе за сам факт, що дивиться. Телефон показував три пропущені від Данила.

«Передзвони. Ти була в квартирі?»

Марта набрала:

«Ні».

Подивилася. Стерла. Набрала: «А що?» Стерла і це. Просто заблокувала екран.

— Ви зараз розіб’єте екран, — сказали поруч.

Марта здригнулася. Павло повернувся так тихо, що це вже було окремим приводом не довіряти йому.

— Ви ж пішли.

— Згадав дещо.

Він простягнув телефон. На екрані була фотографія чорної картонної коробки. Біла наклейка збоку, її почерк:

Левандівка, 2019. Контакти / 3–6

Марта перестала злитися.

— Звідки це у вас?

— Ваша?

— Я запитала перша.

— Так.

— Це не відповідь.

— Тоді ми обоє винні.

Марта ще раз глянула на фотографію.

— Моя.

Павло сховав телефон.

— Я її шукав.

— Мої негативи?

— Не їх.

— Вони всередині.

— Були.

Одне слово змінило все.

— Що значить «були»?

— Я не знаю, що там зараз.

— А що має бути?

Павло подивився на браму. Уперше за весь вечір не поспішав із відповіддю.

— Те, через що Данило не захотів викликати поліцію.

Телефон Марти задзвонив. Знову Данило. Вона натиснула «відхилити». Павло мовчав.

І саме тому Марта нарешті повірила, що справа серйозна.