Раді Вас бачити!

Орися сказала:

— Ні.

Марта ще нічого не просила.

— Я просто зайшла.

— О дев’ятій ранку в суботу. З таким обличчям.

— Яким?

Орися підняла очі від проявної машини.

— Я не буду твоїм алібі.

— Мені не потрібне алібі.

— Тоді каву зроби сама.

І повернулася до касет із плівкою.

У фотолабораторії пахло так, як Марта любила: папером, пилом, старою штукатуркою й хімією, хоча останньої тут давно було значно менше, ніж люди уявляли, почувши слова «аналогова фотографія».

Колись Орися справді проявляла все вручну. Тепер частину процесу забрала машина, сканування — комп’ютери, а романтика темної кімнати переважно залишилася для майстер-класів і людей, які хотіли викласти в Instagram фотографію червоного ліхтаря.

Орися цих людей не любила. Але гроші брала.

На великому столі сохли відбитки. Поряд лежали прозорі архівні сторінки з негативами, маркер, ножиці й недоїдений круасан. Марта взяла круасан.

— Поклади.

Вона поклала.

— Ти його не їси.

— Я його охороняю.

— Від кого?

Орися глянула на неї. Марта відійшла від круасана.

Орися Коваль мала сорок один рік, сина в одинадцятому класі, колишнього чоловіка в Кракові й здатність вести три абсолютно різні сварки паралельно, не втрачаючи жодної нитки.

Просто зараз вона листувалася з власником приміщення щодо оренди, голосовими повідомленнями переконувала сина не купувати старий мотоцикл і пояснювала клієнтові, чому двадцятирічну плівку, яка десять років пролежала на шафі біля батареї, неможливо «просканувати красивіше».

Марта зі своїми проблемами була четверта в черзі. І це заспокоювало.

— Коробка не знайшлася, — сказала вона.

Орися перестала різати негатив.

— Яка?

— З Левандівки.

Тепер подивилася уважніше.

— Та, з дві тисячі дев’ятнадцятого?

— Угу.

— Ти ж казала, вона в Данила.

— Була в Данила.

Орися почекала. Марта взяла пластикову сторінку з негативами, піднесла до світла.

— Не бери пальцями за кадри.

Вона відразу схопила за краї.

— Я знаю.

— Сьогодні я вже ні в чому не впевнена.

Марта поклала сторінку. Орися зняла окуляри.

— Ти ходила до нього?

— Його не було.

— Це не відповідь.

— Саме тому я й пішла.

Орися повільно поклала ножиці.

— Марто.

— Що?

— Як ти зайшла?

Марта оглянула лабораторію. Наче десь могла знайтися інша відповідь.

— Через вікно.

Орися кліпнула.

— Яке?

— Кухонне.

— З вулиці?

— З галереї.

Орися ще трохи посиділа мовчки.

— На третьому поверсі?

— Галерея на третьому поверсі теж є.

— Я не про архітектуру.

Марта сіла навпроти.

— Він не віддавав мої негативи.

— І тому ти залізла у квартиру?

— Я не залізла. Вікно було відчинене.

Орися дивилася.

— Добре. Залізла.

— Дякую.

— Нема за що.

Телефон Орисі задзвонив. На екрані висвітилося МАКС. Вона підняла слухавку.

— Ні.

Орися відсунула телефон від вуха, подивилася на екран і знову приклала.

— Тому що тобі сімнадцять.

Максим, судячи з усього, мав заперечення.

— Саме тому, що він на ходу.

Марта відвернулася, щоб не сміятися.

— Максиме, якщо продавець починає опис мотоцикла словами «треба тільки трохи довести до розуму», це означає, що розум давно поїхав без мотоцикла.

Орися терпляче дослухала контраргумент.

— Ні.

Вона поклала слухавку.

— Де ми зупинилися?

— На моєму злочині.

— А. Точно.

Орися знову взяла ножиці.

— І?

Марта розповіла коротко. Наскільки могла. Про чужого чоловіка в кабінеті, гардеробну, Данила з подвійним дном і коробку, яку вони обоє шукали. Орися двічі просила повернутися назад: спочатку до моменту, де Марта не пішла, побачивши незнайомця, потім — до пояснення, чому той незнайомець шукав саме її коробку.

— Тобто він прийшов по річ, яка не його, у коробці, яка твоя.

— Каже, що річ належить іншій людині.

— А ти?

— Я прийшла по свої негативи.

Орися кивнула так, ніби нарешті отримала просту частину задачі.

— Добре. Тепер незрозуміло тільки все інше.

— Я знаю.

Марта дістала телефон. За ніч Данило більше не дзвонив.

О 02:13 надіслав одне повідомлення:

«Вранці поговоримо».

О восьмій сорок сім — друге:

«Подзвони, коли прокинешся».

Марта прокинулася о сьомій двадцять і принципово не дзвонила.

На моніторі Орисі в кутку висіло нагадування, яке Марта попросила поставити ще два тижні тому: ПОНЕДІЛОК, 12:00 — ЗАЯВКА. Воно було червоне й образливо спокійне.

Дванадцять кадрів. Не одинадцять і не «майже готово». Десять вона вибрала давно. Два лишалися на шостій плівці, яку сім років то витягала на світловий стіл, то знову ховала.

Не тому, що там був шедевр. Навпаки: Марта не могла вирішити, чи ті кадри чесні, чи просто важливі їй через день, у який були зроблені. А це дві різні речі, яких фотографи часто воліють не розрізняти.

Орися помітила, куди вона дивиться.

— До понеділка опівдні.

— Я пам’ятаю.

— По тобі не видно.

Марта не відповіла. Тепер коробка була потрібна їй уже не як виправдання влізти до Данила. Вона справді мала закінчити свою роботу.

Був ще один запит у повідомленнях Instagram.

Профіль без фотографій. Ім’я — pavlo.h. Три підписки. Жодного допису. Марта відкрила.

«Доброго ранку».

Нижче:

«Не блокуйте. Це ускладнить обом життя».

Вона пирхнула. Орися підняла голову.

— Що?

— Нічого.

Марта надрукувала:

«Ви завжди так починаєте розмову з жінками?»

Відповідь прийшла майже відразу.

«Ні».

Потім:

«Зазвичай у мене є номер телефону».

Марта подивилася на екран. Написала:

«Як ви мене знайшли?»

Три крапки з’явилися, зникли, з’явилися знову.

«Марта. Львів. Фотограф. Левандівка 2019. Виявилося нескладно».

Неприємно. Але правдоподібно.

На її сайті досі висіла серія «Левандівка. Межа міста», зроблена того літа. Там було повне ім’я, робоча пошта, виставки й навіть старе фото, яке вона давно збиралася змінити.

«Чого ви хочете?»

Відповідь:

«Поговорити».

Марта:

«Ми вчора говорили. В основному ви».

Вона почала дописувати ще щось, та стерла. Павло надіслав наступне:

«Я з’ясував, чому коробки не було».

Марта випросталася.

«Де вона?»

Пауза затягнулася.

«Не знаю».

— Ідіот.

— Данило? — спитала Орися.

— Інший.

Орися перестала навіть намагатися зрозуміти. Телефон Марти задзвонив.

ДАНИЛО.

Вона дивилася, доки екран не почав дратувати. Потім відповіла.

— Так.

— Ти прокинулася.

Не «привіт». Дуже по-Даниловому.

— Як бачиш.

— Я не бачу.

— Тоді навіщо сказав?

Орися підняла палець: тихіше. Марта відійшла до вікна.

— Ти була в мене вчора?

Данило говорив спокійно. Надто спокійно для людини, яка знайшла відкриту шафу й речі на підлозі. Марта подивилася на Орисю. Та похитала головою. Не бреши. Марта повернулася до вікна.

— Я приходила по коробку.

На тому кінці стало тихо.

— Як ти зайшла?

— А коробка де?

— Марто.

— Даниле.

— Як ти потрапила у квартиру?

— Вікно було відчинене.

— Ти залізла через вікно?

Слово «залізла» їй не сподобалося. Хоча саме це вона й зробила.

— Я зайшла через вікно.

Орися закрила очі.

— Це називається проникненням у житло.

— Дякую, прокуроре.

— Це не смішно.

— Я й не сміюся.

Данило видихнув.

— Ти щось забрала?

— Ні.

— Точно?

— Свою коробку я не знайшла.

Знову тиша. Цього разу Марта її почула інакше.

— Даниле?

— Що?

— Де вона?

— Я не знаю.

— Учора знав?

— Ні.

— Тоді чому питаєш, чи я щось забрала?

Він не відповів одразу. Орися тихо поставила перед Мартою чашку кави.

Марта навіть не бачила, коли вона її зробила.

— Там були мої плівки, — сказала Марта.

— Я знаю.

— Мені вони потрібні до понеділка.

— Я знаю.

— То де вони?

— Я сказав: не знаю.

— Ти повернувся вчора не за зарядкою.

На тому кінці щось змінилося. Ледь.

— Христина тобі дзвонила?

— Ні.

— Звідки ти знаєш?

Марта зробила ковток. Кава була жахливо гаряча.

— Ти завжди залишаєш зарядку в рюкзаку.

Данило мовчав. Непогана відповідь. Колись вона справді знала, де він тримає зарядку.

— Марто, послухай мене. Якщо коробка в тебе — просто поверни.

Вона відставила чашку.

— Ти щойно сказав, що не знаєш, де вона.

— Саме тому питаю.

— Що там?

— Твої негативи.

— Крім них.

Орися перестала крутити в пальцях ручку.

— Нічого.

Марта глянула на неї. Та вже зрозуміла.

— Тоді чому ти не викликав поліцію?

Мовчання. Не довге. Але достатнє.

— Звідки ти знаєш, що я не викликав?

— Викликав?

Данило не відповів. Марта відчула майже фізичне задоволення. Невелике. Недобре.

— Ясно.

— Нічого тобі не ясно.

— Тоді поясни.

— Не телефоном.

— Чому?

— Бо не телефоном.

— Прекрасне пояснення.

— Марто.

Тепер у його голосі вперше з’явилася втома. Справжня.

Не та, якою він закривав розмови.

— Якщо побачиш ту коробку, не відкривай її.

Вона перестала усміхатися.

— Чому?

— Просто не відкривай.

— Там мої фотографії.

— Можливо, вже ні.

Марта стиснула телефон сильніше.

— Що ти з ними зробив?

— Нічого.

— Даниле.

— Я мушу йти.

— Не смій—

Він відключився. Марта ще секунду тримала телефон біля вуха. Потім поклала на стіл. Орися спитала:

— Ну?

— Він просив не відкривати коробку.

— Тоді я б відкрила.

Марта подивилася на неї.

— Серйозно?

— Ні. Я доросла людина з дитиною і кредитом.

Вона подумала.

— Але дуже хотіла б.

Телефон Марти знову пікнув. Павло.

«Кав’ярня навпроти Стрийського ринку. 11:30».

Нижче:

«Пів години. Потім можете знову послати мене до біса».

Марта показала Орисі.

— Не йди.

— Чому?

— Бо це незнайомий чоловік, якого ти зустріла під час пограбування.

— Ми не грабували.

Орися поклала обидві долоні на стіл.

— Ось саме через це тобі не можна йти самій.

О 11:36 Марта сиділа біля вікна маленької кав’ярні й дивилася, як Павло струшує дощ із куртки перед тим, як зайти. Вона прийшла сама. Орисі пообіцяла не робити дурниць; формально обіцянку ще можна було врятувати.

Павло сів навпроти без учорашніх рукавичок. Руки виявилися звичайними: коротко підстрижені нігті, тонкий старий шрам біля великого пальця. Дивна річ, яка раптом зробила його не «чоловіком із квартири», а конкретною людиною.

— Ви запізнилися на шість хвилин.

— Я рахував на п'ять.

Марта не втрималася й усміхнулася.

— Гірше, ніж я думала.

Підійшла офіціантка.

— Вам як завжди?

Павло на секунду затримався.

— Так, дякую.

Марта підняла брову. Він помітив.

— Що?

— Нічого.

— Кажіть.

— Ви водите всіх жінок, із якими влазите в квартири, в одну кав’ярню?

Офіціантка завмерла з планшетом. Павло заплющив очі.

Марта відчула себе трохи краще. Офіціантка перевела погляд із нього на неї.

— Капучино, — сказала Марта.

— Велике?

— Дуже.

Коли вона відійшла, Павло сказав:

— Вам стало легше?

— Значно.

— Добре.

Він не намагався відігратися. Це трохи зіпсувало задоволення.

— Хто ви насправді?

Павло покрутив порожню склянку води. Не віджартувався одразу.

— Працюю із замками й фізичною безпекою. Іноді люди просять знайти або повернути речі, які інша сторона відмовляється віддати.

— Це вже звучить так, ніби після фрази має бути дуже дрібний шрифт.

— Є.

— Судовий виконавець?

— Ні.

— Детектив?

— Теж ні.

Марта сперлася ліктями на стіл.

— Тобто злодій із бухгалтерією.

— У вас дивовижна відданість першій версії.

— Вона поки непогано тримається.

Марта пирхнула.

— Це ж буквально те, що робила я.

— Саме тому я вас і не засуджував.

— Ви дивилися засуджувально.

— Я намагався не сміятися.

Принесли каву. Павлові — еспресо й склянку води.

Офіціантка поставила їх перед ним і сказала:

— Цього разу без балкона, Павле.

Він повільно підняв очі. Марта вкусила губу. Офіціантка пішла.

— Я її люблю, — сказала Марта.

— Вона вас не знає.

— Це взаємне на духовному рівні.

Павло випив води.

— Закінчили?

— Ні. Але можемо говорити про коробку.

Він дістав телефон. На екрані була інша фотографія.

На екрані лежала чорна коробка Марти. Кришка відкрита.

Усередині — прозорі сторінки з негативами. Марта взяла телефон. Збільшила.

— Це не мої.

— Впевнені?

— Так.

Вона ще наблизила зображення.

— У мене тридцять п’ятиміліметрова плівка. Шість кадрів у смузі. Тут середній формат.

Павло дивився на неї.

— Що?

— Нічого. Продовжуйте.

— Кадр більший. Інша плівка. І це старе.

На одному з прозорих рукавів ручкою було написано дату: 1978. Марта збільшила. Ще нижче — номер. Імені не було, тільки:

В.С. — 14

— Чиї?

— Віри Сосновської.

Марта підняла голову. Ім’я вона знала.

Не настільки, щоб одразу згадати біографію, але достатньо.

— Фотографка?

— Так.

— Вона померла кілька років тому.

— Три.

Павло забрав телефон.

— Її донька передала частину архіву Данилові на каталогізацію й оцифрування.

— Данило не фотограф.

— У нього є фірма.

Це Марта знала. Невелика компанія, яка займалася оцінкою, продажем і посередництвом із приватними колекціями. Данило називав це «роботою з культурними активами».

Марта називала: «ти продаєш багатим людям старі речі».

Вони сперечалися про це більше одного разу.

— Далі.

Павло пояснив без звичного дозування по одному реченню. Донька Сосновської передавала Данилові частину архіву на каталогізацію й оцифрування. Повертали коробками. Самі коробки в списках були, покадрового опису — ні. Після смерті матері Катерина два роки збирала все докупи й лише тоді помітила прогалини.

— І Данило сказав, що цих матеріалів не було?

— Так.

— А фото коробки звідки?

— Катерина отримала його від людини, якій запропонували купити кілька оригінальних негативів.

— Хто ця людина?

— Не можу сказати. Катерина просила не називати.

Марта не повірила. Павло помітив і цього разу не образився.

— Справді не можу.

— А вам вона хто?

— Клієнтка.

— Ви берете гроші за незаконне проникнення?

— Так.

— І податки платите?

Павло вперше за кілька хвилин усміхнувся.

— Оце вже особисте.

Марта теж усміхнулася й одразу згадала, про що вони говорять.

— Якщо ці негативи належать їй, чому вона не піде в поліцію?

— Бо доведи.

— Є акт передачі.

— Є перелік коробок. Немає покадрового опису всього архіву. Частину передавали кільком людям у різний час. Щось оцифровували вдома, щось у майстерні. Після смерті матері донька збирала це два роки.

Марта вже розуміла проблему. Фотоархіви рідко виглядали так, як у кіно: підписана шафа, кожен кадр у реєстрі, все по порядку. Частіше — коробки. Написи олівцем. Плівки в старих конвертах.

Дати, які хтось пам’ятав приблизно. А потім ця людина помирала, й приблизність ставала документом.

— Але вона впізнала негативи.

— Так.

— Цього недостатньо?

— Для неї достатньо.

— А для закону?

Павло знизав плечима.

— Оце вже не моя спеціальність.

Принаймні не вдавав. Марта подивилася на фотографію знову. Чорна коробка. Її напис. Чужі негативи.

— Чому моя?

— Не знаю.

— Данило взяв мою коробку й переклав туди чужий архів?

— Схоже.

— А мої негативи куди поділися?

— Не знаю.

— Це вже вдруге за добу стає моєю проблемою. Тепер частково й вашою.

Павло хотів заперечити. Не став.

— Частково, — погодився він.

Ця маленька поступка сподобалася Марті більше, ніж мала б.

Вона відсунула його телефон.

— І ви вчора полізли за коробкою.

— Так.

— Думаючи, що вона у квартирі.

— Так.

— Чому?

— Бо три дні тому її бачили там.

Марта завмерла.

— Хто?

— Людина, яка зробила фото.

— У квартирі Данила?

— Так.

— Хто це?

— Я не можу сказати.

— Ви можете. Просто не хочете.

— Так точніше.

Марта допила капучино. Воно вже охололо.

— Якщо ім’я вашого джерела для вас важливіше, ніж пояснити, чому мою коробку використали для чужого архіву, — на сьогодні все.

Марта взяла сумку. Павло не схопив її за рукав і не почав торгуватися. Лише відсунув чашку, щоб вона не зачепила.

Це було доросло, чемно й страшенно дратувало.

— Ви взагалі когось переконуєте залишитися?

— Коли бачу сенс.

— Прекрасно.

— Я зараз не про вас.

— Ще прекрасніше.

Марта натягнула пальто. Телефон задзижчав. Повідомлення від незнайомого номера.

«Доброго дня. Це Христина. Вибачте, що пишу».

Марта сіла назад. Павло подивився.

— Що?

— Нічого.

Наступне повідомлення:

«Ми з вами не знайомі, але я думаю, що вчора ви були в квартирі».

Шлунок стиснувся. Третє:

«Я не збираюся вас здавати Данилові. Мені треба дещо спитати».

Марта перечитала двічі. Павло вже не питав.

Вона сама простягнула йому телефон. Він прочитав. Повернув.

— Не відповідайте.

— Чому?

— Бо ви не знаєте, навіщо вона пише.

— Саме тому й відповім.

— Це не логіка.

Марта сховала телефон.

— Каже чоловік, який вчора заліз у квартиру по чужу коробку.

Павло відкрив рот. Зупинився. Марта чекала. Він повільно кивнув.

— Добре.

— Що добре?

— Цей раунд ваш.

Вона усміхнулася. Потім написала Христині:

«Питайте».

Відповідь прийшла майже одразу.

«Коли ви жили з Данилом, у нього був ключ від комірки на Підзамчі?»

Марта перестала усміхатися. Бо ключ був.

І вона чудово пам’ятала, де він його тримав.