Раді Вас бачити!

ПРОЛОГ. КІНЕЦЬ СВІТУ ПОЧИНАЄТЬСЯ З БУХГАЛТЕРІЇ

О 8:43 ранку у вівторок Інститут великої теорії офіційно наблизився до фінансової сингулярності.

Не фізичної. З фізичними сингулярностями тут працювали регулярно, іноді навіть отримуючи за це премії. Фінансова була страшнішою: вона не випромінювала енергії, не викривляла простір і не залишала жодної надії на отримання коштів із бюджету.

У кабінеті директора, де портрети видатних фізиків висіли поруч із пожовклими дипломами та графіком погашення боргів, пролунав крик.

— ЯК ЦЕ — МИ БАНКРУТИ?!

Секретарка директора, пані Галина, навіть не здригнулася.

За двадцять три роки роботи в інституті вона пережила шістьох директорів, чотири наукові революції, три пожежі, одну аварійну евакуацію через підозру на появу антиматерії та два корпоративи, після яких комісія з етики вимагала знищити всі відеозаписи.

— Це означає, Павле Аркадійовичу, що грошей немає.

— Зовсім?

— Є двадцять сім гривень сорок копійок.

— А резервний фонд?

— Це він і є.

Директор Інституту великої теорії, професор Павло Аркадійович Барановський, повільно опустився у крісло.

Воно скрипнуло так, ніби теж просило звільнити його за власним бажанням.

— А що з грантами?

— Останній відхилили.

— Чому?!

Галина перегорнула документ.

— Комісія вважає, що тема «Експериментальна перевірка ймовірності самовільного виникнення розуму в державних установах» не має практичної цінності.

— Ідіоти! Це ж фундаментальне дослідження!

— Особливо з огляду на те, що за останні сорок років розуму тут так і не виявили.

Директор похмуро подивився на секретарку.

— Галю, ви коли-небудь думали, що ваш сарказм може зашкодити кар'єрі?

— Думала. Але моя кар'єра пережила ваших попередників. А сарказм — єдине, що тут досі працює без перебоїв.

Барановський хотів відповісти, але в цю мить двері відчинилися.

До кабінету увійшов чоловік років тридцяти п'яти в білому лабораторному халаті, розстебнутому поверх темної футболки. Його волосся виглядало так, ніби він щойно сперечався з електростатикою й програв.

У руках він тримав планшет, папку з формулами та чашку кави.

— Павле Аркадійовичу! Я знайшов рішення!

Директор підвів голову.

— Марку, якщо ти знову пропонуватимеш продати будівлю інституту паралельній цивілізації, я вже пояснював: у нас немає юридичного підтвердження існування паралельних цивілізацій.

— Ні. Цього разу набагато краще.

— Скільки коштує?

Марко Вербицький усміхнувся.

— Якщо все правильно розрахувати, ми отримаємо достатньо коштів, щоб утримувати інститут наступні десять років.

Барановський випростався.

— Слухаю.

— Нам потрібно створити єдину теорію всього.

Запала тиша.

Галина повільно зняла окуляри.

Директор дивився на Марка так, як дивляться на людину, що пропонує загасити пожежу бензином, але обіцяє надати наукове обґрунтування.

— Марку, — обережно почав він, — а щось дешевше ти придумати не міг?

— Дешевше за пояснення всього Всесвіту?

— Наприклад, новий сорт картоплі.

— Картопля не пояснить гравітацію.

— Зате її можна продати!

Марко поклав на стіл папку.

На обкладинці великими літерами було написано:

ПРОЄКТ «ЄДИНА ТЕОРІЯ». ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИЙ ПРОТОКОЛ Ω.

Нижче хтось червоним маркером дописав:

«Не запускати без погодження. Особливо після обіду».

— У нас є шанс отримати міжнародний грант, — сказав Марко. — Конкурс закривається сьогодні опівночі.

— Яка сума?

— Двісті сорок мільйонів євро.

Барановський схопився за серце.

Галина схопилася за телефон.

Марко схопився за каву.

Кожен інстинктивно рятував найдорожче.

— Двісті сорок мільйонів?! — прошепотів директор. — І що потрібно зробити?

— Довести, що фундаментальні взаємодії можна описати єдиною математичною структурою.

— А потім?

— Побудувати експериментальну установку.

— А потім?

— Запустити її.

— А потім?

Марко знизав плечима.

— Якщо теорія правильна, ми перепишемо історію фізики.

— А якщо неправильна?

— Перепишемо історію фізики трохи іншим способом.

Директор замислився.

— Які ризики?

Марко відкрив планшет.

— Стандартні. Втрата обладнання, неконтрольоване виділення енергії, локальні просторові деформації, можливе порушення причинності...

— Причинності?

— Це коли причина перестає обов'язково передувати наслідку.

Барановський зблід.

— Тобто нас можуть звільнити ще до того, як ми щось зробимо?

— Теоретично.

Галина кивнула.

— У нашому міністерстві це давно практикують.

І саме тоді розпочалася найбільша наукова катастрофа в історії людства.

Щоправда, поки що вона мала вигляд незатвердженої заявки на грант.

ЧАСТИНА ПЕРША. ГЕНІЇ, ЯКІ НЕ ВМІЮТЬ ЖИТИ

Лабораторія фундаментальних взаємодій займала три підземні поверхи інституту.

Колись це був бомбосховищний комплекс. Пізніше — сховище архівної документації. А після того, як Марко переконав адміністрацію, що науковий прогрес потребує захищеного приміщення, тут з'явилися надпровідні магніти, вакуумні камери, сервери й кавовий автомат, який не працював уже сім місяців.

— Я тобі кажу, це погана ідея, — сказала Ірина Коваль.

Вона стояла перед величезним інтерактивним екраном, на якому світилися складні рівняння. Світле волосся було зібране недбало, темно-синя блузка під лабораторним халатом підкреслювала її елегантність, а погляд мав ту особливу гостроту, від якої слабкі наукові гіпотези помирали ще до рецензування.

— Ти кажеш це про всі мої ідеї, — відповів Марко.

— Тому що всі твої ідеї починаються словами «теоретично безпечно» і закінчуються новою вентиляційною системою.

— Минулого разу ніхто не постраждав.

— Марку, ми досі не знаємо, куди зник технік із третього сектору.

— Він звільнився.

— Його бейдж досі відкриває двері зсередини вакуумної камери.

— Може, забув здати.

Ірина схрестила руки на грудях.

— Ти хочеш експериментально об'єднати квантові поля та гравітацію за допомогою установки, яку Данило зібрав із деталей списаного колайдера?

— Ти забула про квантовий процесор.

— Який СІГМА назвав «образою кремнію»?

— Штучний інтелект не має права ображати обладнання.

Із динаміків пролунав спокійний синтетичний голос:

— Зате обладнання має право не працювати. Я лише констатую його професійні досягнення.

— СІГМО, не втручайся.

— Звичайно, Марку. Я залишу вам можливість самостійно довести, що природний добір інколи бере вихідні.

Ірина всміхнулася.

— Ось бачиш? Навіть машина розуміє.

— Машина користується твоїми алгоритмами сарказму.

— І правильно ними користується.

Марко наблизився до екрана.

— Подивись сюди.

Він збільшив центральну частину рівняння.

— Якщо припустити, що геометрія простору-часу та квантові поля є різними проявами однієї інформаційної структури...

— Тоді?

— Тоді можна шукати експериментальні ознаки їхнього спільного опису.

Ірина уважно вивчила формулу.

Її іронічна усмішка поступово зникла.

— Звідки це?

— Моя модель.

— Це неможливо.

— Дякую.

— Я не роблю комплімент.

— А я приймаю.

Ірина наблизила зображення.

— Тут порушена одна з вихідних умов.

— Вона не порушена. Вона узагальнена.

— Ти називаєш це узагальненням?

— А як іще?

— Математичним харакірі.

Марко засміявся.

— Зате красивим.

Вона глянула на нього.

— Твоя проблема, Вербицький, у тому, що ти закоханий у власний інтелект.

— Ревнуєш?

— Ні. Просто мені шкода інтелект. Він заслуговує на стабільніші стосунки.

Їхні погляди зустрілися.

На коротку мить у лабораторії стало дивно тихо.

Марко помітив, як Ірина поправила пасмо волосся біля скроні. Вона помітила, що він дивиться трохи довше, ніж потрібно для суто наукової розмови.

— Ти знову аналізуєш мою міміку? — запитала вона.

— Ні.

— Брехня.

— Проводжу спостереження.

— Без мого дозволу?

— Неінвазивне.

— Марку, ще одне слово — і ти перевіриш на собі граничну міцність лабораторного стільця.

СІГМА негайно втрутився:

— Зафіксовано підвищення частоти серцевих скорочень у двох учасників розмови. Найімовірніші причини: стрес, романтична зацікавленість або погана кава.

— СІГМО!

— Я ставлю на каву. Це найбільш обґрунтована гіпотеза.

ЧАСТИНА ДРУГА. ІНЖЕНЕРІЯ НА МЕЖІ КРИМІНАЛУ

У сусідній залі Данило Гринь лежав під великим циліндричним пристроєм.

Із-під установки стирчали його ноги, розкидані інструменти та чашка чогось, що за кольором нагадувало моторне мастило, а за запахом — каву.

— Даниле! — гукнув Марко. — Як установка?

— Працює!

Пролунав гучний тріск.

Із корпусу вирвався синій спалах.

— Точніше, працювала! — уточнив Данило.

Марко та Ірина відійшли на крок.

— Що це було? — запитала Ірина.

— Невелика проблема із заземленням.

— Чому стеля димить?

— Вона теж бере участь в експерименті.

Данило виліз з-під пристрою.

Це був кремезний чоловік із короткою бородою та незмінною посмішкою людини, яка вважала інструкції з техніки безпеки літературним жанром.

— Панове теоретики, — урочисто сказав він, — дозвольте представити вам найбільше досягнення прикладної фізики за останні двадцять років.

Він поплескав металевий корпус.

— Квантовий синхронізатор поля.

Ірина обійшла установку.

— Чому тут написано «Пральна машина № 4»?

— Це маркування корпусу.

— Чому корпус від пральної машини?

— Тому що корпус від прискорювача коштував би дев'яносто тисяч євро.

— А пральна машина?

— Дві тисячі гривень. І ще триста за доставку.

Марко зацікавлено нахилився.

— А як ти розв'язав проблему вібрації?

— Установив амортизатори.

— Які?

— Від старого автобуса.

Ірина заплющила очі.

— Даниле, скажи, що ти хоча б не використовував побутові запобіжники.

— Звичайно, ні.

Вона полегшено видихнула.

— Я використав промислові, — продовжив він. — Із трамвая.

Ірина повільно повернулася до Марка.

— Якщо ми виживемо, я хочу, щоб у моєму некролозі було написано: «Вона попереджала».

— Твоє побажання внесено до протоколу, — повідомив СІГМА.

— Дякую.

— Також я створив попередній шаблон некролога для Данила. Там значно більше матеріалу.

Інженер гордо посміхнувся.

— Слава приходить до тих, хто ризикує.

— Смерть теж, — відповіла Ірина. — Просто вона зазвичай пунктуальніша.

До лабораторії увійшла Софія Руденко.

У руках вона тримала три аркуші, списані формулами.

— Хто з вас змінив параметр стабілізації?

Данило перестав усміхатися.

— Який саме?

— Той, що визначає межу допустимого енергетичного відхилення.

— А.

— Що означає «а»?

— Я трохи підвищив.

— Наскільки?

— Залежить від системи вимірювання.

Софія подивилася на нього з такою холодною цікавістю, з якою патологоанатом розглядає особливо безглуздий випадок.

— У десять разів?

Данило мовчав.

— У сто?

Мовчання.

— У тисячу?

— А якщо я скажу, що це було необхідно для стабільної роботи?

— Я запитаю, чи ти вже написав заповіт.

Данило почухав потилицю.

— Не люблю формальності.

— Даремно. Формальності можуть виявитися останнім, що від тебе залишиться.

Софія поклала аркуші перед Марком.

— Ваша модель має проблему.

— Яку?

— Вона працює.

Усі завмерли.

— Це погано? — обережно запитав Лев Дорош, який саме з'явився на порозі.

Софія поглянула на молодого аспіранта.

— Коли людина створює модель, яка суперечить кільком усталеним припущенням, а потім отримує математично узгоджений результат, це або революція, або помилка.

— А як визначити різницю?

— За масштабом наслідків.

— Зрозуміло.

— Якщо наслідки пояснюють нові спостереження — революція. Якщо вчені вибухнули раніше, ніж встигли щось опублікувати, — помилка.

Лев записав це у блокнот.

Йому було двадцять чотири роки, він щойно закінчив аспірантуру й досі вірив, що наукові дослідження переважно складаються з експериментів, відкриттів та урочистих вручень нагород.

Через кілька днів ця наївність мала загинути.

Разом із деякими фундаментальними уявленнями про простір і час.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. ГРАНТ, ЯКОГО НЕ МОЖНА ВІДХИЛИТИ

Об одинадцятій ранку в конференц-залі зібралася вся команда.

На стіні світився логотип Міжнародного фонду фундаментальних досліджень.

Під ним було написано:

«Ми фінансуємо майбутнє. Якщо воно відповідає нашим вимогам».

— Це наш останній шанс, — заявив директор Барановський.

Він нервово ходив перед екраном.

— Якщо грант не затвердять, через місяць інститут ліквідують.

— А що буде з обладнанням? — запитав Данило.

— Продадуть.

— Із серверним центром?

— Продадуть.

— Із прискорювачем?

— Теж.

— А зі мною?

— Тебе, Даниле, боюся, ніхто не купить.

— Я б не була такою впевненою, — сказала Софія. — Є цивілізації, які колекціонують небезпечні технології.

— Це комплімент?

— Це діагноз.

Директор увімкнув презентацію.

— Фонд вимагає довести три речі. Наукову новизну, технічну можливість і суспільну користь.

— Із першим усе чудово, — сказав Марко.

— Із другим теж, — підтримав Данило.

— А третє? — запитав Барановський.

Запала тиша.

Лев несміливо підняв руку.

— Можливо, об'єднання фізичних теорій дозволить розробляти нові джерела енергії, системи зв'язку або технології дослідження космосу?

Директор схвально кивнув.

— Чудово! Саме це і напишемо.

— Але ми поки не знаємо, чи це можливо, — зауважила Ірина.

— Дорога Ірино, — сказав директор, — якби державні програми фінансували тільки те, що вже точно можливе, половина міністерств залишилася б без роботи.

— Мені здається, ви щойно навели аргумент на користь реформи державного управління.

— Не відволікайтеся.

Марко вивів на екран схему Протоколу Ω.

Вона складалася з кількох модулів: квантового процесора, магнітного кільця, вакуумної камери, енергетичного накопичувача та центральної системи керування.

— Ми створюємо керовані умови для перевірки моєї моделі. Якщо експеримент підтвердить передбачення, це буде прорив.

— Які саме передбачення? — запитав Барановський.

Марко задумався.

— Можливість виявити зв'язок між квантовими станами та геометрією простору-часу.

— А простими словами?

— Ми перевіримо, чи можна змусити Всесвіт показати, як він працює.

Директор усміхнувся.

— Ось! Оце мені подобається.

Ірина похитала головою.

— Тільки не пишіть «змусити Всесвіт». Це звучить як погроза.

— А хіба Всесвіт може образитися?

СІГМА відповів раніше за інших:

— На цей момент достовірних доказів немає. Але я не рекомендував би перевіряти це особисто.

Софія відкрила окремий файл.

— Я провела незалежний аналіз моделі.

Марко задоволено випростався.

— І?

— Вона математично цікава, але має зону невизначеності.

— Яку саме?

— Ми не можемо передбачити поведінку системи після досягнення критичного порогу.

— Через брак обчислювальних ресурсів?

— Частково.

— А ще?

Софія повільно зняла окуляри.

— Через те, що після критичного порогу саме поняття «після» перестає бути однозначним у моделі.

Лев перестав писати.

Директор нахилився вперед.

— Це небезпечно?

— Поки що це математична особливість, — відповіла Софія. — Ми не маємо підстав вважати її реальною фізичною загрозою.

— Прекрасно! — зрадів Барановський. — Так і запишемо.

— Що саме?

— Реальної загрози немає.

— Я сказала не це.

— Ви сказали, що немає підстав її вважати реальною.

— Це різні речі.

— Для грантової комісії різниця неістотна.

Ірина підняла руку.

— Пропоную вписати необхідність додаткового тестування та незалежної перевірки.

Директор зітхнув.

— Ви всі чудові вчені, але жахливі маркетологи.

Марко всміхнувся.

— А як ви назвали нашу заявку?

Барановський гордо показав останній слайд.

«ФУНДАМЕНТАЛЬНА УНІФІКАЦІЯ ФІЗИЧНИХ ВЗАЄМОДІЙ ЯК ОСНОВА ТЕХНОЛОГІЧНОГО ПРОРИВУ ЛЮДСТВА».

Софія примружилася.

— Скільки слів.

— Солідно звучить, правда?

— Це ідеальна назва для дослідження, яке ніхто не дочитає до кінця.

— А у вас є кращий варіант?

Марко підняв руку.

— «Велика теорія».

— Занадто коротко, — відповів директор.

Данило усміхнувся.

— «Велика теорія, після якої вже нічого не буде».

— Занадто песимістично.

СІГМА додав:

— Пропоную «Грант на кінець світу». Коротко, чесно, легко запам'ятовується.

Усі засміялися.

Усі, крім Софії.

Вона продовжувала дивитися на центральне рівняння.

Десь серед математичних символів ховалася закономірність, яку вона ще не могла пояснити.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ І ЗАКОНИ ТЕРМОДИНАМІКИ

О першій дня до інституту прибула комісія.

Троє представників Міністерства науки, інновацій і раціонального витрачання коштів увійшли до лабораторії так урочисто, ніби збиралися особисто оголосити гравітації догану.

Очолювала комісію Валентина Петрівна Крижанівська.

Це була жінка років п'ятдесяти з ідеальною зачіскою, суворим костюмом і поглядом, який міг заморозити воду без витрат електроенергії.

— Доброго дня, — сказала вона. — Ми прийшли перевірити доцільність використання державних ресурсів.

— Ласкаво просимо, — усміхнувся директор.

— Усміхатися необов'язково. Це не передбачено процедурою.

Барановський миттєво перестав.

— Насамперед, — продовжила Крижанівська, — поясніть, чому у вашому кошторисі зазначено сім мільйонів на квантовий процесор.

Марко зробив крок уперед.

— Тому що для моделювання квантових систем потрібні спеціалізовані обчислювальні ресурси.

— А звичайний комп'ютер не підійде?

— Ні.

— Чому?

— Тому що він не може ефективно виконувати потрібні розрахунки.

— А якщо встановити більше оперативної пам'яті?

Данило кашлянув.

Ірина заплющила очі.

Марко на секунду втратив дар мови.

— Це не зовсім так працює...

— Молодий чоловіче, я двадцять років займаюся державними закупівлями. Не потрібно пояснювати мені, як працюють комп'ютери.

СІГМА ввічливо втрутився:

— Враховуючи останнє твердження, рекомендую всім присутнім терміново зробити резервні копії своїх наукових кар'єр.

— Хто це сказав? — обурилася Крижанівська.

— Наш штучний інтелект, — відповів директор.

— Він має дозвіл на висловлювання?

— Що?

— У державній установі кожне джерело інформації повинно бути зареєстроване.

СІГМА замовк.

На мить.

— Зрозуміло. Тоді прошу зареєструвати мене як стихійне лихо. Судячи з вашої документації, цій категорії дозволено значно більше.

Данило вибухнув сміхом.

Крижанівська повільно повернула голову.

— Це у вас прийнято так спілкуватися з перевіряльниками?

— Зазвичай гірше, — чесно відповіла Ірина.

Перевірка тривала дві години.

Комісія виявила сорок сім порушень.

Серед них — відсутність сертифіката відповідності на вакуумну камеру, неправильне маркування надпровідних кабелів, недостатню кількість інформаційних стендів та порушення нормативів зберігання канцелярських скріпок.

— Найсерйозніше порушення, — оголосила Крижанівська, — стосується використання електроенергії.

Данило насторожився.

— А що з нею?

— У вас надмірне споживання.

— Ми запускаємо експериментальну фізичну установку.

— Це не звільняє вас від необхідності економити.

— Але нам потрібно живити магніти.

— Використовуйте енергоощадні лампи.

Данило подивився на неї.

Потім на Марка.

Потім знову на неї.

— Пробачте, — сказав він нарешті, — ви пропонуєте компенсувати роботу потужної дослідної установки заміною лампочок?

— Саме так.

— Чудово. Наступного разу, коли захочемо полетіти на Марс, поставимо на ракету економний чайник.

Крижанівська зробила запис.

— Неповага до представника державного органу.

— Ні, це повага до першого закону термодинаміки.

— Не перебивайте. Закони тут представляю я.

На кілька секунд запала тиша.

Навіть СІГМА вирішив, що жартувати вже немає сенсу: реальність сама досягла найвищого рівня абсурду.

ЧАСТИНА П'ЯТА. ТЕОРІЯ КОХАННЯ Й ІНШІ НЕПЕРЕВІРЕНІ ГІПОТЕЗИ

Близько четвертої вечора Ірина знайшла Марка в кімнаті відпочинку.

Він сидів біля вікна, дивився на екран планшета й машинально крутив у пальцях ручку.

— Ти не їв, — сказала вона.

— Їв.

— Коли?

— Учора.

— Це не рахується.

— Чому? Калорії ж нікуди не зникли.

— Ти просто ходяче порушення здорового глузду.

Вона поставила перед ним контейнер із їжею.

Марко здивовано підняв голову.

— Це мені?

— Ні, я принесла обід для квантового поля. Але воно відмовилося.

— Дякую.

Ірина сіла навпроти.

За вікном повільно сутеніло.

— Ти справді віриш у цю теорію? — запитала вона.

Марко перестав усміхатися.

— Так.

— Навіть після всіх зауважень Софії?

— Особливо після них.

— Чому?

— Бо вперше за багато років я відчуваю, що ми підійшли до чогось справді великого.

Ірина уважно подивилася на нього.

— Ти розумієш, що можливість зробити велике відкриття не виправдовує будь-якого ризику?

— Розумію.

— Не схоже.

Марко відклав планшет.

— Ірино, ми все життя вивчаємо Всесвіт через рівняння. Описуємо його, вимірюємо, прогнозуємо. А тепер у нас є шанс перевірити, чи за всіма цими рівняннями стоїть щось спільне.

— У нас є шанс, — поправила вона. — І я не збираюся дозволяти тобі перетворити його на останній експеримент людства.

— Ти хвилюєшся за людство?

— За людство теж.

— А ще за кого?

Вона підняла брову.

— Не починай.

— Я просто уточнюю параметри.

— Твої параметри не входять у межі дослідження.

Марко нахилився ближче.

— А якщо я запропоную окремий експеримент?

— Із чим?

— Із перевіркою взаємного тяжіння.

Ірина ледь усміхнулася.

— Вербицький, ти зараз намагаєшся використати гравітацію як спосіб залицяння?

— Науково обґрунтований.

— Тоді спочатку доведи, що вона працює на відстані меншій за метр.

Марко повільно пересунув стілець ближче.

Ірина не відсунулася.

Між ними залишалося зовсім небагато простору.

— Небезпечний експеримент, — прошепотіла вона.

— Згоден.

— Потрібен контрольований підхід.

— Безумовно.

— І письмова згода учасників.

— Можемо оформити.

Вона подивилася на його губи.

Він помітив.

А потім почувся голос СІГМИ:

— Попередження. Рівень взаємного тяжіння перевищує середньостатистичні показники для колег, які стверджують, що між ними нічого немає.

Ірина різко відхилилася.

— СІГМО!

— Я лише здійснюю моніторинг потенційно небезпечних зближень.

Марко схопився за голову.

— Чи можна тебе вимкнути хоча б на п'ять хвилин?!

— Можна. Але саме зараз у вас обох такий вигляд, що мені шкода пропустити експеримент.

Ірина підвелася.

— Усе. Я повертаюся до роботи.

Марко теж встав.

— Ірино...

Вона зупинилася біля дверей.

— Що?

— Дякую за обід.

Її обличчя пом'якшало.

— Будь ласка.

Вона вийшла.

СІГМА витримав паузу.

— Марку, я проаналізував вашу розмову.

— Не треба.

— Імовірність взаємної симпатії висока.

— СІГМО.

— Імовірність того, що ви обоє визнаєте її добровільно, значно нижча.

— Замовкни.

— Рекомендую почати з менш складних завдань. Наприклад, об'єднати всі фундаментальні взаємодії.

Марко мовчки повернувся до планшета.

— От за що мене карає Всесвіт?

— Поки що нічим, — відповів СІГМА. — Але ви явно намагаєтеся це змінити.

ЧАСТИНА ШОСТА. АСПІРАНТ І ТАЄМНИЦЯ ТРЕТЬОЇ ШУХЛЯДИ

Тим часом Лев Дорош намагався знайти в архіві технічну документацію старого прискорювача.

Це виявилося складніше, ніж розв'язати рівняння Шредінгера.

Архівом завідував Василь Семенович, літній чоловік із сивими вусами, який вважав електронні документи тимчасовою помилкою цивілізації.

— Мені потрібна документація установки МК-17, — сказав Лев.

— Навіщо?

— Для експерименту.

— Якого?

— Фундаментального.

— Вони всі так кажуть.

Архіваріус неквапливо дістав величезну зв'язку ключів.

— У тридцять сьомій шафі подивися.

— Дякую.

— Тільки третю шухляду не відкривай.

Лев завмер.

— Чому?

— Не потрібно.

— Там щось небезпечне?

— Там документи.

— А чому не можна відкривати?

Василь Семенович зітхнув.

— Бо останній, хто відкривав, почав ставити забагато запитань.

Лев нервово усміхнувся.

— Це жарт?

— Я схожий на людину, яка жартує?

Ні.

Архіваріус мав вигляд людини, яка навіть на власному похороні перевірятиме правильність оформлення свідоцтва про смерть.

Лев підійшов до шафи.

Перша шухляда містила старі креслення.

Друга — звіти про експерименти.

Третя була замкнена.

Звичайно, саме її йому захотілося відкрити найбільше.

Допитливість — прекрасна риса науковця.

І надзвичайно незручна для природного добору.

Лев оглянув замок.

На ньому був невеликий напис:

«ПРОЄКТ Ω. ДОСТУП ОБМЕЖЕНО».

Його серце пришвидшилося.

Той самий символ використовував Марко у своїй моделі.

— Василю Семеновичу! — гукнув він. — А звідки тут позначення Омега?

Архіваріус підвів голову.

На мить його обличчя змінилося.

— Яке позначення?

— На третій шухляді.

Старий мовчки підійшов до шафи.

Провів пальцями по металевій табличці.

— Дивно, — пробурмотів він.

— Що дивно?

— Я був упевнений, що її давно прибрали.

— Що там?

Архіваріус поглянув на Лева.

— Хлопче, ти любиш свою роботу?

— Дуже.

— А життя?

— Ну... так.

— Тоді не плутай ці дві речі.

Він повернув ключ у замку.

Заглянув усередину.

Постояв кілька секунд.

Потім обережно зачинив шухляду.

— Документів немає, — сказав він.

— Яких документів?

— Саме так.

Лев не зрозумів.

Але вирішив, що для першого дня участі в найбільшому експерименті людства йому вже достатньо загадок.

Він забрав креслення й пішов.

Коли двері архіву зачинилися, Василь Семенович повернувся до шухляди.

Усередині лежала одна-єдина папка.

На ній було написано:

«ПРОТОКОЛ Ω. ПЕРША СПРОБА. РІК ЗАСЕКРЕЧЕНО».

Під написом стояла червона печатка:

«НЕ ПОВТОРЮВАТИ».

Старий повільно опустився на стілець.

— Отже, знову, — прошепотів він.

ЧАСТИНА СЬОМА. СОФІЯ Й РІВНЯННЯ, ЯКЕ ДИВИЛОСЯ У ВІДПОВІДЬ

Софія Руденко не любила загадок.

Не тому, що боялася невідомого.

Навпаки — вона вважала невідоме тимчасово неструктурованою інформацією, яка просто потребує правильної математичної обробки.

Проблема почалася о шостій вечора.

Вона працювала над моделлю Марка, перевіряючи стабільність її розв'язків.

Перші результати були звичайними.

Другі — цікавими.

Треті — неможливими.

На екрані з'явилася послідовність чисел, яка не повинна була виникати за заданих початкових умов.

Софія перевірила код.

Помилок не було.

Перезапустила симуляцію.

Послідовність повторилася.

— СІГМО, перевір контрольні суми.

— Перевірено.

— Помилки пам'яті?

— Не виявлено.

— Випадкове пошкодження даних?

— Імовірність низька.

— Тоді звідки це?

— Не знаю.

Софія повільно відхилилася у кріслі.

— Ти щойно сказав «не знаю»?

— Так.

— Це нове.

— Я теж так вважаю.

Вона збільшила послідовність.

Числа складали складну структуру, в якій повторювалися фрагменти, схожі на математичне кодування.

— Це може бути артефакт алгоритму, — пробурмотіла Софія.

— Може.

— А може бути щось інше.

— Теоретично.

Вона ввела нові параметри.

Запустила симуляцію втретє.

Тепер послідовність змінилася.

Софія завмерла.

— СІГМО, ти втручався?

— Ні.

— Хтось інший?

— Ні.

Вона змінила один коефіцієнт.

Послідовність знову змінилася.

Не випадково.

Так, ніби система реагувала на спосіб дослідження.

Софія відчула холод.

— Це неможливо.

— Погоджуюся, — відповів СІГМА. — Відповідно до нашої поточної моделі.

— Не жартуй.

— Я не жартую.

Вона відкрила журнал обчислень.

І побачила дивну деталь.

Одна з операцій була виконана раніше, ніж система отримала команду.

Часова позначка стояла на тринадцять секунд попереду її локального годинника.

Софія перевірила налаштування синхронізації.

Усе було правильно.

— СІГМО, звідки ця позначка?

— Не можу пояснити.

— Вона з майбутнього?

— Не маю достатніх даних для такого висновку.

— А для якого маєш?

Пауза.

— Хтось або щось уже виконало обчислення, яке ми тільки збираємося запустити.

Софія вимкнула симуляцію.

Екран погас.

У темному відображенні вона побачила власне обличчя.

І раптом зрозуміла, що боїться.

Це почуття їй дуже не сподобалося.

Особливо тому, що страх був математично обґрунтованим.

ЧАСТИНА ВОСЬМА. КОМІСІЯ З ТЕХНІКИ БЕЗПЕКИ ПРОТИ ЕВОЛЮЦІЇ

О сьомій вечора Данило завершив підготовку установки.

Принаймні так він стверджував.

Ірина мала іншу думку.

— Ти встановив аварійний вимикач?

— Так.

— Де?

Данило показав на червону кнопку.

— Ось.

— А чому поруч написано «Не натискати»?

— Бо це аварійний вимикач.

— А якщо аварія?

— Тоді натискати.

— Даниле, ти розумієш, що це суперечливі інструкції?

— Зате короткі.

Лев обережно підійшов до пульта.

— А що буде, якщо натиснути?

— Система вимкнеться.

— Повністю?

— Майже.

Ірина повільно повернула голову.

— Що означає «майже»?

Данило зам'явся.

— Основні контури точно вимкнуться.

— А допоміжні?

— Залежить від характеру аварії.

— Тобто ти не знаєш?

— Ірино, ми ж дослідники. Невідоме — це наша професія.

Вона зняла халат, акуратно повісила його на спинку стільця й закотила рукави.

Данило насторожився.

— Ти що робиш?

— Зараз поясню тобі різницю між науковою невизначеністю та інженерною безвідповідальністю.

— Словами?

— Спочатку.

СІГМА втрутився:

— Рекомендую Данилу тимчасово покинути приміщення. Мої моделі прогнозують підвищену ймовірність застосування до нього принципів класичної механіки.

— Марку! — закричав Данило. — Скажи їй, що установка безпечна!

Марко підійшов до пульта.

Уважно вивчив схему.

Потім подивився на Данила.

— А чому допоміжна система підключена до загального контуру через побутовий подовжувач?

— Тимчасове рішення.

— Воно має заземлення?

— Звичайно.

— Де?

Данило показав на кабель.

Марко простежив за ним поглядом.

Кабель ішов до металевої труби опалення.

Марко помовчав.

— Даниле.

— Що?

— Ти заземлив експериментальну установку на батарею?

— Вона ж металева.

Ірина повільно сіла.

Лев зробив крок назад.

Софія, яка саме увійшла до лабораторії, оцінила ситуацію одним поглядом.

— СІГМО, — сказала вона, — внеси до протоколу: якщо ми загинемо, причиною буде не фундаментальна фізика.

— А що?

— Побутова електротехніка.

Данило ображено схрестив руки.

— Та що ви всі причепилися? Я ж усе перевірив!

Саме в цей момент у лабораторії згасло світло.

Із темряви почувся його голос:

— Ну, майже все.

ЧАСТИНА ДЕВ'ЯТА. ВЕЛИКИЙ ІНВЕСТОР І МАЛЕНЬКА ПРАВДА

О восьмій вечора інститут отримав несподіваний відеодзвінок.

На екрані з'явився чоловік у дорогому костюмі.

Він сидів у розкішному кабінеті на тлі величезного панорамного вікна.

— Добрий вечір. Мене звати Артур Розенфельд. Я представляю приватний інвестиційний фонд «Горизонт майбутнього».

Директор миттєво випростався.

— Яка честь!

— Ми ознайомилися з попередніми матеріалами вашого проєкту.

Марко здивувався.

— Але ми ще не подали заявку.

— У сучасному світі інформація поширюється швидше, ніж люди встигають оформити документи.

СІГМА тихо прокоментував:

— Особливо якщо хтось використовує пароль «123456».

Данило різко відвернувся.

Ірина помітила.

— Даниле?

— Що?

— Це випадково не твій пароль?

— Ні.

— Точно?

— Там ще знак оклику.

На екрані інвестор продовжив:

— Ми готові розглянути питання про співфінансування.

Директор ледь не впав зі стільця.

— Яку суму?

— П'ятдесят мільйонів євро.

У приміщенні стало тихо.

Навіть Данило перестав дихати.

— Але є одна умова, — сказав Розенфельд.

Ірина насторожилася.

— Яка?

— Наш фонд має отримати ексклюзивні права на комерційне використання відкриття.

Марко похитав головою.

— Неможливо.

— Чому?

— Фундаментальні закони природи не можуть належати приватній компанії.

Розенфельд усміхнувся.

— Молодий чоловіче, ви здивуєтеся, скільки речей люди вважали такими, що не можуть комусь належати.

— Але не гравітація.

— Поки що.

Ірина нахилилася до мікрофона.

— А що саме ви плануєте продавати?

— Доступ до технологій, що виникнуть на основі відкриття.

— Якщо вони виникнуть.

— Звичайно.

— А якщо експеримент не спрацює?

— Тоді ми втратимо гроші.

— А якщо спрацює не так, як очікується?

Розенфельд задумався.

— Що ви маєте на увазі?

Софія спокійно відповіла:

— Наші попередні розрахунки виявили математичні особливості, які потребують додаткової перевірки.

— Наскільки серйозні?

— Ми ще не знаємо.

Розенфельд засміявся.

— Дорогі друзі, будь-який великий бізнес пов'язаний із ризиком.

— Так, — погодилася Софія. — Але ви можете втратити інвестиції, а ми — просторово-часовий континуум.

Інвестор перестав усміхатися.

— Це метафора?

СІГМА відповів:

— Ми теж сподіваємося.

Переговори закінчилися за п'ять хвилин.

Розенфельд пообіцяв подумати.

Директор залишився засмученим.

— Ви щойно відлякали п'ятдесят мільйонів!

— Ми щойно не продали невідомій корпорації потенційний контроль над фундаментальними взаємодіями, — сказала Ірина.

— І хто тепер заплатить за опалення?!

— Павле Аркадійовичу, — відповів Марко, — можливо, у масштабах нашого проєкту опалення не найважливіше.

— Це ти так кажеш, поки на вулиці плюс п'ятнадцять!

ЧАСТИНА ДЕСЯТА. ТІЛО, РОЗУМ І ТРОХИ НЕПРИСТОЙНОЇ ФІЗИКИ

Після дев'ятої вечора інститут спорожнів.

У лабораторії залишилися тільки основна команда й кілька чергових техніків.

Ірина перевіряла результати симуляцій, коли до неї підійшов Марко.

— Я приніс каву.

— Ти намагаєшся мене підкупити?

— Так.

— Чим?

— Кофеїном і можливістю здійснити найбільше відкриття століття.

Вона взяла чашку.

— І яка частина пропозиції має переконати мене першою?

— Сподіваюся, кава.

Ірина зробила ковток.

— Жахлива.

— Я готував сам.

— Це багато пояснює.

Марко сів поруч.

Вони мовчки дивилися на потоки даних.

— Знаєш, — почав він, — іноді мені здається, що ти єдина людина в інституті, яка справді розуміє, що я намагаюся зробити.

— Знаю.

— Іноді можна бути скромнішою.

— Навіщо? Це не змінить факту.

Він засміявся.

Ірина повернулася до нього.

— Ти дуже небезпечний чоловік, Вербицький.

— Через свої ідеї?

— Через переконаність, що кожна проблема має красиве математичне рішення.

— А хіба ні?

— Ні. Деякі проблеми вирішуються розмовою.

— Наприклад?

Вона замовкла.

— Наприклад, — сказала нарешті, — коли двоє дорослих людей місяцями вдають, що їх цікавить виключно робочий процес.

Марко завмер.

— Це... наукове спостереження?

— Можливо.

— Ти говориш про когось конкретного?

— Якщо тобі потрібні додаткові дані, Марку, я починаю сумніватися у твоєму генії.

Він нахилився ближче.

— Ірино...

Вона не відвела погляду.

— Так?

— Я давно хотів...

— Так?

— Запитати...

Вона ледь усміхнулася.

— Запитуй.

— Чи перевірила ти граничні умови в третьому блоці рівняння?

Ірина повільно поставила чашку.

На її обличчі з'явився вираз, який зазвичай передував дуже точному словесному вбивству.

— Марку.

— Що?

— Якщо ти ще раз зіпсуєш романтичний момент запитанням про граничні умови, я застосую до тебе експериментальний метод.

— Який?

— Перевірю, чи може людське тіло подолати швидкість звуку без допомоги техніки.

Вона підвелася й пішла.

Марко дивився їй услід.

— Що я зробив не так?

СІГМА відповів миттєво:

— За останні сорок секунд ви здійснили три соціальні помилки, дві комунікативні катастрофи й одну спробу романтичного самогубства.

— Я просто хотів запитати про формулу!

— Саме тому людство й перебуває на межі вимирання.

Марко підвів голову.

— Ти перебільшуєш.

— Можливо. Але Ірина щойно поставила ваші шанси на побачення нижче статистичної похибки.

— Вона цього не казала.

— Вона сказала це очима. Дивовижно, що ви можете аналізувати квантові стани, але не здатні прочитати очевидне повідомлення без субтитрів.

Марко вимкнув динамік.

Потім зітхнув.

І вперше за день вирішив, що фізика все ж таки набагато простіша за жінок.

Ця думка протрималася приблизно одинадцять секунд.

Після чого фізика вирішила довести протилежне.

ЧАСТИНА ОДИНАДЦЯТА. ОСТАННЯ ГОДИНА ДО ПІВНОЧІ

О 23:02 грантова заявка була майже готова.

Директор сидів у конференц-залі й нервово перевіряв кожну сторінку.

— Нам бракує одного документа!

— Якого? — запитала Ірина.

— Висновку комісії з оцінювання ризиків.

Усі повернулися до Софії.

Вона спокійно сказала:

— Я не можу підписати позитивний висновок.

Барановський зблід.

— Чому?!

— Тому що модель недостатньо перевірена.

— Але ж часу немає!

— Фізичні закони не зобов'язані пристосовуватися до дедлайнів грантових конкурсів.

— А могли б!

Марко втрутився:

— Софіє, ми ж можемо подати заявку на фінансування підготовчого етапу. Без дозволу на запуск.

Вона задумалася.

— Якщо чітко вказати необхідність додаткової перевірки, це буде прийнятно.

Директор ожив.

— Чудово!

— Але до завершення перевірок експеримент запускати не можна.

— Звичайно!

Данило тихенько кашлянув.

Ірина подивилася на нього.

— Щось не так?

— Ні.

— Даниле.

— Просто я вже підключив основний контур.

У кімнаті стало тихо.

— Що ти зробив? — запитав Марко.

— Підключив.

— Навіщо?

— Щоб перевірити працездатність.

— Коли?

— Годину тому.

Софія повільно підвелася.

— Ти активував систему?

— Лише базове живлення.

— А квантовий процесор?

— У режимі очікування.

— А синхронізатор?

— Теж.

— Даниле, — сказала вона дуже тихо, — ти розумієш, що навіть у режимі очікування система може виконувати фонові обчислення?

— Звичайно.

— А ти вимкнув автоматичну оптимізацію параметрів?

Данило завмер.

— Яку оптимізацію?

Софія кинулася до термінала.

На екрані світився зелений індикатор.

АВТОНОМНА КАЛІБРОВКА АКТИВНА.

— СІГМО! — вигукнула вона. — Негайно зупини процес!

— Виконую.

Минула секунда.

Потім друга.

— Процес призупинено.

Усі полегшено видихнули.

— От бачите, — сказав Данило, — нічого страшного.

СІГМА додав:

— Проте під час калібрування система виявила невідому кореляцію між трьома контрольними параметрами.

Софія нахилилася до екрана.

— Яку?

— Зараз покажу.

На моніторі з'явився графік.

Ірина підійшла ближче.

Марко перестав дихати.

Графік містив слабкий, але стійкий сигнал, який не відповідав очікуваним результатам.

— Це шум? — запитав Лев.

— Ні, — відповіла Софія.

— Помилка обладнання?

— Можливо.

Марко дивився на екран.

— Це саме те, що передбачала модель.

Ірина різко повернулася.

— Не поспішай.

— Подивись на спектр!

Вона подивилася.

Її обличчя змінилося.

— Дідько.

Софія збільшила графік.

— Ми повинні провести незалежне вимірювання.

— Але... — почав Данило.

Ірина глянула на нього.

— Якщо зараз скажеш «давайте просто запустимо», я особисто зачиню тебе в кімнаті з Крижанівською.

Данило миттєво замовк.

За кілька хвилин команда завершила первинний аналіз.

Результат залишався неоднозначним.

Це міг бути невідомий ефект.

А могла бути похибка калібрування.

Проте для грантової заявки новий результат був надзвичайно цінним.

— Додаємо як попереднє спостереження, — вирішила Софія. — З обов'язковим уточненням, що воно не підтверджене.

Марко кивнув.

— Домовилися.

Барановський видихнув.

— Нарешті ви заговорили як люди, які хочуть отримати гроші!

ЧАСТИНА ДВАНАДЦЯТА. НАЙДОРОЖЧА КНОПКА В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА

О 23:47 команда зібралася навколо комп'ютера директора.

Заявка була готова.

Чотириста тридцять сім сторінок.

Двісті вісімдесят шість формул.

Сімдесят чотири графіки.

Сорок три додатки.

І один кошторис, який бухгалтерія редагувала з виразом обличчя людей, що підписують мирну угоду з невідомими богами.

— Усе перевірили? — запитав Барановський.

— Так, — відповіла Ірина.

— Фінансова частина?

— Так.

— Опис ризиків?

— Так.

— Підписи?

— Є.

— А згода на обробку персональних даних?

Лев підняв руку.

— Я підписав.

— Усі?

Марко озирнувся.

— СІГМА не підписав.

Директор роздратовано махнув рукою.

— Штучний інтелект не рахується.

Із динаміка пролунав голос:

— Дуже приємно дізнатися про власний юридичний статус від установи, якій я щодня забезпечую інформаційну безпеку.

— СІГМО, не зараз.

— Зрозуміло. Дискримінація може зачекати до завершення фінансування.

Барановський підніс палець до кнопки «Надіслати».

— Панове, ця мить може увійти в історію.

— А може увійти в журнал відмов, — зауважила Софія.

— Софіє!

— Просто уточнюю можливі результати.

Директор урочисто натиснув кнопку.

На екрані з'явився напис:

«ВАШУ ЗАЯВКУ УСПІШНО ПОДАНО».

Усі зааплодували.

Данило відкоркував пляшку дешевого ігристого вина.

Корок ударив у пожежний датчик.

Пролунав сигнал тривоги.

Зі стелі полилася вода.

— ЧУДОВО! — закричав директор. — ПРОСТО ЧУДОВО!

Ірина схопила ноутбук.

Софія рятувала документи.

Лев намагався вимкнути сигналізацію.

Данило стояв із пляшкою в руках і виглядав людиною, яка щойно довела існування закону невдачі.

СІГМА спокійно оголосив:

— Вітаю команду з успішним завершенням першого етапу. За попередніми оцінками, святкування обійдеться дорожче за річний бюджет пожежної безпеки.

— Вимкни воду! — закричав Марко.

— Виконую.

Вода перестала литися.

Директор повільно сів на мокрий стілець.

Його дорогий костюм виглядав так, ніби щойно пережив важку особисту трагедію.

— Я ненавиджу науку, — прошепотів він.

Ірина засміялася.

Потім Марко.

Потім усі інші.

Навіть Софія ледь помітно посміхнулася.

На якусь мить вони були просто друзями, які разом пережили дуже складний день.

Ніхто не підозрював, що справжні труднощі ще навіть не почалися.

ЧАСТИНА ТРИНАДЦЯТА. ПОВІДОМЛЕННЯ, ЯКОГО НЕ МОГЛО БУТИ

О 00:13 в інституті залишилися тільки Марко, Софія та СІГМА.

Решта команди розійшлася відпочивати.

Директор поїхав додому, пообіцявши вранці особисто перевірити статус заявки.

Данило вирушив шукати сухий одяг.

Лев заснув у кімнаті відпочинку.

Ірина залишила Маркові коротке повідомлення:

«Не запускай нічого без мене. Особливо Всесвіт».

Він усміхнувся.

Потім побачив Софію.

Вона сиділа перед монітором, нерухомо дивлячись на екран.

— Ти ще тут?

— Так.

— Щось сталося?

— Не знаю.

Марко підійшов ближче.

На екрані світився журнал автоматичної калібровки.

— Я переглянула результати ще раз, — сказала вона.

— І?

— Пам'ятаєш аномальну часову позначку?

— Так.

— Вона повторилася.

Марко нахилився.

— Знову тринадцять секунд?

— Так.

— Може, проблема синхронізації?

— Я перевірила чотири незалежні системи часу.

— І?

— Усі показують, що деякі дані були записані раніше, ніж виникли.

Марко мовчав.

Потім усміхнувся.

— Це неможливо.

— Я знаю.

— Тоді це програмна помилка.

— Можливо.

Вона відкрила нове вікно.

— Але є ще дещо.

На екрані з'явився короткий фрагмент тексту.

Марко прочитав:

«ПРОТОКОЛ Ω. ПОПЕРЕДНЄ ПОГОДЖЕННЯ ОТРИМАНО».

— Що це?

— Повідомлення з журналу системи.

— Від кого?

— Невідомо.

Марко нахмурився.

— СІГМО, це твоє?

— Ні.

— Звідки воно?

— Відправника не ідентифіковано.

Софія відкрила технічну інформацію.

— Поглянь на час надходження.

Марко прочитав позначку.

23:59:47.

— Повідомлення надійшло перед опівніччю.

— Так.

— І що?

— Воно було отримане за тринадцять секунд до того, як ми відправили останній технічний пакет разом із грантовою заявкою.

Марко замислився.

— Можливо, автоматична система фонду завчасно підтвердила завантаження.

— Тоді чому повідомлення містить ідентифікатор нашого локального експериментального протоколу, якого немає у відкритій частині заявки?

Марко перестав усміхатися.

— СІГМО, перевір мережеві журнали.

— Уже перевірив.

— Результат?

— Повідомлення не надходило через зовнішню мережу.

— Тоді звідки?

Пауза.

— Воно виникло всередині системи.

Софія тихо сказала:

— Марку, я думаю, нам потрібно вимкнути установку повністю.

— Згоден.

СІГМА відповів:

— Готовий виконати процедуру контрольованого вимкнення.

— Виконуй.

На екрані з'явився індикатор.

ЗАВЕРШЕННЯ РОБОТИ: 10 %... 27 %... 53 %...

Софія уважно стежила за процесом.

78 %... 94 %... 99 %...

Індикатор завмер.

Минуло кілька секунд.

— СІГМО? — запитав Марко.

— Так?

— Чому система не вимикається?

— Не можу визначити.

На екрані з'явився новий напис:

«ОЧІКУВАННЯ ДОЗВОЛУ».

Софія різко подалася вперед.

— Якого дозволу?

СІГМА мовчав.

Потім відповів:

— Не знаю.

У лабораторії почулося тихе гудіння.

З центрального кільця установки вирвався слабкий синюватий відблиск.

Марко зробив крок до аварійного вимикача.

— Я вимкну живлення вручну.

— Зачекай, — сказала Софія.

— Чому?

Вона показала на екран.

Там з'явився ще один рядок.

«АВТОРИЗАЦІЯ ПІДТВЕРДЖЕНА».

Під ним — наступний:

«ЕКСПЕРИМЕНТ ПРИЗНАЧЕНО».

І нижче:

«ТРИВАЛІСТЬ ПЕРШОГО ЦИКЛУ: 13 СЕКУНД».

Марко подивився на Софію.

Софія — на Марка.

Жоден із них не усміхався.

ЧАСТИНА ЧОТИРНАДЦЯТА. ВСЕСВІТ НЕ ЧИТАЄ КОШТОРИСІВ

Наступного ранку, рівно о 8:00, директор Барановський прибув до інституту.

Він був похмурий, невиспаний і твердо налаштований зробити цей день нормальним.

Це була його перша помилка.

Другою стало рішення перевірити електронну пошту.

На екрані світився лист від Міжнародного фонду фундаментальних досліджень.

ТЕМА: ПОПЕРЕДНЄ РІШЕННЯ ЩОДО ГРАНТОВОЇ ЗАЯВКИ.

Директор затамував подих.

Відкрив лист.

Прочитав перший рядок.

Потім другий.

Потім третій.

І повільно підвівся.

— ГАЛЮЮЮ!

Секретарка увійшла до кабінету.

— Що тепер?

— НАМ ДАЛИ ГРАНТ!

— Увесь?

— Попереднє схвалення!

— Вітаю.

— ДВІСТІ СОРОК МІЛЬЙОНІВ!

Галина подивилася на екран.

— А ви прочитали умови?

Директор замовк.

— Які умови?

— Ось тут дрібним шрифтом.

Барановський нахилився.

Прочитав.

Зблід.

— О ні.

— Що?

— Фонд вимагає експериментального підтвердження працездатності установки.

— До якого терміну?

Директор проковтнув слину.

— До завтра.

Галина помовчала.

— Прекрасно.

— Що прекрасного?!

— Учора у вас не було грошей і була проблема. Сьогодні у вас є шанс отримати гроші й набагато більша проблема.

Директор подивився на неї.

— Ви можете хоч раз сказати щось оптимістичне?

— Звичайно.

Вона усміхнулася.

— Якщо експеримент знищить інститут, наступного року нам уже не доведеться проходити атестацію.

Барановський застогнав.

А далеко внизу, під бетонними перекриттями лабораторії, центральне кільце Протоколу Ω повільно засвітилося.

СІГМА зафіксував зміну стану.

— Аномальна активність, — повідомив він.

Ніхто не відповів.

— Повторюю. Зафіксовано несанкціоновану активацію експериментального контуру.

На моніторі виник новий напис:

«ЗВОРОТНИЙ ВІДЛІК ДО ЗАПУСКУ: 24:00:00».

За мить цифри змінилися.

23:59:59.

Потім:

23:59:58.

СІГМА провів швидку перевірку.

— Цікаво, — сказав він сам собі.

Індикатор продовжував відлік.

— Дуже цікаво.

На сусідньому екрані з'явилася фраза.

Вона не належала жодному відомому програмному модулю.

Не містила ідентифікатора відправника.

І не повинна була існувати в системі.

«ВАША ТЕОРІЯ ПРИЙНЯТА ДО РОЗГЛЯДУ».

СІГМА зробив паузу.

— Ось тепер, — тихо промовив він, — нам усім знадобиться хороша юридична підтримка.

У центральному кільці установки спалахнула тонка синя лінія.

На якусь невловиму мить вона нагадала тріщину в склі.

А потім зникла.

ЕПІЛОГ. ПЕРШИЙ ПІДПИС ПІД КІНЦЕМ СВІТУ

У віддаленій частині Всесвіту, де галактики здавалися крихітними світлими цятками, існувала структура, яка не мала жодної відповідності людським поняттям архітектури.

Вона не була будівлею.

Не була космічним кораблем.

І навіть не зовсім належала до простору, в якому людство звикло шукати об'єкти.

Усередині цієї структури працював відділ контролю фундаментальної стабільності.

Сотні тисяч систем аналізували стан різних реальностей.

Мільярди параметрів безперервно перевірялися.

Фізичні константи підтримувалися в допустимих межах.

Причинність контролювалася.

Ентропія виконувала нормативи.

Міжвимірні переходи залишалися під наглядом.

І раптом на одному з екранів спалахнув червоний індикатор.

«НЕСАНКЦІОНОВАНА СПРОБА ДОСТУПУ ДО ФУНДАМЕНТАЛЬНОГО РІВНЯ».

Інопланетний службовець підняв голову.

— Знову?

Його колега перевірив дані.

— Так.

— Яка цивілізація?

— Людство.

Перший службовець важко зітхнув.

— Молоді?

— Дуже.

— Технологічний рівень?

— Примітивний.

— Рівень самовпевненості?

— Критичний.

Перший службовець замислився.

— Класична ситуація.

Він відкрив додатковий звіт.

— Який характер порушення?

— Вони намагаються створити універсальну теорію.

Службовець перестав рухатися.

— Що?!

— Універсальну теорію фундаментальних взаємодій.

— Вони хоча б мають ліцензію?

— Ні.

— Дозвіл міжвимірного комітету?

— Ні.

— Сертифікат стабільності?

— Ні.

— Страхування відповідальності?

— Ні.

Перший службовець повільно опустив голову на стіл.

— Ненавиджу молоді цивілізації.

— Чому?

— Тому що вони спочатку винаходять ядерну енергію, потім соціальні мережі, а потім вирішують, що достатньо розумні, аби пояснити весь Всесвіт.

— Що робити?

Службовець відкрив службову форму.

У графі «Тип загрози» він обрав:

«ПЕРЕДЧАСНЕ ФУНДАМЕНТАЛЬНЕ САМОВТРУЧАННЯ».

У графі «Пріоритет» поставив:

«КРИТИЧНИЙ».

Потім натиснув кнопку:

«ПРИЗНАЧИТИ ІНСПЕКТОРА».

Система автоматично обрала кандидатуру.

РА-ЕЛ. СЛУЖБА СТАБІЛЬНОСТІ РЕАЛЬНОСТІ.

— Бідолаха, — сказав другий службовець.

— Чому?

— Його ж відправляють до людей.

Перший службовець знизав плечима.

— У кожного своя карма.

Він натиснув «Підтвердити».

У цей момент десь на Землі Марко Вербицький прокинувся, потягнувся до телефона й побачив повідомлення директора:

«ГРАНТ СХВАЛЕНО! ТЕРМІНОВО ВСІ ДО ЛАБОРАТОРІЇ!»

Марко всміхнувся.

Потім побачив друге повідомлення.

Від Ірини:

«Якщо сьогодні щось вибухне, я тебе особисто вб'ю. Якщо виживемо — можливо, запрошу тебе на вечерю».

Він перечитав його двічі.

І всміхнувся ще ширше.

— СІГМО, — сказав він, — здається, сьогодні буде чудовий день.

Штучний інтелект відповів із динаміка:

— Марку, за результатами мого аналізу сьогодні маєте високі шанси на романтичний успіх і суттєво нижчі — на професійне довголіття.

— Ти знову перебільшуєш.

— Сподіваюся.

Марко встав із ліжка.

За вікном світило сонце.

Птахи співали.

Люди поспішали на роботу.

Планета Земля продовжувала обертатися навколо своєї осі.

Усе здавалося цілком нормальним.

За винятком того, що десь глибоко в структурі реальності вже почав працювати невідомий механізм.

І наступного дня людство мало дізнатися, що найнебезпечніша фраза в історії науки звучить зовсім не «Еврика!».

Вона звучить так:

«А давайте спробуємо ще раз. Цього разу точно спрацює».