Раді Вас бачити!

- Жінка за баром була такою ж природною річчю для цього місця, як кінь на дзвіниці... Тобто ніякою, - долетів до мене чоловічий голос.

Я важко зітхнула й навіть не підняла очей від бокала.

- А тобі жить надоїло чи просто язик свербить?

Тиша.

Тільки тоді я глянула через край скла.

Навпроти розвалився якийсь патлатий нєфор. Чорна шкірянка, чорна футболка, чорні кола під очима - ніби чоловік програв бійку зі сном років сто тому і відтоді навіть не пробував відігратися. Вид мав такий, ніби припхався сюди не пити, а догнивати. Сидів ліктем на стійці, дивився на мене втомленим їбалом. Наче після довічного похмілля або дуже невдалого безсмертя.

- Шо п'єш? - буркнула я.

Бо з такого виду люди або замовляють дядь васю або викрутку. Інколи - мотузку.

Сьогодні не завезли.

Патлатий ковзнув поглядом по пляшках за моєю спиною.

- Негроні зробиш?

Я звела брову.

Не те місце, де крутять коктейлі. Атмосфера інша. На любителя дешевого пива, футболу на старому екрані, пошарпаного дартсу і криків на пів залу .

- Зроблю.

Патлатий кивнув так, ніби я щойно підтвердила існування Бога.

- Прекрасно.

- Не спіши радіти. То не джин, то його тінь, ще й втомлена.

Я обійшла бар і смикнула дверцята старого холодильника. Компресор загарчав у відповідь, як старий псюра, якого розбудили без причини.

У маленькій морозилці зверху лежала купа льоду, що давно змерзлася в одну крижану потвору.

- Канєшно...

Я взяла старішу барну ложку й заходилася довбати ту брилу.

За тонкими дверцятами холодильника жило все, що не мало б там вижити: лимон, лайми, вершки, сиропи.

Поряд стояв другий холодильник - людський, зі скляними дверцятами. Там рівними рядами вишикувалася всяка дорога хіпстерська гидота типу комбучі й крафту, яку купували раз на два тижні.

Лід нарешті тріснув.

- Їбать, пішло.

Кілька шматків з гуркотом посипалися в шейкер. Метал одразу озвався брязкотом.

Джин. Кампарі. Вермут. Без вагань - на око, на пам'ять і на втому.

- То зробиш? - спокійно спитав він.

- Всьо буде.

Пауза.

- Неочікувано, - додав він.

- Ти ще мало тут побачив, - кинула я, струшуючи шейкер.

Лід всередині глухо бився об метал, ніби хотів вибратись.

- Цедра буде? - спитав він так, ніби все інше вже зайве, лишилась тільки деталь.

Я кинула погляд у бік холодильника. Апельсин сконав ще вчора. Лишилися тільки засушений декор...

- Буде нагадування про цедру.

- Влаштує.

- Апельсин закінчився. Разом із бажанням щось пояснювати.

Він не поспішав пити. Просто дивився в склянку, ніби там було щось більше, ніж суміш алкоголю і льоду.

А потім - повільно - ковзнув поглядом по стійці, по моїх руках, по лінії плечей.

Ніби сканував. Або згадував.

Я не відвела очей. Лише підняла брову вище.

- Шо, заклинило? Чи в тебе просто алергія на жінок за баром?

Він затримав погляд на моєму обличчі на секунду довше, ніж треба.

Усміхнувся. Не очима. Тільки кутиком губ, так, ніби я щойно підтвердила його теорію.

І тільки тоді підніс келих до губ.

Зробив ковток.

Пауза.

- Незвично.

Я навіть не підняла очей від шейкера, який вже споліскувала.

- Так і має бути.

Ще один ковток. Повільніший.

Він трохи кивнув сам собі.

- Воно трохи... грубіше, ніж класичний негроні.

- Бо воно живе в цьому місці, - відповіла, поставивши шейкер на місце. - Тут нічого "класичне" довго не виживає.

Він ледь всміхнувся.

- Це відчувається.

Пальцем повільно провів по склу.

- Але в цьому є логіка.

- Ого. Похвала?

- Констатація.

Пауза.

Він подивився на мене прямо.

- Ти завжди так робиш напої... чи тільки тим, хто замовляє негроні в такому барі?

Я фиркнула.

- А ти завжди так розбираєш те, що тобі налили... чи тільки коли не впевнений, що виживеш після першого ковтка?

Він на секунду замовк.

- Мабуть, друге.

Він зробив ще один тугий ковток.

Я споліскувала джигер у мийці.

- Зараз радіо заткнеться, чи як ви музику вмикаєте.

Я навіть не глянула в його бік.

- Ага.

За чотири секунди ноут хрипнув, видав звук, ніби йому перерізали горло, - і захлинувся.

Я завмерла з рушником.

- Ну, сука...

Він підняв очі від келиха:

- Місько досі не замінив?

Я махнула рукою, навіть не глянувши в його бік.

- Та насрав він на цей ноут. Як і на весь бар, якщо чесно.

Підійшла, стукнула долонею по кришці. Ноут у відповідь лише гаркнув вентилятором і здох остаточно. Екран погас. Разом із ним - музика, фон, життя в цьому довбаному залі.

- Їбать, - видихнула я. - Тепер до кінця вечора тиша. Будуть чути, як я матюкаюсь і як лід падає.

Він зробив ковток негроні, спокійно, ніби нічого не сталося.

- Ну, хоч я почую, як ти матюкаєшся.

Я глянула на нього вперше за останні хвилини.

- Тобі мало того шо є?

- Я думаю, - сказав він, ставлячи келих, - що ти зараз зрозуміла: музики не буде, а цей бар - це просто кімната з людьми, які не знають, куди себе подіти. І ти серед них.

Я завмерла.

Він підвівся. Високий. Худий. Очі темні, як дно склянки після негроні.

- Куриш? - спитав.

Я мовчала секунду. Потім стягнула фартух, кинула його на стійку.

- Ходімо. Бо в цій тиші я почуваюся так, ніби вже померла.

Він усміхнувся тим самим кутиком губ.

- Вітаю в клубі.

✨✨✨

Перша глава вже курить під дверима.

Можете вийти до неї.

І якщо сподобається - лишіть слід: реакцію, коментар, репост, будь-що.

Бо історії живуть трохи довше, коли про них хтось говорить.

ТГК: https://t.me/stan_rospadu

(Там новини і інші приколюхи)