Раді Вас бачити!

Ми вийшли з-за стійки майже синхронно.

Він на секунду завис біля склянки, ніби автоматом хотів узяти її з собою.

Я це помітила.

- Альо. Тут лишається.

Він подивився на негроні трохи довше, ніж треба.

- Звичка.

- Хуйова, - відрізала я.

Вдягнула куртку, вийшли на задній. Холод ударив в лице одразу, як двері за спиною глухо зачинились. Стало тихіше, ніж мало бути в цьому місті. Десь в сусідньому дворі гавкнув пес, і все.

Я пошарила в кишенях, витягла пачку. Гламурні з ментолом. Дорожчі, ніж звичайні, але я їх люблю. Всередині штук п'ять. Не для того, щоб палити, коли можна на халяву.

Глянула на нього.

- Є цигарка?

Він дістав - червоний мальборо. Звичайний, чоловічий.

- О, - я взяла, покрутила в пальцях. - Міцний.

- А то.

- Та нічого, - я прикурила. - В магазині тонкі є, але свої шкода. Викидати гроші на те, шо можна зекономити, - це по-дурному.

Затягнулась. Міцно. Аж в горлі різонуло.

- Бляха, - видихнула я. - Це не цигарка, це двигун.

Він усміхнувся кутиком губ.

- Звикай.

- Не звикну, - я видихнула дим убік. - Тонкі - то для себе. А це... на халяву можна.

Я подивилась на цигарку. Червоний мальборо горів рівно, дим густий. Я згадала, як колись купувала з ментоловою капсулою, давно, ще до того, як все прикрилось. А тепер цей львівський марвел - гидота, не цигарка, а хімія в папері. Але це не важливо. Важливо, що можна не викидати свої.

Затягнулась ще раз.

Він стояв поруч, дивився на стіну бару. Я простежила за його поглядом - плафон над входом, стара труба, тріснута цегла.

- Лампа зараз впаде, - сказав він.

Я глянула на плафон. Висів, як висів.

- Вона вимкнена.

- Я знаю.

Він зробив крок до мене і торкнувся пальцями мого ліктя через рукав куртки. Не взяв, не стиснув - просто торкнувся, злегка потягнув до себе.

Я не відсахнулась. Просто подумала: ну, зараз щось буде.

Щось клацнуло над дверима. 

Скло луснуло сухо - раз, і осколки сипнули на бетон, туди, де я стояла секунду тому.

Я завмерла. Дивилась на уламки. Потім підняла очі на нього.

Він стояв рівно, рука вже опущена.

- Вона давно була тріснута. Я бачив.

- І не сказав?

- Сказав. За секунду до.

Я видихнула.

- Охуєнно, - видихнула. - Тільки прибери це потім.

Я кивнула на осколки.

Він зиркнув.

- Я?

- А хто? У мене через пів години натовп прийде. Віником махати - не найкраще, шо я планувала. Якщо хтось наступить - пів зміни виносити скалки. Якщо поріжеться - взагалі пиздець.

Він мовчав.

Я затягнулась.

- Не дивись на мене так, - я видихнула. - Ти ж знав, що воно впаде. Значить і прибирати теж знав. От і маєш.

Він ледь усміхнувся.

- Приберу.

Я докурила, розчавила цигарку землю. Він довго тлів, аж бісить.

- Дай ще одну, - сказала я.

Він дістав, подав. Я прикурила.

- І шо ти тут робиш? - спитала я, не дивлячись на нього. - Серйозно. Ти ж не з місцевих. Я знаю всіх, хто сюди ходить. А тебе бачу вперше.

Він знизав плечем.

- Місто знаю. Бар знаю. Тебе - ні. Поки що.

Я видихнула дим убік.

- Мене нема шо знати. Я тут працюю. І все.

Він не відповів. Просто стояв, дивився на мене, наче бачив щось, чого я сама не бачу.

Я повернулась до дверей, взялась за ручку.

- І якщо це якесь диво - то я в нього не вірю. Я вірю в гроші, які лежать за баром, і в те, шо треба дотягнути до неділі.

Він мовчав.

- Іди, - кинула я. - Там твій негроні чекає.

Він не рушив. Дивився на стіну, на трубу, на землю - наче чув щось, чого не чула я. Потім повернувся до входу, але перед дверима зупинився.

- Тут колись було болото, - сказав він, не дивлячись на мене. - Висушили. Забули. А воно нікуди не ділось.

І зайшов всередину. Двері зачинились.

Я залишилась на дворі з цигаркою в зубах, вітром і осколками.

- Йобнутий, - сказала я в пустоту.

Докурила. Розчавила цигарку - тліло ще довго, бісило. Вилаялась і зайшла в бар. Він уже за стійкою. Я мовчки взяла віник і совок, поставила біля дверей.

- Прибереш, - сказала я. - Я ж казала.

Він кивнув.

Я стала за стійку, взяла склянку, почала протирати. Ззаду завалювались перші дядьки зі зміни - куртки мокрі, пахло потом і вулицею. Я наливала пиво, не дивлячись.

Патлатий сидів і пив негроні повільно, не дивлячись прямо на мене - тільки слідкував, як я рухаюсь за стійкою.

І я це бачила.

Не відвернулась.

Хай дивиться.

Віник і совок - біля дверей.

Хоче здивувати - нехай, пробує. Я вже не з тих, кого дивують. 

✨✨✨

Ця глава вже встигла припасти порохами в тг.

Спойлер до третьої стирчить у каналі, як цвях зі стіни. Але най буде й тут. Для порядку. Або для безладу. Як кому більше пасує.

"Скло так і валялось. Є. Лежить, як моє бачення існувати після зміни, яка не закінчилась вчасно."

Третя частина раніше з'явиться тут - https://t.me/stan_rospadu