Спочатку:
На сторінку книги
Пролог
Державна установа «Криворізька виправна колонія №80»
м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область
Важкі металеві ворота повільно відчинилися зі знайомим скреготом.
Том Гнатюк на мить завмер на порозі, ніби не вірячи, що це сталося насправді. Десять років. Цілих десять років він дивився на світ крізь ґрати, прокидався під команди наглядачів і засинав із думкою про день, коли знову стане вільним.
І ось цей день настав.
У руках він тримав потерту спортивну сумку з усіма своїми речами. Речей було небагато. За десять років життя людина втрачає майже все, крім спогадів.
Літнє сонце засліпило очі. Том примружився й глибоко вдихнув тепле повітря. Воно пахло нагрітим асфальтом, травою та свободою.
— Гнатюк, не повертайся, — байдуже кинув один із наглядачів.
Інший лише мовчки дивився йому вслід.
У їхніх очах Том бачив те саме, що бачив багато років поспіль у поглядах інших людей: засудження.
Для них він назавжди залишався злочинцем.
Том поправив ремінь сумки на плечі й подивився вперед.
Серце почало битися швидше.
Вона мала бути там.
Евелін.
Його наречена.
Його перше кохання.
Його майбутня дружина.
Принаймні колись він у це вірив.
Десять років тому він залишив її зі сльозами на очах і обіцянкою чекати. Він пам'ятав той день до найменших деталей. Її тремтячі руки. Її слова про вічне кохання. Її обіцянку бути поруч, що б не сталося.
Перші роки вона справді писала.
Щотижня.
Щомісяця.
Розповідала про своє життя, підтримувала його, говорила, що любить.
Потім листів ставало все менше.
Раз на кілька місяців.
Раз на пів року.
А потім вони зовсім припинилися.
Останній лист Том отримав п'ять років тому.
Відтоді — нічого.
Але він знаходив виправдання.
Можливо, загубилася адреса.
Можливо, у неї були проблеми.
Можливо, вона просто не могла писати.
Він вірив.
Тому що інакше не зміг би вижити.
Його погляд ковзнув дорогою і раптом зупинився.
Біля узбіччя стояв чорний дорогий автомобіль.
Поруч із ним — жінка в світлій літній сукні.
Серце Тома пропустило удар.
Евелін.
Вона була ще красивішою, ніж у його спогадах.
Темне волосся спадало на плечі, а великі сонцезахисні окуляри приховували очі.
Том усміхнувся.
По-справжньому.
Мабуть, уперше за багато років.
Він швидко рушив до неї.
У голові вже народжувалися слова.
Він хотів сказати, як сумував.
Як чекав цієї зустрічі.
Як мріяв почати все спочатку.
— Евелін...
Його голос злегка здригнувся.
Вона зняла окуляри й подивилася на нього.
Її погляд був дивним.
Холодним.
Чужим.
Але Том цього ще не помітив.
Він підійшов ближче.
Зовсім близько.
Евелін обережно обійняла його.
Лише на секунду.
Наче виконувала якийсь обов'язок.
Потім відступила назад.
— Томе... — тихо сказала вона.
Він усміхнувся.
— Нарешті ми разом.
Вона опустила очі.
— Нам треба поговорити.
Його серце раптом тривожно стиснулося.
— Що сталося?
Кілька секунд вона мовчала.
А потім вимовила слова, які розбили його життя остаточно.
— Я заміжня.
Том застиг.
Наче перестав дихати.
— Що?..
— Я вийшла заміж два роки тому.
Світ навколо ніби зник.
Залишилися лише її слова.
— Заміжня...
Він повторив це пошепки, ніби не міг зрозуміти їхнього значення.
— Пробач, — сказала вона. — Я не могла чекати вічно.
Том дивився на неї мовчки.
Десять років.
Десять років він жив думкою про цю жінку.
Десять років захищав її навіть у своїх думках.
Десять років мріяв про цей день.
І все закінчилося кількома словами.
— А як же ми? — тихо запитав він.
Евелін відвела погляд.
Наче боялася дивитися йому в очі.
Потім відкрила свою сумочку.
І дістала маленьку оксамитову коробочку.
Том відразу впізнав її.
Серце боляче стислося.
Саме в цій коробочці лежала обручка, яку він подарував їй десять років тому.
Того дня, коли попросив стати його дружиною.
Того дня, коли вони вірили, що попереду в них ціле життя.
Евелін простягнула коробочку.
— Візьми.
Його пальці тремтіли, коли він узяв її.
Повільно відкрив.
Всередині лежала золота обручка.
Така знайома.
Така чужа.
Колись вона означала майбутнє.
Тепер — лише втрату.
— Бережи себе, Томе, — тихо сказала Евелін.
Він нічого не відповів.
Не зміг.
У горлі стояв клубок болю.
Вона швидко надягла окуляри, сіла в автомобіль і зачинила дверцята.
За кілька секунд машина рушила з місця.
Том дивився їй услід.
Поки чорний автомобіль не зник за поворотом.
Поки не залишилася лише порожня дорога.
Лише тоді він опустив погляд на коробочку у своїх руках.
Відкрив її востаннє.
Подивився на обручку.
І повільно закрив кришку.
Здавалося, разом із нею він закрив цілий розділ свого життя.
Любов.
Надію.
Мрії.
Майбутнє.
Усе, заради чого він терпів десять років.
— Досить... — прошепотів Том.
Вітер підхопив його слова.
— Більше ніколи.
Більше ніколи не закохуватися.
Більше ніколи не жертвувати собою заради когось.
Більше нікому не довіряти своє серце.
Том перекинув сумку через плече й повільно рушив дорогою вперед.
Він ще не знав, що доля вже готує для нього зустріч із дівчиною, яка одного дня змінить усе.
З дівчиною на ім'я Міла Саркісян.
І саме вона стане тим світлом, яке поверне його до життя.
