Спочатку:
На сторінку книги
Глава 1. Перше кохання
Десять років тому
Весняне сонце заливало вулиці Павлограда теплим світлом. Повітря пахло молодим листям, свіжою випічкою з найближчої кав’ярні та дощем, що пройшов уночі. Для більшості студентів це був звичайний день, але для Тома Гнатюка кожен день мав чіткий план: навчання, бібліотека, підготовка до семінарів і трохи часу для родини.
У свої вісімнадцять років Том був справжньою гордістю сім’ї. Високий, худорлявий, із темно-каштановим волоссям та окулярами в тонкій чорній оправі, він зовсім не був схожий на хлопців, які проводили вечори в клубах або безцільно тинялися вулицями.
Він навчався на другому курсі юридичного факультету Дніпровського національного університету, і викладачі вже пророкували йому блискуче майбутнє.
— Наш Том колись стане найкращим адвокатом області, — із гордістю казала мама сусідам.
Старша сестра Олена жартувала, що брат одного дня захищатиме невинних у найгучніших справах країни. А молодша Марта просто обожнювала його. Вона часто повторювала подругам:
— У мене найкращий старший брат у світі.
Том лише ніяково усміхався й поправляв окуляри. Він не любив гучних слів. Йому подобалося вчитися, допомагати рідним і мріяти про просте щасливе життя.
Того дня він повертався з університету раніше, ніж зазвичай. У сумці лежали конспекти з кримінального права, а в голові крутилися думки про майбутню сесію. Він настільки заглибився у свої роздуми, що спочатку навіть не помітив дівчину біля старого скверу неподалік автобусної зупинки.
— Ай!..
Тихий зойк змусив його озирнутися.
На лавці сиділа незнайома дівчина років сімнадцяти. Світле волосся спадало їй на плечі, а поруч лежала сумка та розсипані зошити. Вона намагалася підвестися, але одразу ж скривилася від болю.
Том миттєво підійшов ближче.
— Ви в порядку?
Дівчина зніяковіло підняла на нього великі карі очі.
— Здається, я підвернула ногу…
Він присів поруч і обережно подивився на її щиколотку. Вона вже починала набрякати.
— Вам потрібно до травмпункту.
— Ні-ні, не треба, я сама дійду…
Вона спробувала встати, але ледь не впала. Том устиг підтримати її за руку.
— Самі ви нікуди не дійдете, — серйозно сказав він. — Лікарня тут недалеко.
Дівчина трохи почервоніла.
— Не хочу вас затримувати.
— Я майбутній юрист, а не байдужа людина, — усміхнувся Том. — Це різні речі.
Вона тихо засміялася, і цей сміх чомусь змусив його серце збитися з ритму.
— Мене звати Евелін.
— Том.
Він допоміг їй підвестися, але, зрозумівши, що йти вона майже не може, без зайвих слів підхопив її на руки.
— Томе! Я важка!
— Неправда, — відповів він, намагаючись не дивитися в її здивовані очі.
Дорога до лікарні зайняла всього десять хвилин, але для Тома вони здалися дивно короткими. Евелін трималася за його плече й час від часу ніяково усміхалася. Від неї пахло легкими квітковими парфумами та весною.
У приймальному відділенні лікар оглянув ногу й заспокоїв:
— Сильне розтягнення, але без перелому. Кілька днів спокою — і все буде добре.
Евелін полегшено зітхнула.
— Дякую вам, — сказала вона Томові, коли вони вийшли з кабінету. — Якби не ви, я б точно впала посеред вулиці.
— Значить, добре, що я проходив повз.
На мить між ними запанувала тиша. Весняне сонце заглядало у великі вікна лікарні, а Том раптом помітив, які в неї красиві очі — теплі, живі, з ледь помітними золотистими іскорками.
— Ви справді навчаєтесь на юриста? — запитала вона.
— Так. Другий курс.
— Тоді вам, мабуть, ніколи не буває нудно.
— Повірте, читати сто сторінок законів про цивільні правопорушення — це не завжди захопливо.
Евелін знову засміялася.
І Том несподівано зрозумів, що хоче почути цей сміх ще раз.
Вони повільно вийшли з лікарні. Він допоміг їй сісти на лавку біля входу та викликав таксі.
— Ви завжди рятуєте незнайомих дівчат? — запитала вона, дивлячись на нього з легкою цікавістю.
— Ні. Сьогодні виняток.
— Тоді мені пощастило.
Том усміхнувся, хоча сам не розумів, чому поруч із цією дівчиною почувається зовсім не так, як зазвичай.
Коли під’їхало таксі, Евелін раптом запитала:
— А ми ще побачимось, Томе?
Він на секунду розгубився.
— Якщо доля захоче.
— Це дуже юридична відповідь, — хитро всміхнулася вона. — Тоді я сподіватимусь на долю.
Машина повільно рушила з місця. Том стояв біля лікарні й дивився їй услід, поки автомобіль не зник за рогом вулиці.
Він поправив окуляри й тихо видихнув.
У той момент юний відмінник Том Гнатюк навіть не здогадувався, що випадкова зустріч біля скверу стане початком історії, яка одного дня змінить усе його життя.
Він ще не знав, що дівчина з карими очима та легкою усмішкою стане його першим великим коханням.
І що саме заради неї він колись пожертвує всім.
