Раді Вас бачити!

В бізнес центрі як завжди бурлило життя, кожен співробітник займався свою справою, Віктор сидів у своєму кабінеті та підписував договори із клієнтами, щодо купівлі новеньких квартир в центрі міста. Підписавши останній папір він подивився на Аделію і запитав:

— Ви сьогодні в вечері вільні?

Дівчина подивилася на нього здивованим поглядом.

— А ви хочете запросити мене на побачення? Якщо так, то я не зустрічаюся з начальством у такому форматі.

— З чого ви взяли, що це побачення? — засміявся чоловік.

Аделія нічого не відповіла, лише винувато опустила очі.

— Розслабтесь Аделія, це робоча зустріч з одним моїм клієнтом, він не забажав обговорити деталі по телефону, тому запропонував зустрітися особисто, я вирішив взяти вас із собою, щоб ви мали уяву як проводити зустрічі у такому форматі. Можливо вам самій колись прийдеться зустрітися з клієнтом замість мене.

— Чому я? Жасмін наприклад завжди вільна після роботи.

— Тому, що я так хочу. О вісімнадцятий чекаю вас біля ресторану "Клавдія" Не запізнюйтесь, можете іти.

Дівчина забрала документи і вийшла з кабінету, проходячи повз кабінетів Жасмін і Кетрін, вона подумала про себе, що Віктор не дав навіть право на вибір.

—Гнида! — прошепотіла сама до себе дівчина.

Віктор ще кілька секунд дивився на зачинені двері. Його розважала реакція Аделії, інші працівниці зазвичай намагалися вгадати його бажання ще до того, як він їх озвучував. Аделія ж навпаки — не боялася заперечити, поставити незручне запитання чи показати невдоволення. Саме це вирізняло її серед інших і дуже подобалося чоловікові. Дівчина хоч і стримана та тиха, але те, що вона не боїться ні начальника, ні ще когось робить її особливою для нього, він саме шукає таких в кого є хочаб маленький стержень. Віктор знову взявся за документи, але думками вже був далеко від договорів, він хотів побачити Аделію поза офісом, там, де вона не почуватиметься господинею ситуації, там, де можна буде спостерігати за нею без звичного робочого ритму, чужих поглядів і телефонних дзвінків. А головне — він хотів зрозуміти, наскільки легко вона дозволяє собі довіряти людям.

О шостій вечора бізнес-центр почав порожніти, ще годину тому коридорами постійно хтось ходив, лунали телефонні розмови, сміх і стукіт каблуків. Тепер за скляними дверима залишилися лише кілька співробітників, а тепле світло настільних ламп створювало затишні острівці серед напівтемного офісу. Аделія закінчила останній звіт і поглянула на годинник: було вже 17:42. Вона не поспішала збиратися, хоча знала, що може запізнитися. Чомусь сама думка про майбутню зустріч викликала роздратування. Чому він обрав її? Чому не Жасмін, яка без проблем могла підтримати розмову з будь-яким клієнтом? Чому не Кетрін, яка мала достатньо досвіду й холоднокровності? Вона закрила ноутбук і почала швиденько складати речі.

— Ти вже йдеш?

Аделія підняла голову.

Жасмін стояла біля її столу, накинувши пальто на плечі.

— Так.

— А Віктор?

— Він сказав, що чекає мене біля ресторану.

Жасмін здивовано підняла брови.

— Тебе одну?

— На зустріч із клієнтом.

— М-м-м...

У її голосі прозвучала ледь помітна насмішка.

— Що?

— Нічого.

— Жасмін.

— Просто дивно. Мені він чомусь не запропонував, навіть не спитав чи вільна я, можливо це перевірка? 

Аделія взяла сумку.

— Яка?

— Не знаю, він кожен день перевіряє нас, але я звернула увагу, що поки, що ти йому цікавіша. Ти щось дізналася в тому архіві , що не повинна була знати?

Аделія трохи занервувала, дівчатам вона так і не розповіла , що дещо все ж таки вона знає.

— Я думаю, що такі перевірки і вам будуть, він взяв нас трьох, то ви не менше і не більше цікаві чим я. Тож не хвилюйся, відсижу зустріч і піду додому.

— Тоді гарного вечора, Аделіє.

— Дякую.

Вона вийшла з офісу, зайшовши у ліфт дівчина подивилася на своє відображення в дзеркалі, вона була вдягнена просто: темна спідниця, світла блузка, пальто, нічого особливого, класика та суворість в одежі завжди дає статності людині. Поправив волосся дівчина вийшла з ліфту бурмочі собі під носа.

— Це просто робоча зустріч. Про яке побачення може бути мова?

Ресторан «Клавдія» знаходився в центральній частині міста. Перед входом стояли кілька автомобілів, а крізь великі вікна було видно м'яке золотаве освітлення залу, Віктор вже стояв біля входу і чекав на Аделію. Темний костюм сидів на ньому бездоганно. Він стояв спокійно, тримаючи телефон у руці, і лише коли побачив дівчину, прибрав його до кишені.

— Ви прийшли майже вчасно. Я просив не запізнюватися, причина?

— Я доробляла звіт за сьогодні.

— Щож тоді покажете його мені завтра, бо судячи з того, що ви запізнилися на п'ять хвилин, у вас з ним виникли проблеми .

Аделія опустила очі, звіт був готовий за декілька годин, в в кабінеті вона сиділа значно довше, якщо Віктор дізнається, що вона збрехала та просто тягнула час, щоб не прийти, Бог його знає, що чекати від нього. Далі розмови не було, він відчинив двері і запросив дівчину у середину ресторану, як і повинен робити джентельмен.

— Щож, манери в нього як треба— подумала про себе дівчина.

Тиха музика губилася серед голосів відвідувачів, офіціанти плавно пересувалися між столиками, а в повітрі змішувалися запахи кави, спецій і щойно приготовлених страв. Віктор вибрав столик біля вікна, Аделія сіла навпроти нього.

— Ви часто тут буваєте?

— Іноді.

— Вас знають.

— Я часто зустрічаюся з клієнтами.

Вона оглянула зал.

— Тут досить приємно.

— Я радий, що вам подобається.

До них підійшов офіціант, Віктор зробив замовлення, потім подивився на Аделію.

— Ви будете?

— Чай.

— Тільки чай?

— Поки що.

Він кивнув. Коли офіціант відійшов, Аделія відкрила блокнот.

— Що ви робите?

— Готуюся.

— До чого?

— Ви сказали, що це зустріч із клієнтом. Я не хочу виглядати так, ніби прийшла сюди випадково.

Віктор усміхнувся.

— Ви серйозно ставитеся до роботи.

— А хіба це погано?

— Ні. Навпаки.— Він кілька секунд мовчав. — Сьогодні вам не потрібно нічого записувати.

Аделія здивовано подивилася на нього.

— Чому?

— Бо клієнт не прийде.

Вона завмерла.

— Що?

— Він подзвонив пів години тому.

— І ви не могли мені сказати?

— Міг.

— Тоді чому не сказали?

Віктор спокійно відкинувся на спинку крісла.

— Хотів побачити, чи ви все одно прийдете.

Аделія повільно закрила блокнот.

— Ви неймовірний.

— Це комплімент?

— Ні.

Він засміявся.

Вона намагалася не усміхнутися, але не втрималася. Вечеря поступово перетворилася на звичайну розмову: вони говорили про роботу, місто, книги, подорожі. Віктор не поспішав повертатися до офісних справ, Аделія теж поступово розслабилася. Вона помітила, що поза роботою він поводиться трохи інакше.

— Ви завжди такий серйозний? — запитала вона.

— А ви завжди ставите стільки запитань?

— Тільки коли мені цікаво.

— Тоді я вам цікавий?

— Не перебільшуйте.

Віктор посміхнувся.

— Добре.

Аделія зробила ковток чаю.

— Тепер моя черга.

— Я слухаю.

— Чому ви обрали нерухомість?

Віктор на секунду замислився.

— Мені подобається створювати речі, які залишаються після тебе.

— Будинки?

— Так.

— А люди?

Він подивився на неї.

— Люди рідко залишаються.

Аделія відчула, що за цією фразою стоїть щось більше.

— Ви втрачали людей?

— Кожен щось втрачає.

— Це не відповідь.

— Іншої не буде.

Вона кивнула.

Через кілька секунд Віктор запитав:

— А ви?

— Що я?

— Чого ви боїтеся?

Аделія замислилася.

— Залежати від когось.

— Чому?

— Бо тоді людина отримує владу над тобою.

Віктор уважно подивився на неї.

— Ви не любите владу інших?

— Не люблю, коли її використовують проти мене.

— А якщо владу вам дають добровільно?

— Тоді це вже довіра.

— І ви легко довіряєте?

Аделія похитала головою.

— Ні.

— Чому?

Вона усміхнулася.

— Мабуть, тому що не кожна людина заслуговує на довіру.

Віктор зрозумів, що отримав відповідь на набагато більше запитань, ніж поставив, Аделія ж відчула, що сама щойно сказала про себе занадто багато.

Після вечері Віктор запропонував провести її додому, дівчина залюбки погодилася. Місто за вікнами автомобіля вже майже спорожніло, вуличні ліхтарі ковзали по склу, освітлюючи обличчя Аделії уривками.

— Я думала, ви справді запросили клієнта, — сказала вона.

— Я теж так думав.

— Не вірю.

— Чому?

— Ви надто спокійний.

— Це не доказ.

— Для мене — доказ.

Віктор усміхнувся.

— Ви намагаєтеся мене розгадати?

— А ви намагаєтеся залишатися загадкою?

Він нічого не відповів.

Через кілька хвилин автомобіль зупинився біля її будинку, Аделія вже відкрила двері, коли Віктор сказав:

— Аделіє.

Вона повернулася.

— Так?

— Мені сподобався цей вечір.

Вона трохи здивувалася.

— Мені теж.

— Тоді, можливо, повторимо.

Аделія усміхнулася.

— Побачимо.— вона вийшла з автомобіля.

Віктор не поїхав одразу. Він чекав, поки вона зайде до будинку. Коли вона зайшла у під'їзд, тоді тільки Віктор рушив. Удома Аделія довго сиділа біля вікна, вона дістала блокнот, відкрила на пустій сторінці і написала:

Віктор Рейн.

Після кількох секунд роздумів додала:

Любить контролювати ситуацію, уникає розмов про минуле, добре приховує емоції. Тим часом Віктор повернувся додому. Він зайшов до кабінету, зняв піджак і відкрив свій чорний блокнот.

Сторінка Аделії вже була заповнена.

Він додав:

Сильна самодисципліна, не довіряє легко, реагує на прямі запитання, але швидко бере себе в руки.

Потім трохи подумав і написав:

Під час особистої розмови розслабляється швидше, ніж очікував.

Але перед тим, як прибрати його, додав останній рядок:

Потрібно продовжити...