Спочатку:
На сторінку книги
Мій особистий бункер був кубічним і захищеним від фізичного та магічного проникнення. Сюди і щур не пробереться, навіть хробак без моєї особистої санкції не пролізе. Пилинки та комахи можуть потрапити, але одразу знищуються. Це була неприступна фортеця прямо посеред сучасного Києва, яку ніхто не бачить.
А тепер тут роззирається це втілення хаосу, намагається постукати м'яким капцем з єдинорогом . Капець з тканини, дурепо! Він не стукає по сталі!
Вона явно оцінювала оточення, і їй ще й щось не подобалось. Наче це не вона тут — шкідливий, неможливий, неприпустимий елемент, а мої ретельно підігнані сталеві поверхні виглядають не так.
Провела рукою по столу і подивилась на пучку — сподівається знайти рідний серцю пил та бруд? Такого тут не буде!
— Мило, — сказала вона і повернула трішки голову, дослухаючись до луни. — Ти тут людей катуєш чи просто дизайнера давно не міняв? Навіть у мого стоматолога якось... живіше. І вікна є.
Ми під землею, відьмо, куди тобі вікна? На кротячі нори? Ти маєш нахабство порівнювати! Мою цитадель — з якимсь... стоматологом! Та я тебе!!!
— Гууууууу, — лагідно промовив я, зазираючи їй в очі, наче пес побитий.
Треба зосередитись. Це просто ще одна операція. Дивна і неприємна, але бувало гірше та небезпечніше. І боліло сильніше. Вона — лише інструмент, не треба дратуватись на цю жінку. Я не стоматолог, я — хірург, і повністю контролюю цю ситуацію. Цей інструмент неприємний, грубий, в пандах та єдинорогах — але не гірший, ніж щипці для дроблення кісток, які застосовували до мене.
Вона зрушила ручку на столі — мою ручку, яка завжди лежала паралельно блокноту, а той — паралельно краю. Я кинувся і вхопив. Тиснув так сильно, що мало не прорвав папір. Написав принаймні не «Муррр».
«СІДАЙ. ТИ ЗРОБИЛА ЦЕ. ТИ ЦЕ І ВИПРАВИШ. ТОРКАЙСЯ. ОБЕРЕЖНО. ЦЕ НЕ ІГРАШКА».
Вона зневажливо пирхнула, і мій гранітний член сіпнувся від болю.
— Серйозно? «Це не іграшка»? Ти так з усіма дівчатами розмовляєш? — вона кинула блокнот на стіл. — Добре, показуй свого монстра. Де болить? Хоча я, сяйво, здогадуюся.
Вона сіла на стілець, закинула ногу на ногу — і залишки моєї гідності розсипалися в пил. Роксі сидить прямо переді мною, в такій спокусливій піжамі та капцях, і вимагає показати, що у мене в штанях. Я завмер і навіть не муркнув.
Відьма придивилася, і в її погляді явно промайнуло розуміння і... співчуття. Вона мене жаліє.
— Аааааххххх! — обурився я на всю силу легень, коли вона піднялася і підійшла ближче.
Блокнот був далеко, інакше б я написав, щоб відійшла геть.
І вона простягнула свої руки з бренькаючими браслетами і міцно обхопила мою голову. Отак тримаючи, пильно подивилась мені в очі, а потім... вткнула моє обличчя прямо у свій бюст.
Я спробував відсторонитися, але вона була надто впевнена, наче знала, що робила. Тримала так голову, а тоді зробила ще гірше — почала гладити по жорсткому, коротко стриженому волоссю.
Під піжамою в неї не було нічого, тільки круглі, середньої величини, пружні груди, між якими я зараз впхався усім обличчям і тому відчув полегшення. Біль стихнув десь на третину, але лишався надлюдським. І вона мене гладила по голові, як маленького хлопчика, що розбив коліно!
— Тшшш, Гранітику. Розслабся, — проворкувала вона зверху, і вібрації її голосу віддалися не тільки у вусі, а й у всьому моєму змученому тілі і перетекли в пах. — Вдих-видих, мама тут. Я бачу твою ауру, вона вся червона, а навколо паху пульсує. Зараз все зробимо, все заспокоїться. Просто дихай мені в груди, спокійно. Ще трохи і твоя... проблема впаде. З Валєріком це працює безвідмовно!
З Валєріком? Вона прирівняла мене до того слимака?
Я — СМЕРТЬ ТЕМНИХ МАГІВ! Я — КАМІНЬ, ОБ ЯКИЙ ЛАМАЮТЬСЯ ВОРОГИ! Я ГРАНІТ, ЧОРТ ЗБЕРИ! А вона... вона пропонує мені цицьку?! Вона гладить мене по голові!
Я вчепився зубами у її піжаму, щоб дістатися до цього теплого м'якого тіла, злизати той запах ванілі і чистого гріха. Смикнув і зробив дірку, в яку впхав носа, від чого магічна проблема в штанах «Армані» зовсім не впала, як обіцяла відьма!
А перетворилася на зброю масового ураження! Вона зараз проб'є металевий стіл, проб'є бетонну стелю і вилетить у космос! От тобі і впала проблема!
Кожен рух пальців у моєму волоссі, кожен подих у мою маківку надсилав болючі сигнали вниз живота. Це не лікування.
Це найгірша садистська, витончена інквізиція! Я воїн, а не пудель! І не Валєрік! Те, що вгамувало слимака — для мене стало лише бензином у багаття.
Мої м'язи на спині були готові розірвати сорочку. Я зробив ще одну відчайдушну спробу вирватися із цих «цілющих» обіймів. Гаряче задихався, але не міг відірватись. Я хотів закричати на неї: «ВІДІЙДИ, ВІДЬМО, БО Я ЗАРАЗ ВТРАЧУ КОНТРОЛЬ!». Я відкрив рота, набрав у легені повітря, щоб стіни здригнулися від мого наказу.
З мого горла у прокушену та вже розширену дірку в панді лише пророкотало глухе вдоволене рикання. Роксі міцніше притиснула мою голову.
Далі буде...
