Спочатку:
На сторінку книги
З кожним кроком вниз по сходах я наче отримував молотом по яйцях. Я йшов попереду і рівно тримав спину, хоча хотів волати від болю та напруги. Штани «Армані» раптом стали знаряддям для тортур. Вони більше не сиділи як влиті, а тиснули, натирали та давили, і не давали забути про проблему. Я міцно стискав фоліант і ні на мить не дозволив собі розслабитися та потягнутися до паху. Там все одно нічого не поправиш рукою. Що б нею не робив.
Її вели позаду, і мій слух мимоволі зосередився на дзенькоті її браслетів. Навіть цей звук дещо полегшував мій стан, просто її присутність поруч. Роксі не пручалась, я її бачив — розумна відьма. Пручатись, коли тебе тягнуть двоє дебелих чолов'яг, явно військової виправки, а ще двоє є на підхваті? Ну, спробуйте. А вона збереже сили.
Вона спостерігала — я відчував це спиною. Погляд пропікав піджак. Але я не обернувся жодного разу, бо я — Граніт. Я переживав гірше. Сам ламав людей, які кричали. Тіло слабке. Я — ні.
Підійшли до машини. Навчена тичками в спину, коли забарилися на виході, Роксі сама пірнула на заднє сидіння, щойно агент відчинив дверцята. Я сів на переднє пасажирське — кермувати тепер не міг. Глянув на агента, і той миттю опинився на водійському.
— Поїхали, — прохрипів я. Точніше, спробував. Вийшов рваний болісний видих із якимось присвистом, наче фальцет. Принаймні я не муркнув.
Агент здригнувся, але зрозумів мій рик, і машина рушила.
***
Кілька хвилин ми їхали в тиші. Коли я не за кермом, я віддаю накази дорогою. Але зараз і не намагався, тож лише мотор гудів та шурхотіли шини. Я вдавився у крісло усім важким тілом, але воно витримало. Крісла були на замовлення, стандартні мене не витримували.
Я стиснув руки в кулаки на колінах і дивився чітко вперед. Ми проїжджали нічний Київ, та ніхто в машині й не глянув по сторонах. Кожен поворот, ба навіть найменші тріщини в асфальті віддавалися новим спалахом болю у паху. Агент наче відчував мій стан і намагався оминати ямки та камінці. Але хіба їх оминеш у Києві?
Вдих. Видих. Контроль. Я — Граніт. Потрапляв і у гірші ситуації. І вижив.
А потім вона заговорила і мало не згубила мою титанічну концентрацію.
— Гей, а куди ми їдемо? Хоч би попередили, я б піжаму змінила на щось інше. Ви ж не спати мене везете?
Ти ба, яка здогадлива. Віз би я тебе спати.
Агент мовчав. Двійко інших залишилися біля під'їзду і зараз вже мали прибути на базу на додатковій машині. Вони — кремінь, сам відбирав. Бачити шефа у незвичайному стані їм не звикати. А значить — не питати нічого, поки сам не скажу.
— Слухай, громило, — задзвенів її голосок за спиною, і я мало не ахнув — солодко та протяжно. Лише від цього звуку. Але стримався, лише надлюдським зусиллям.
— Чуєш? — продовжила вона. — Ти в порядку? У тебе вигляд такий, наче тобі терміново потрібен туалет. Міг би у мене скористатися.
Я розвернувся і люто подивився на неї. Ні, люто не вийшло. Просто подивився. Насправді — закохано та ніжно, мало не випустив сердечка з очей.
— Якщо що, можна ж зупинитися, — далі вела вона. — Це ж не по-людськи.
Я зібрався, знову втиснувся у крісло, і воно навіть скрипнуло вперше. Тамував подих, але більше семи хвилин не дихати не вдалося. Це був мій тренований максимум під водою чи коли мене тримали у відсіку з отруйним газом. Тому іноді впродовж дороги я все ж вдихав... вдихав і божеволів.
— А ти, хлопче, завжди такий мовчазний? — не вгамовувалась вона і вже чіплялася до агента. — Робота така? Чи тебе теж заціпило від бабусиної книжки?
Агент мовчав. Машина котилася далі.
Я не люблю сюрпризи. Але... вони трапляються.
***
Ми неслися по проспекту, коли прямо перед машиною вискочила раніше невідома яма розміром з могилу для середнього пса. Агент різко вивернув, джип підкинуло, і не пристебнуту Роксі кинуло вперед. Вона викинула руку і вчепилася мені у внутрішню поверхню стегна. Рефлекс мав спрацювати на негайне вбивство загрози, але він вимкнувся. Її гаряча, м'яка долоня боляче щипала мене за ляшку за пару сантиметрів від епіцентру катастрофи.
Так прошиває тіло розряд у тисячу вольт. Я шумно втягнув повітря крізь зціплені зуби і не стримав задушений, короткий, але голосний стогін. Агент із жахом зиркнув на мене, певно, вчувши у тому агонію.
М'язи скам'яніли, а світ на мить зник.
Вона завмерла. Поволі розтулила пальці, а тоді я відчув, як відьма здригнулася. Я знав, що вона зрозуміла. Не просто дотик до м'яза — вона доторкнулася до оголеного нерва магії. Відчула біль, що пронизав мене.
Роксі різко відсмикнула руку, як від розжареної пательні, гепнулась із пекельним для мене звуком на заднє сидіння і більше не говорила.
Знову запанувала тиша. Я повільно, сантиметр за сантиметром, повернув голову і подивився на неї. Вона дивилася широко розкритими очима, в яких вже не було зухвалості. Тільки шок, трохи співчуття і... розрахунок. Вона знала, що я залежу від неї, як дитя на пуповині. Решту шляху ми мовчки вели власні розрахунки.
***
Позашляховик з'їхав у безіменний заїзд і звідти пірнув у підземний паркінг. У мій світ з бетонними стінами, повітрям, поданим лише вентиляцією, та холодним кварцованим світлом.
Я сам відчинив їй двері. Виходити не поспішала, дивилася на мене, задерши голову. Я простягнув руку, торкнувшись її, і вона вклала долоню у мою. Я стиснув, мабуть, боляче, та вона й виду не подала. Наче чула мою думку: «Ти — моя проблема, і станеш її рішенням».
Я потягнув її до важких сталевих дверей у стіні. Від мого наближення вони автоматично, без звуку, від'їхали вбік, відкриваючи вид на довгий білий коридор.
