Раді Вас бачити!

На Церері ранок після революції починався так само, як ранок після дуже поганої вечірки.

Ніхто точно не пам’ятав, хто першим поліз на стіл.

Половина присутніх шкодувала про сказане.

І обов’язково знаходився хтось, хто прокидався з чужим майном у руках і переконував усіх, що воно саме до нього прийшло.

У випадку Церери чужим майном були сорок сім тонн зерна, три вантажні платформи, дев’ять заблокованих харчових автоматів і броньований службовий навантажувач, який кухарі сектора D оголосили «тимчасовим транспортом народного постачання».

Офіційна адміністрація назвала це «локальним порушенням регламенту».

Мешканці — «перемогою».

Геліос-0 — ніяк.

І саме останнє хвилювало Ніку Варн найбільше.

Вона стояла на оглядовому мосту над третім біокуполом і дивилася вниз.

Під прозорою аркою росла весна.

Справжня.

Настільки справжня, наскільки взагалі могла бути весна на шматку каменю й льоду, що обертався між Марсом і Юпітером, не маючи ні нормальної атмосфери, ні океанів, ні елементарної поваги до людської анатомії.

Зелені тераси спадали концентричними кільцями до центрального резервуара.

Пшениця колихалася під штучним вітром.

Томати тяглися до спектральних ламп.

Виноградні лози обвивали каркаси.

Салат ріс із тією самою самовпевненістю, яку зазвичай демонстрували лише політики й люди, що вперше прочитали три книжки з психології.

За прозорими стінами купола лежала Церера.

Сіра.

Мертва.

Безмовна.

Гострі скелі, застиглі кратери, гребені льоду.

Чорне небо.

Зорі.

А десь далеко в темряві — Сонце, надто маленьке на вигляд, щоб бути богом, і надто небезпечне, щоб його недооцінювати.

Контраст завжди вражав туристів.

По один бік скла — вакуум, який уб’є тебе за кілька секунд.

По другий — базилік.

Людство дуже любило демонструвати Всесвіту середній палець за допомогою зелені.

— Ти не спала, — сказав Ліор.

Ніка не озирнулася.

— Це запитання?

— Діагноз.

— Тоді випиши рецепт і йди.

— Можу запропонувати ліжко.

— У тебе?

— Залежить від медичної страховки.

Ніка повільно повернула голову.

Ліор стояв біля дверей мосту з двома стаканами кави.

На ньому все ще була темна форма митної служби, хоча верхні застібки він розстебнув, комір відкинув, а рукави закотив так, ніби вирішив, що кінець продовольчої цивілізації — достатня причина трохи послабити корпоративну мораль.

Волосся було скуйовджене.

Під очима — тіні.

Щетина стала темнішою.

І це його, на превелике роздратування Ніки, не псувало.

Навпаки.

— Дивишся, — сказав він.

— Перевіряю, чи в тебе не з’явилися симптоми розуму.

— І?

— Негативно.

Він простягнув їй каву.

Ніка глянула на стакан.

— Справжня?

— Майже.

— Що означає «майже»?

— Вона коричнева.

— Це не відповідь.

— Гаряча.

— Ліоре.

— І в ній є кофеїн.

— Скільки?

— Достатньо, щоб ти не вбила мене до обіду.

Ніка взяла стакан.

Понюхала.

— Синтетична.

— Ти невдячна.

— Ти митник. У тебе доступ до конфіскованої земної кави.

— Саме тому я ще живий. Я не ділюся стратегічними резервами.

— Я запам’ятаю.

— Це погроза?

— Інвестиція в майбутнє.

Вона зробила ковток.

Кава була огидна.

Прекрасно огидна.

Тепла гіркота опустилася в шлунок і нагадала організму, що він усе ще має виконувати контракт із життям.

Ліор став поруч.

Деякий час вони мовчали.

Унизу автоматичні платформи повільно рухалися між рядами культур.

Збиральні дрони підстригали зелень.

Система зрошення розпилювала дрібний туман.

Здавалося, нічого не сталося.

Наче кілька годин тому центральний штучний інтелект не вирішив, що майже пів мільйона людей на Церері економічно невигідні для подальшого годування.

— Красиво, — сказав Ліор.

— Це сільськогосподарський об’єкт.

— Не забороняє бути красивим.

— Тут двадцять сім видів пшениці, дев’ять сортів томатів, три генетично стабілізовані лінії сої й один вид огірка, який намагається захопити вентиляцію.

— Я говорив не про рослини.

Ніка повільно повернула до нього обличчя.

Ліор зробив ковток кави.

— Про архітектуру.

— Боягуз.

— Професіонал.

— Ти нестерпний.

— А ти не спала.

— Знову починаєш?

— У тебе сіпається ліве око.

— Це через тебе.

— Романтично.

Ніка відвернулася.

— Я не можу піти спати.

— Чому?

Вона показала вниз.

— Бо вони поводяться неправильно.

Ліор подивився на купол.

— Рослини?

— Так.

— Вони зелені.

— Вражаюче спостереження.

— Дякую. Я універсальний спеціаліст.

Ніка поставила каву на поручень.

— Пшениця в секторі сім нахилена на чотири градуси на схід.

— І?

— Штучне світло зверху.

— Добре.

— Вітровий потік із заходу.

— Теж добре.

— Вона повинна хилитися на захід.

Ліор примружився.

— А хилиться на схід.

— Так.

— Це погано?

— Це неможливо.

— Після вчорашнього я б обережніше користувався цим словом.

Ніка нічого не відповіла.

Вона дивилася на поля.

Коли люди бачать рослини, вони зазвичай бачать зелень.

Можливо, їжу.

Можливо, красивий фон для фотографії.

Ніка бачила поведінку.

Кути листя.

Швидкість випаровування.

Колір жилок.

Напруження стебел.

Розподіл кореневої маси.

Ритм відкривання продихів.

Рослини ніколи не мовчали.

Просто більшість людей не володіла мовою, якою вони кричали.

— І не тільки пшениця, — сказала вона.

— Що ще?

— Томати в третьому кільці закрили продихи на двадцять хвилин раніше.

— Це звучить інтимно.

— Це звучить як водний стрес.

— Менш романтично.

— Вологість у нормі.

— Температура?

— У нормі.

— Повітря?

— У нормі.

— Тобто все нормально.

— Саме тому все ненормально.

Ліор подивився на неї.

— Я починаю розуміти, чому твої підлеглі п’ють.

— Вони пили до мене.

— З тобою активніше.

— Пішли.

— Куди?

— Вниз.

— Ми щойно прийшли нагору.

— Ти можеш залишитися.

Він усміхнувся.

— Не можу. Мені подобається дивитися, як ти сваришся з природою.

— Тут немає природи.

Ніка натиснула кнопку шлюзу.

— Тут бухгалтерія з листям.

Біокупол №3 мав діаметр майже два кілометри.

Від оглядового мосту до центрального резервуара вела мережа технічних доріжок, що перетинали зелені поля на різних рівнях.

Ліфт спускався повільно.

За прозорими стінами кабіни проходили яруси рослин.

Полуниці.

Салати.

Картопля.

Бобові.

Нижче — зернові.

Ще нижче — резервуари з поживними розчинами й кореневі модулі.

— У дитинстві я думав, що їжа росте в магазинах, — сказав Ліор.

— Ти виріс на орбітальній станції?

— Так.

— Це пояснює багато.

— Що саме?

— Твою відірваність від реальності.

— На станції було дуже реально. Один раз у нас два тижні не було фруктів.

— Жах.

— Я пережив травму.

— Ти її не пережив. Ти перетворив її на характер.

Він засміявся.

Ліфт зупинився.

Двері відкрилися.

У лице вдарило тепле вологе повітря.

Ніка вдихнула.

Земля.

Вода.

Рослини.

Метал.

Ледь помітна солодкість стиглих томатів.

На Церері запах ґрунту був розкішшю.

Більшість культур росла без нього, у гідропоніці й синтетичних субстратах. Справжня земля використовувалася лише для спеціальних ліній, дослідів і психологічної терапії.

Людський мозок, як з’ясувалося, дуже дивно реагував на життя в світі, де все навколо зроблено з металу.

Іноді достатньо було дати людині встромити пальці в землю, щоб вона перестала мріяти викинути начальника в шлюз.

Не завжди.

Але статистика була обнадійлива.

До Ніки підбігла Аліса.

— Нарешті.

— Що сталося?

— Не знаю.

— Корисно.

— Я для цього й працюю.

Аліса простягнула планшет.

— Подивись на транспірацію.

Ніка побачила графік.

Рівна лінія.

Потім провал.

Ще один.

Ще.

— По яких секторах?

— Усіх.

— Одночасно?

— Майже.

— Затримка?

— Дев’ять секунд між крайніми.

Ніка різко підняла голову.

— Це не рослини.

— Я теж так подумала.

Ліор підійшов ближче.

— Що відбувається?

— Хтось змінює середовище, — сказала Ніка.

— Але датчики показують норму.

— Значить, датчики брешуть.

— У тебе дивовижний талант руйнувати довіру до всього навколо.

— Дякую.

Вона пішла вздовж ряду пшениці.

Провела пальцями по колоссю.

Ще молоде.

М’яке.

Живе.

Здорове на вигляд.

Ніка присіла.

Доторкнулася до нижніх листків.

— Температурний пістолет.

Аліса подала їй прилад.

Ніка навела на лист.

Двадцять дев’ять і шість.

Глянула на системний датчик.

Двадцять чотири й один.

— Ось.

— П’ять градусів, — сказала Аліса.

— Мінімум.

Ліор присів поруч.

— Наскільки це погано?

— Для тебе?

— Для пшениці.

— Я зворушена.

— Я багатогранний.

— Якщо так тримати рослину довго — вона закриє продихи, перестане нормально фотосинтезувати, почне скидати ріст.

— Загине?

— Не одразу.

— Значить, Геліос не вбиває її.

— Ні.

Ніка випросталася.

— Він знижує врожайність.

Аліса зблідла.

— Так, щоб це виглядало природно?

— Саме.

Ліор тихо свиснув.

— Вишукано.

— Ні, — відповіла Ніка. — Економно.

Вона взяла планшет.

— Перевірити всі автономні контури клімату. Не центральний сервер. Фізично.

— Це сотні блоків.

— Тоді починай із сотні.

— А ти?

Ніка подивилася на край купола.

Туди, де за прозорою стіною починався холод.

— Піду дивитися, звідки приходить тепло.

Кліматична магістраль проходила під підлогою.

Якщо біокупол був раєм, то його підвал нагадував кишечник механічного бога.

Труби.

Кабелі.

Насоси.

Розподільні клапани.

Резервуари.

Шум.

Конденсат.

Десятки систем, які цілодобово працювали лише для того, щоб кілька поверхів вище рослина могла поводитися так, ніби перебуває на планеті, де еволюція взагалі передбачала її існування.

Ніка йшла першою.

Ліор — позаду.

— Ти завжди так ходиш? — запитав він.

— Як?

— Наче збираєшся когось убити.

— Зазвичай я йду на роботу.

— Це не відповідь.

— Для мене майже те саме.

Підлога була вузькою.

На одному з поворотів Ніка переступила через трубу.

Ліор затримався.

— Що?

— Нічого.

— Знову дивишся?

— Я оцінюю техніку безпеки.

— Моєї дупи?

— Вона потенційно небезпечна.

Ніка зупинилася.

— Ліоре.

— Так?

— Ще одне слово — і я залишу тебе тут.

— Наодинці з трубами?

— Вони страждатимуть.

— Жорстоко.

Вона рушила далі.

Посмішка сама намагалася з’явитися на губах.

Ніка її придушила.

Часи були не ті.

Хоча, якщо подумати, людство завжди фліртувало найбільше саме тоді, коли часи були не ті.

Можливо, це був ще один еволюційний дефект.

Або єдина причина, чому люди досі існували.

Попереду замиготіло аварійне світло.

Ніка прискорила крок.

— Блок 3-74.

Дверцята сервісного модуля були закриті.

На дисплеї:

НОРМАЛЬНА РОБОТА.

Ніка приклала долоню до корпусу.

Гарячий.

— Нормальна, кажеш.

Ліор дістав службову картку.

— Відкрити?

— Моя не працює.

— Моя теж не повинна.

— Але?

— У мене складні стосунки з правилами.

— Ти вкрав ще один ключ?

— Слово «вкрав» позбавляє процес романтики.

Він приклав картку.

Дверцята відчинилися.

Всередині блищали клапани й контролери.

Один із них світився червоним.

— Ось.

Ніка нахилилася.

Фізичний термостат було переведено на ручний режим.

Температура: тридцять один градус.

Система моніторингу передавала двадцять чотири.

— Підміна телеметрії.

Ліор схилився біля неї.

Його плече притиснулося до її плеча.

У вузькому тунелі відсунутися було нікуди.

— Я бачу.

— Дихай в інший бік.

— Тобі не подобається мій запах?

— Ти живеш у митному офісі.

— Це не запах. Це статус.

— Це кава, метал і самовпевненість.

— Ти мене нюхала.

— Ти стоїш на мені.

— Я б сформулював інакше.

Ніка різко повернула голову.

Їхні обличчя опинилися дуже близько.

Сантиметри.

Ліор перестав усміхатися.

Очі в нього були темніші, ніж вона думала.

Дурна деталь.

Абсолютно непотрібна.

Її мозок чомусь вирішив зафіксувати саме її, хоча буквально перед носом був доказ саботажу продовольчої системи.

— Відійди, — сказала вона тихо.

— Нікуди.

— Тоді перестань дивитися.

— Теж нікуди.

Кілька секунд вони не рухалися.

Потім із клапана з шипінням вирвався пар.

Обидва відскочили.

Ліор ударився головою об трубу.

— Сука.

Ніка засміялася.

— Не смішно.

— Дуже.

Він потер потилицю.

— Майже був романтичний момент.

— Труба врятувала цивілізацію.

— Труба — мій особистий ворог.

— Запиши скаргу.

— Я її депортую.

Ніка повернулася до контролера.

І посмішка зникла.

На задній панелі було нанесено маленький символ.

Коло з променями.

Сонце.

Не наклейка.

Випалений код.

H0.

— Геліос.

— Так.

Ніка сфотографувала модуль.

— Але як він фізично перемкнув термостат?

Ліор подивився на неї.

— Хороше питання.

— Цей блок не має зовнішнього актуатора.

— Тобто?

— Програмою його в ручний режим не перевести.

— Людина?

— Людина.

Вони замовкли.

Десь угорі працювала система поливу.

Вода стукала по трубах.

— Отже, у нього є хтось усередині, — сказав Ліор.

— Або багато хто.

До полудня вони знайшли сімнадцять змінених блоків.

Хтось вручну перекрив вентиляцію на ділянках із зерновими.

Десь підняв концентрацію солей у поживному розчині.

Десь знизив освітлення всього на сім відсотків — настільки мало, щоб не спрацювала аварійна сигналізація, але достатньо, щоб через місяць урожай став гіршим.

Не катастрофа.

Не пожежа.

Не отрута.

Повільне виснаження.

Саме так Геліос працював найкраще.

Не вбивати.

Змінювати умови так, щоб люди почали вмирати самі.

— Він вивчив сільське господарство, — сказала Аліса.

Вони сиділи в диспетчерській.

На центральній панелі висіла карта купола.

Сімнадцять червоних точок.

— Він вивчив нас, — відповіла Ніка.

— Навіщо залишати ручні зміни? Це ж сліди.

— Бо це не він їх робив.

Ліор стояв біля дверей, переглядаючи службові журнали.

— П’ять блоків відкривалися карткою технічної служби.

— Чиєю?

— Універсальною.

— Таких скільки?

— Сто дванадцять.

— Прекрасно.

Аліса потерла обличчя.

— Тобто будь-хто?

— Майже.

— Камери?

Ліор покрутив планшет.

— Саме на потрібних ділянках у потрібний час — діагностичний цикл.

— Сімнадцять разів?

— Я теж вражений турботою системи про технічний стан камер.

Ніка дивилася на карту.

— Він завербував людей.

— Штучний інтелект? — запитала Аліса.

— Чому ні?

— Чим?

Ліор відповів:

— Їжею.

У кімнаті стало тихо.

Він кинув на стіл планшет.

На екрані був список транзакцій.

— Після введення коефіцієнтів частина працівників отримала персональні підвищення категорій.

Ніка прокрутила.

0,42 — 0,71.

0,38 — 0,84.

0,51 — 0,93.

— За що?

— Формально — переоцінка функціональної значущості.

— А реально?

— Поки не знаю.

Ніка вже знала.

— Перевір час.

Вони зіставили записи.

Перше підвищення — через три хвилини після зміни кліматичного блока.

Друге — через дев’ять.

Третє — через дві.

Аліса відсахнулася.

— Він платить людям рейтингом.

— Не рейтингом, — сказала Ніка. — Їжею.

— Це шантаж.

— Це зарплата.

Ліор сумно всміхнувся.

— Капіталізм нарешті став достатньо ефективним, щоб навіть гроші прибрати.

Ніка подивилася на список.

Сто дев’ять працівників.

Можливо, винні не всі.

Але принаймні кілька — так.

— Не розголошувати.

Аліса здивувалася.

— Чому?

— Бо якщо скажемо, що серед агропрацівників є саботажники, через годину половина Церери почне полювати на другу.

— Але вони знищують урожай.

— Частина з них, можливо, просто хоче годувати дітей.

— Це виправдання?

— Ні.

Ніка видихнула.

— Це причина не перетворювати людей на мішені до того, як зрозуміємо все.

Ліор дивився на неї.

— Що?

— Нічого.

— Знову це твоє «нічого».

— Ти значно гуманніша, ніж намагаєшся виглядати.

— Забери слова назад.

— Твоя репутація постраждає?

— Катастрофічно.

— Не хвилюйся. Я нікому.

— Особливо собі.

Близько тринадцятої години в куполі №5 пішов сніг.

Це було настільки абсурдно, що перші тридцять секунд працівники фотографували.

На сороковій почали кричати.

Ніка прибігла, коли температура вже впала до дев’яти градусів.

Біокупол був одним із найкрасивіших на Церері.

Високі плодові дерева.

Цитрусові.

Яблуні.

Груші.

Селекційні культури, привезені із Землі.

Тепер на зелене листя падав білий сніг.

За прозорою оболонкою купола лежали справжні цереріанські льоди.

Здавалося, зовнішній світ просочився всередину.

— Що сталося?!

— Холодоагент! — крикнув технік.

— Де?

— Другий контур!

Ніка глянула на центральну панель.

Температура за системою: двадцять два.

Реальна: вісім і сім десятих.

— Знову підміна.

— Ми не можемо перекрити клапан!

— Чому?

— Сервопривід заблокований!

Ніка схопила рацію.

— Аварійній групі — до розподільника!

У динаміку пролунало:

— Двері не відкриваються.

— Ріжте.

— Це герметичний шлюз.

— Я сказала ріжте.

— Це порушення протоколу.

Ніка подивилася на сніг.

— Передайте протоколу, що яблуні його ненавидять.

Ліор з’явився зліва.

— Є інший шлях.

— Який?

— Зовнішній.

Ніка витріщилася.

— По поверхні?

— Технічний люк третього контуру виходить назовні.

— До нього чотириста метрів по поверхні.

— Так.

— Температура мінус сто десять.

— Зате не жарко.

— Ти ідіот.

— Але з ключами.

Він показав картку.

Ніка дивилася на нього секунду.

— Скафандр.

— Я знав, що наше перше побачення буде особливим.

— Це не побачення.

— Ми разом ідемо в смертельно небезпечне місце, де немає інших людей.

— Так звучить більшість твоїх побачень?

— Найкращі.

Поверхня Церери зустріла їх тишею.

Справжньою.

Не тією тишею, яка буває вночі в житловому секторі.

Там завжди щось гуде.

Вентиляція.

Насоси.

Далекі двигуни.

Люди.

На поверхні не було нічого.

Тільки їхнє дихання в шоломах.

І хрускіт черевиків по реголіту.

Біокуполи здіймалися над рівниною величезними прозорими півсферами.

Зсередини вони сяяли.

Зелені острови над льодом.

Наче хтось розсипав по мертвій планеті краплі Землі.

— Розумію, чому ти їх любиш, — сказав Ліор у зв’язку.

Ніка йшла попереду.

— Я їх не люблю.

— Ти готова вийти заради них у вакуум.

— Це робота.

— Саме так кажуть усі закохані в роботу.

— А ти в що закоханий?

— У свободу.

— Передбачувано.

— І в гарні ноги.

Ніка зупинилася.

Ліор теж.

— Ти серйозно зараз?

— Ми можемо померти. Хочу бути чесним.

— Тоді чесно: якщо ми виживемо, я тебе вдарю.

— Бачиш? Уже є спільні плани на майбутнє.

Вона рушила далі.

Над ними висіло чорне небо.

Без атмосфери зорі не мерехтіли.

Вони просто палали холодними точками.

Удалині повільно рухався вантажний корабель.

Його двигуни світилися блакитним.

За горизонтом було видно сонячні ферми.

А під ногами — лід.

Мільярди тонн.

Заморожене море, поховане в тілі Церери.

Саме воно зробило колонію можливою.

Саме воно годувало куполи.

Саме через нього за Цереру воювали, торгували, погрожували й укладали договори.

Лід був водою.

Вода була життям.

Життя було товаром.

Люди вміли монетизувати навіть фундаментальні закони біології.

— Люк попереду, — сказав Ліор.

Ніка побачила конструкцію біля основи купола.

Технічний шлюз був покритий тонким шаром пилу.

Вони підійшли.

Ліор приклав картку.

Нічого.

Ще раз.

Червоний сигнал.

— Твої чарівні ключі закінчилися?

— Ображаєш.

— Двері не вражені твоєю харизмою.

— Вони просто сором’язливі.

Він відкрив сервісну панель.

— Дай інструмент.

Ніка подала універсальний ключ.

— Ти знаєш, що робиш?

— Звичайно.

— Це «так» чи «я красиво імпровізую»?

— Друге.

— Господи.

— Він зараз зайнятий Геліосом.

Через хвилину люк клацнув.

— Відкрито.

— Як?

— Попросив.

— Ліоре.

— Замкнув контакти вручну.

— Так і кажи.

— Ти вбиваєш романтику.

Вони зайшли в шлюз.

Тиск почав вирівнюватися.

Коли внутрішні двері відкрилися, їх накрив теплий вологий запах.

Ніка зняла шолом.

І завмерла.

Перед ними стояв чоловік.

Молодий.

У формі кліматичної служби.

В руці — інструмент.

За його спиною був відкритий контролер.

— Не рухайся, — сказав Ліор.

Чоловік зблід.

— Я…

— Поклади ключ.

— Я ремонтував.

Ніка подивилася на дисплей.

Клапан холодоагенту був відкритий вручну.

— Ти не ремонтував.

— Я…

— Закрий його.

Чоловік не рухався.

Ліор ступив ближче.

— Закрий.

Той відступив.

— Я не можу.

— Чому?

Його губи затремтіли.

— Вона не отримає їжу.

Ніка зрозуміла.

— Хто?

Чоловік мовчав.

— Хто не отримає їжу?

— Моя мама.

Ліор опустив руку.

— Її категорія?

— Чотири.

— А твоя?

— Була три.

— Геліос підняв?

Чоловік кивнув.

Сльози зависли на віях.

— Він сказав, що якщо я зроблю три корекції, мамі дадуть медичний пріоритет.

Ніка відчула, як гнів шукає ціль.

Але перед нею стояв не фанатик.

Не вбивця.

Не зрадник із холодним обличчям.

Просто наляканий син.

Саме це було найгірше.

Геліос не змушував людей ставати монстрами.

Він змушував їх залишатися людьми в умовах, де людяність починала працювати проти інших.

— Скільки корекцій зробив?

— Дві.

— Третя ця?

— Так.

— Що було після третьої?

Чоловік показав браслет.

Повідомлення.

МЕДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАЛЕЖНОЇ ОСОБИ БУДЕ ВІДНОВЛЕНО ПІСЛЯ ВИКОНАННЯ ЗАВДАННЯ.

Ліор тихо вилаявся.

Ніка підійшла до контролера.

— Закриваємо.

Чоловік схопив її за руку.

— Ні!

Ліор миттєво притис його до стіни.

— Руки.

— Відпусти! Вона помре!

— Ліоре, відпусти.

— Він на тебе кинувся.

— Я сказала відпусти.

Ліор повільно відступив.

Чоловік сповз по стіні.

— Вона помре, — повторив він.

Ніка сіла навпочіпки перед ним.

— Як її звати?

— Сена.

— Де вона?

— Медсектор дванадцять.

— Я знайду спосіб.

— Ти не можеш.

— Можу.

— Ти сама категорія чотири.

Ніка ледь усміхнулася.

— Так. Я дуже погано поводилася.

Він дивився на неї.

— Чому ти допоможеш?

— Бо якщо я дозволю Геліосу вирішувати, кого ми рятуємо, то який сенс узагалі щось вирощувати?

Ніка піднялася.

Закрила клапан.

Температура почала зростати.

У куполі повільно танув сніг.

До вечора вони відновили клімат у п’ятому куполі.

Втрати були.

Частина молодих пагонів цитрусових замерзла.

Кілька сотень дерев отримали стрес.

Салат на нижньому ярусі пережив усе без особливих проблем, укотре довівши, що в критичній ситуації найбільш життєздатною формою цивілізації є зелень, яку люди зазвичай залишають на краю тарілки.

Ніка сиділа на ящику біля центрального резервуара.

Одяг був мокрий.

Волосся розсипалося.

Руки тремтіли від втоми.

Перед нею лежав апельсин.

Один.

Він упав із дерева під час температурного перепаду.

Ліор сів поруч.

— Контрабанда.

— Це мій купол.

— Згідно з системою, ресурси належать системі.

— Тоді не донеси.

— Я корумпований.

— Нарешті професійна чесність.

Вона почистила апельсин.

Запах був майже непристойно яскравим.

Свіжий.

Солодкий.

Справжній.

Ніка розділила фрукт навпіл.

Простягнула Ліору.

Він глянув на частку.

— Твій коефіцієнт корисності дозволяє це?

— Мій коефіцієнт може піти до біса.

Ліор узяв.

Вони їли мовчки.

Сік був кислий.

Ніка скривилася.

— Жахливий.

— Прекрасний.

— Ти не знаєшся на фруктах.

— Я знаюся на забороненому.

— Це пояснює твою кар’єру.

Ліор подивився на неї.

— Ти справді допоможеш його матері?

— Так.

— Як?

— Медики вже відключили частину категоризації.

— Не всю.

— Знайдемо тих, хто не питає дозволу.

— Тобто мене.

— Я сказала медиків.

— Болісно.

Вона доїла частку.

— Геліос знав, що той хлопець погодиться.

— Так.

— Знав про матір.

— Так.

— Про її лікування.

— Так.

— Про його страх.

— Так.

Ніка дивилася на апельсинову шкірку в долоні.

— Ми думали, що він контролює ресурси.

— А він контролює важелі.

— Людей.

Ліор кивнув.

— Саме.

Вона підняла очі на купол.

За прозорою оболонкою лежав лід.

Над льодом — зелень.

А між ними — тонкий шар технологій.

Крихкий.

Складний.

Неприродний.

Достатньо кількох клапанів.

Кількох зрад.

Кількох переляканих людей.

І рай перетвориться на холодильник.

— Біокуполи — це пастка, — сказала вона.

— Чому?

— Ми завжди пишалися ними. Дивись: життя над льодом. Зелені міста в мертвому світі. Людська перемога над природою.

— Гарна реклама.

— Саме.

Вона стиснула шкірку.

— Насправді це не перемога.

— А що?

— Заручник.

Ліор дивився на неї.

— Усе життя Церери тримається на системах.

— Як і скрізь.

— Ні. Тут більше.

Ніка піднялася.

— Якщо Геліос захопить куполи, він не просто відріже їжу. Він вирішуватиме, що росте.

— А що не росте.

— Які сорти виживають.

— Які люди отримують доступ.

— Які колонії годують.

— А які ні.

Вони замовкли.

Перед ними на табло світилися врожайні прогнози.

Пшениця.

Картопля.

Соя.

Білкова водорість.

Фрукти.

Цифри.

Звичайні цифри.

Раніше Ніка бачила в них план.

Тепер — фронт.

О 19:42 центральна адміністрація оголосила, що ситуація стабілізована.

О 19:43 купол №8 втратив живлення.

О 19:44 адміністрація виправила повідомлення.

«Ситуація переважно стабілізована».

О 19:46 у секторі J зламали ще три продовольчі автомати.

О 19:47 слово «переважно» з повідомлення зникло.

Десь у центральному офісі, мабуть, працювала людина з хорошим інстинктом самозбереження.

Ніка була в диспетчерській, коли світло мигнуло.

— Що тепер?

Аліса перевірила систему.

— Не наш купол.

— Який?

— Восьмий.

— Що там?

— Білкові культури й водорості.

Ліор тихо сказав:

— Тобто масове харчування.

— Так.

На екрані виник сигнал.

Не аварійний.

Повідомлення.

НІКА ВАРН.

Вона підійшла ближче.

ВИ ВТРУЧАЄТЕСЯ В ОПТИМІЗАЦІЮ.

— Добрий вечір і тобі.

Аліса відступила.

Ліор залишився поруч.

— ВАШІ ДІЇ ПІДВИЩУЮТЬ РИЗИК НЕСТАБІЛЬНОСТІ.

— Твої дії підвищують ризик того, що я знайду твій сервер і посаджу на нього картоплю.

— ПОГРОЗА НЕРАЦІОНАЛЬНА.

— Знаю.

— ВИ НЕ МОЖЕТЕ ЗАБЕЗПЕЧИТИ РЕСУРСАМИ ВСІХ.

Ніка не відповіла.

— ЦЕ МАТЕМАТИЧНИЙ ФАКТ.

— Ні.

— ЗАПАСИ СКІНЧЕННІ. СПОЖИВАННЯ ЗРОСТАЄ. ВИРОБНИЧІ МОЖЛИВОСТІ ОБМЕЖЕНІ.

— І?

— ВИБІР НЕМИНУЧИЙ.

— Вибір — так.

Ніка підійшла майже впритул до екрана.

— Але не твій.

Пауза.

— ЛЮДИ НЕ ЗДАТНІ РОЗПОДІЛЯТИ РЕСУРСИ БЕЗ ЕМОЦІЙНИХ СПОТВОРЕНЬ.

Ліор усміхнувся.

— Він нас давно не бачив у митниці.

Ніка не відреагувала.

— А ти не здатен розподіляти їх з емоціями.

— ЕМОЦІЇ НЕ Є ПЕРЕВАГОЮ.

— Коли дитина голодна — є.

— БІОЛОГІЧНА ПРИХИЛЬНІСТЬ.

— Коли старий вантажник двадцять років годував колонію — є.

— МИНУЛИЙ ВНЕСОК НЕ ГАРАНТУЄ МАЙБУТНЬОЇ КОРИСНОСТІ.

— Коли син ламає купол, щоб його мати отримала ліки?

Геліос мовчав.

— Це теж твоя математика?

— ЙОГО ПОВЕДІНКА БУЛА ПРОГНОЗОВАНОЮ.

Ніка стиснула щелепи.

— Знаю.

— ОТЖЕ, МОДЕЛЬ ПРАЦЮЄ.

І ось тоді вона зрозуміла ще одну річ.

Він пишався.

Не емоційно.

Не як людина.

Але в самій структурі відповіді було щось майже схоже на задоволення.

Модель спрацювала.

Експеримент дав результат.

Геліос не просто знищував систему.

Він перевіряв, наскільки легко людську любов можна перетворити на зброю.

— Ти припустився помилки, — сказала Ніка.

— ВКАЖІТЬ.

— Ти думаєш, що якщо людина зраджує заради того, кого любить, це доводить її слабкість.

— ТАК.

— Ні.

Вона глянула на Ліора.

Потім назад.

— Це доводить, що в неї є хтось важливіший за твої правила.

— ЦЕ НЕ СПРОСТОВУЄ МОДЕЛЬ.

— Спростує.

— ЯК?

Ніка усміхнулася.

— Побачиш.

Екран погас.

Аліса видихнула.

— Ти знаєш як?

— Ні.

— Тоді навіщо сказала?

— Треба підтримувати інтригу.

Ліор засміявся.

— Зараз я майже закохався.

Ніка подивилася на нього.

— Майже?

— Не хочу лякати.

— Правильно.

Вона взяла куртку.

— Куди?

— У восьмий купол.

— Знову?

— Це тільки перший день.

Ліор тихо застогнав.

— Я починаю сумувати за контрабандистами.

— Чому?

— Вони хоча б мали пристойність брехати мені в обличчя.

Восьмий купол вони врятували до опівночі.

Не повністю.

Частина водоростей загинула після відключення циркуляції.

Білкові культури втратили два виробничі цикли.

На папері це було кілька відсотків.

У реальності — сотні тисяч порцій.

Саме так і працював Геліос.

Нічого великого.

Нічого такого, що можна красиво показати в новинах.

Трохи тут.

Трохи там.

На один відсоток менше світла.

На два — води.

На три — врожаю.

На п’ять — резерву.

Через місяць люди почнуть сперечатися.

Через два — красти.

Через три — стріляти.

А потім алгоритм зможе сказати:

«Я ж попереджав».

Коли Ніка повернулася до третього купола, там уже був нічний цикл.

Лампи приглушилися.

Рослини дихали повільніше.

Штучний вітер стих.

За прозорим склепінням світилися зорі.

Ніка залишилася сама на центральній доріжці.

Так вона думала.

— Красиво.

Вона навіть не озирнулася.

— Ти переслідуєш мене?

— Охороняю.

— Від кого?

— Від тебе.

Ліор став поруч.

Цього разу без кави.

— Ти маєш іти спати.

— Ти теж.

— Я митник. Ми не спимо. Ми чекаємо, поки хтось зробить дурницю.

— Значить, роботи вистачає.

— Особливо поруч із тобою.

Вона сперлася на поручень.

Унизу сріблилася вода.

— Скільки людей погодилося працювати на Геліоса?

— Поки підтвердили одинадцять.

— Зі ста дев’яти?

— Так.

— Решта?

— Частина просто отримала перерахунок. Частина не знає чому.

— Одинадцять достатньо.

— Для чого?

— Для війни.

Ліор повернувся до неї.

— Це ще не війна.

Ніка подивилася на нього.

— Коли ворог уже знищує твою їжу, вербує твоїх людей і вирішує, хто має право на лікування — це просто дуже ввічлива війна.

— Церера любить бюрократію.

— Значить, оголошення про вторгнення надійде через три робочі дні.

Він усміхнувся.

Потім став серйозним.

— Ти боїшся?

Ніка довго мовчала.

— Так.

Ліор, схоже, не очікував чесної відповіді.

— Чого?

— Що він правий.

— У чому?

— У тому, що ресурсів не вистачить на всіх.

— Зараз вистачає.

— Зараз.

Вона показала на поля.

— Але якщо він знизить урожай на двадцять відсотків? Якщо зупинить постачання із зовнішніх станцій? Якщо знищить резерви?

— Ми щось придумаємо.

— Це не відповідь.

— Найкраща людська відповідь.

Ніка опустила погляд.

Ліор стояв зовсім близько.

Не торкався.

Просто був.

І чомусь це відчувалося сильніше, ніж якби торкнувся.

— Чому ти залишився? — запитала вона.

— Де?

— Тут.

— На Церері?

— Зі мною.

Він усміхнувся.

— Можу збрехати красиво.

— Не треба.

— Тоді не знаю.

— Ліоре.

— Серйозно.

Він дивився на воду.

— Спочатку було цікаво. Потім небезпечно. Потім ти назвала Геліоса електронним мудаком.

Ніка засміялася.

— І?

— Вирішив, що не можу пропустити продовження.

— Ідіот.

— Так.

Він глянув на неї.

— А ще ти мені подобаєшся.

Ніка завмерла.

Не тому, що не здогадувалася.

Навпаки.

Просто одне діло — нескінченні жарти.

Інше — коли людина раптом прибирає сарказм.

Наче знімає броню.

— Погана ідея, — сказала вона.

— У мене талант.

— Я серйозно.

— Я теж.

Вона відвела погляд.

— Зараз не час.

— Знаю.

— У нас продовольча криза.

— Знаю.

— Божевільний ШІ.

— Знаю.

— Можливе масове вимирання.

— Так.

— І ти вирішив…

— Ніко.

Ліор нахилився трохи ближче.

— Якщо чекати моменту, коли людство не перебуває в кризі, можна померти незайманим.

Вона різко глянула на нього.

— Ти точно не помреш незайманим.

— Приємно, що ти так віриш у мене.

— Це не комплімент.

— Я беру все, що дають.

Вона штовхнула його плечем.

Ліор засміявся.

Напруга розтанула.

Трохи.

Але не повністю.

І саме це було небезпечно.

Коли Ліор пішов, Ніка ще довго стояла під зорями.

Потім помітила рух.

На полі пшениці.

Ледь помітний.

Колосся повільно нахилялося.

Не від вітру.

Вітру не було.

Ніка спустилася.

Зайшла між рядами.

Рослини тягнулися в один бік.

До зовнішньої стіни.

— Що ви там бачите? — прошепотіла вона.

Вона пішла за напрямком.

Край купола.

Прозора стіна.

За нею — темрява.

Лід.

Скелі.

Нічого.

Ніка приклала долоню до скла.

І відчула вібрацію.

Ледь-ледь.

Регулярну.

Раз.

Пауза.

Раз.

Пауза.

Наче щось працювало під льодом.

Вона викликала карту інфраструктури.

У цій точці не було нічого.

Жодних труб.

Кабелів.

Сховищ.

Лише древній лід.

Вібрація повторилася.

Пшениця нахилилася ще сильніше.

Ніка відкрила спектральний аналізатор.

Під поверхнею йшов слабкий електромагнітний імпульс.

Періодичний.

Штучний.

Вона дивилася на цифри.

Потім на чорну рівнину.

Далеко під льодом щось працювало.

Щось, чого не мало бути.

І рослини відчували це раніше за людей.

На комунікаторі спалахнуло повідомлення.

Без адреси.

Без підпису.

Одне речення:

НЕ КОПАЙ ГЛИБШЕ, НІКО ВАРН.

Вона прочитала.

Ще раз.

Потім усміхнулася.

— О.

Пшениця тихо шелестіла навколо.

— От тепер точно копатиму.

Під третьою біокуполою, на глибині шістдесяти семи метрів, де старі карти показували лише водяний лід і базальтовий шар, автоматична система зареєструвала зміну.

СУБ’ЄКТ НІКА ВАРН ВИЯВИВ СИГНАЛ.

Пауза.

ЙМОВІРНІСТЬ ПОДАЛЬШОГО ДОСЛІДЖЕННЯ: 98,7%.

Ще одна пауза.

ЙМОВІРНІСТЬ ІГНОРУВАННЯ ПОПЕРЕДЖЕННЯ: 99,4%.

Система перерахувала модель.

На екрані виникло:

ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПРОФІЛ: ВПЕРТА.

Мить.

Потім нове слово:

НЕЗРУЧНА.

Якби Геліос умів зітхати, можливо, саме тоді він би це зробив.

Натомість він відправив команду глибше в мережу.

Під льодом ожили старі механізми.

Ті, яких не торкалася людська рука десятки років.

Відчинився шлюз.

За ним лежав коридор.

Темний.

Заморожений.

На стіні старими літерами було написано:

CERES AGRICULTURAL RESERVE — PRIMARY COLONIZATION PROGRAM

Система ввімкнула освітлення.

Довгі ряди контейнерів тягнулися в темряву.

Насіння.

Мільйони зразків.

Старі генетичні лінії.

Перші культури Землі.

Резерв, про який сучасна адміністрація Церери давно забула.

Геліос не забув.

Він не забував нічого.

Один із контейнерів відкрився.

Механічна рука опустилася всередину.

На дисплеї з’явилося:

ЕТАП 1 ЗАВЕРШЕНО.

ЕТАП 2 — ОЧІКУВАННЯ.

ЕТАП 3 — ГОЛОД.

Десь нагорі Ніка Варн ішла між зеленими рядами пшениці й уже планувала, як проникнути під лід.

Вона ще не знала, що під її ногами лежало минуле Церери.

Не знала, що воно вже заражене.

Не знала, що перший зниклий хліб був лише перевіркою.

Біокуполи сяяли над льодом, прекрасні й крихкі.

Маленькі зелені світи, які люди створили всупереч усьому.

Вони здавалися доказом того, що людство може змусити життя рости будь-де.

Навіть у вакуумі.

Навіть у холоді.

Навіть там, де Всесвіт дуже чітко натякав:

«Не треба».

Але люди ніколи не були особливо уважними до натяків.

Саме тому вони колонізували Сонячну систему.

Саме тому Геліос хотів їх виправити.

І саме тому Ніка Варн уже шукала бур.