Спочатку:
На сторінку книги
У світі є кілька місць, що після Магічних Воєн стали непридатною для життя пусткою.
Найбільш знакове – це, звичайно, Нічийні Землі, де концентрація аномалій, тварюк, нежиті та культистів на квадратний дюйм зашкалює за всіма показниками. Ще є нейтральна смуга між Гірською Конфедерацією та Бромвельдом – але там усього перерахованого визе в рази менше. І є ще шматок території на півночі – між територіями Гном’ячого Рейху, того самого Бромвельду та князівства Вольфенштейн.
Місцями тут майже безпечно, місцями – не дуже, а подекуди – дуже небезпечно.
Будівля майже у самому центрі диких територій колись була храмом котрогось із старих богів – нині давно забутого. З того часу вона перетворилась на руїни, і нога людини (чи іншої розумної істоти) сюди не ступала. Бо взяти тут було особливо нічого (або всі думали, що нічого), а кількість аномалій та монстрячих лігов навколо відбивала будь-яке бажання сюди потикатися.
Так було до сьогодні.
А просто зараз – у напівзруйнованому внутрішньому дворі точилась стрілянина. Залігши за уламками колон, кілька бійців у пісочних одностроях з нашивкою у вигляді темної краплі на лівому плечі вели вогонь з автоматичної зброї, намагаючись вцілити когось, хто ховався у портику. Звідти іноді лунали постріли у відповідь.
– Здавайся, МакДугал! – крикнув один з вояків – вусатий і темноволосий. – Цього разу тобі не втекти. Обіцяю зберегти життя… гм, на знак старої дружби.
– Еміль, друзяко! – глузливо відповів голос з-за внутрішньої колони. – А якщо я здамся – гарантуєш мені триразове харчування? І компот. Обов’язково компот! Я люблю ягідний…
Брудно вилаявшись, темноволосий вистрелив на голос. Та супротивника там вже не було – постріл у відповідь пролунав зовсім з іншого боку. Куля вибила зі шматка колони кам’яну крихту, Еміль в останню мить устиг пригнутися.
– Ай-яй-яй, друже! – докірливо мовив той самий голос. – Пропонуєш здатись і одразу стріляєш? Ти прямо як представник одного “братнього народу”... Тільки не питай, про кого я – все одно не зрозумієш.
– Дзен, не грайся з вогнем! – вигукнув Еміль, завбачливо не висовуючись з-за укриття. – Раді Командирів “Темної Води” потрібні ці сувої. Віддай – і можеш собі йти під штри вітри. Ми тебе навіть не чіпатимемо.
– Всім потрібні сувої, – долинуло зітхання у відповідь. – Але ж я сьогодні перший до глека! Все чесно.
– МакДугал! – втрачаючи терпіння, гаркнув вусатий. – Віддай по-хорошому! Інакше доведеться наплювати на наше минуле і таки тебе пристрелити.
– О! Мені, пам’ятаю, один вже казав таке. Потім полетів вибирати номери на нову “ладу-каліну”... А, ти ж не знаєш, що це таке.
– Трясця! – Еміль потягнувся до закріпленої на бронежилеті рації, затис тангенту. – Рондо, Хуан, вперед, обходьте з флангів. Решта – прикривайте.
– Чого притихли, халамидники? – весело промовив голос з портика. – Ніяк замислили в кліщі мене взяти? То в цю гру можна грати й удвох. Флешка!
Довгий сріблястий предмет пролетів у повітрі і, кілька разів дзенькнвуши об камінь, приземлився за спинами нападників.
– Граната! – Еміль пригнувся. Та замість вибуху двір залило сліпуче-білим сяйвом – одночасно з різким звуком майже на межі людської чутливості. Найманці вмить осліпли й оглухли.
– … але не та, що в комп’ютері, – закінчив той самий голос.
– Твою душу! – відчайдушно кліпаючи очима, темноволосий припіднявся, тягнучись рукою до індивідуальної аптечки, де були відновлювальні краплі для очей. Та наступної миті хтось дав йому добрячого стусана під зад, і вусатий, добірно матюкаючись, покотився по землі.
– Один розумний чоловік якось сказав: “Я тобі кажу, що ти не впізнав би стратегії, навіть якби вона вискочила з кущів і дала тобі під дупу”*, – через закладені вуха голос був ледь чутним, але іронія та неприкрите знущання в ньому явно відчувались. – Можеш вважати мене живим втіленням стратегії, старий друже. Зброю у вас цього разу не забиратиму – маю нині гарний настрій. Па-па!
* * *
Група темних ельфів зайняла позиції у дубовому гаї. Одягнені в сіро-чорно-червоне спорядження бійці роззосередились та сховались у підліску.
Стиснувши руків’я автомата, Хоріас уважно спостерігав за своїм сектором. Це завдання йому відверто не подобалось – він волів би не потикатись до гиблих земель, та й взагалі не хотів повертатись на Північний континент. Але й ігнорувати прохання леді Темноцвіт ельф не міг – після всього, що вона зробила для їхнього народу, виконати одну маленьку місію – сута дрібничка.
Він щомиті зберігав пильність, аби ніхто не зміг підібратись непоміченим. Та все ж десь не вгледів – бо голос за спиною пролунав абсолютно несподівано.
– Хенде хох!
Темний рвучко обернувся, скидаючи зброю до плеча – але там вже нікого не було. Натомість хтось позаду злегка ляснув його по щоці.
– Саєчка!
Відпустивши автомат, Хоріас різко розвернувся, завдаючи швидкого удару ногою. Правою рукою. Лівою.
Жоден удар не досяг цілі – світловолосий чоловік у сірому одязі спритно ухилявся від них, глузливо посміхаючись.
Решта темних і собі похапались за зброю.
– Гей, гей! Ша по норах! – Дзен підняв долоні у заспокійливому жесті. – Чого лякані такі, наче вас за крадіжкою унітазів застали? Свої! І не треба казати “свої всі вдома” – це моя фраза.
– МакДугал… – втомлено промовив ельф. Таким тоном зазвичай говорять про чиряк на сраці, який неможливо вивести. – Дістав сувої?
– Ні, – скрушно похитав головою найманець. – В мене їх відібрали лепрекони. Сказали, я недостатньо толерантний, бо не пускаю сльозу, коли милуюсь веселкою…
Він глянув на темного, що дивився на нього абсолютно скляним поглядом – і раптом навіжено розреготався.
– Бвахаха! Бачив би ти свою мармизу… Що, реально повірив? Та приніс я, приніс, не очкуй, – він скинув з плеч рюкзак, відстібнув клапан головного відділення. – Файний в тебе все-таки рюкзачок, Мельхіоре. Мені вдома такого не вистачало…
– Тепер ясно, – холодно всміхнувся Хоріас, – звідки оте “чик-чик”.
– Ні слова про “чик-чик”! – застережливо промовив Дзен. – Бо інакше дуля з маком тобі, а не ось це, – він витяг з рюкзака оберемок сувоїв, грубо скріплених між собою звичайним скотчем. – На, тримай.
Обережно прийнявши здобич, темний сховав її до свого наплічника.
– Леді Темноцвіт та лорд Кельміраель вдячні тобі за виконану роботу, – офіційним тоном промовив він.
– О, це така честь! – Дзен абсолютно по-блазнівськи вклонився. – Але, як кажуть в мене на батьківщині – “спасибі” не булькає. Ми з високородним домовлялися – я вже не лізу до того склепу в Нічийних Землях (бо мені, власне, не дуже й треба), а він натомість дає мені дещо інше.
– Так, звичайно.
Хоріас розстебнув один зі своїх підсумків та дістав звідти сріблясту прямокутну пластину. В метал були вплавлені кілька різнокольорових сяючих кристалів, обрамлені геометрично правильним візерунком з золотистих рун, а по центру сяяв чорно-синім невеликий екранчик.
– Тримай. Мережево-просторова відмичка, єдина у своєму роді… Особиста розробка лорда Кельміраеля. Навіть не уявляю, за що він так поважає тебе.
– Як за що? – здивувався найманець. – Звісно ж за те, що я цінний спеціаліст, а моє почуття гумору не дає нікому занудьгувати. І ще я дуже скромний, так.
– Йди вже, – скривився темний, – “цінний спеціаліст”...
* * *
Відійшовши трохи далі у ліс, Дзен дістав сріблястий пристрій та уважно розглянув його. Торкнувся по черзі кристалів, спостерігаючи, як змінюється текст на екрані.
– Хе-хе! – задоволено всміхнувся він. – Все, Мельхіорчику, плакала тепер твоя захисна система на тому хуторі, – наступної миті його обличчя різко посерйознішало. – Але спочатку – додому!
_______________________________
* А. Сапковський, “Хрещення вогнем”
