Раді Вас бачити!

Буря сунула з-за хребта, і Артур ще здалеку побачив, як небо над руїнами старого міста стало кольору старої міді. Це значило одне: треба спускатися вниз, поки електрична імла, що зависла над мегаполісом, не почала кусатися.

Він зупинився на гребені, перекинув мішок через плече й подивився вниз. Терра-Сіті лежав у котловані, як викинутий механізм: рівень за рівнем, поверхи зруйнованих хмарочосів, з'єднані мостами, тросами, сходами, похилими площинами. Нижні поверхи жили у вічному напівтемному сутінку, верхні торкалися мли. Місто не було збудоване — воно вросло в руїни, як цвіль у мокрий кошик.

Артур пішов униз стежкою, яку сам же і витоптав за чотирнадцять років. Нога знала кожен камінь.

Стежка вела повз вантажний ліфт, що не працював ніхто не знав скільки часу, повз скляний фасад, де оселилися голуби-мутанти, повз стару водонапірну вежу, яку клан Вейрів контролював заради води, тому й убивав за будь-яку спробу наблизитися. Артур тримався від вежі на відстані доброго кидка каменю. У Терра-Сіті правила були прості, і найголовніше з них звучало так: не ходи там, де не твоє.

Мішок на плечах важив кілограмів двадцять. Мідні дроти, очищені від ізоляції, три цілі плати з мертвого сервера, жменька посерібнених контактів. Гарний хабар. Сьогодні у Вейрів був бартерний день, і старий Вейр-старший міняв дроти на патрони, борошно й антирадин. Артур збирався взяти патрони. Два місяці він мріяв про патрони.

На нижньому майдані, де колись розташовувався вестибюль банку, вже палало багаття. Дункан, старий скавер із другим ступенем опіку на половині обличчя, сидів, як завжди, найближче до вогню.

— Пізно, — кинув Дункан, не повертаючи голови. — Вейри вчора закінчили прийом. Сьогодні лише здають.

— Не можуть закінчити за один день, — Артур скинув мішок на бетонну плиту. У колишньому вестибюлі банку тепер тіснилися три сім'ї, комунальна комора й власне бартерний стіл.

— Можуть. Коли виколупали всю мідь із мертвого кабельного колектора. Ти ж був там?

— Був.

— І що взяв?

— Свій хабар. Не твій.

Дункан сухо засміявся, наче зламаний механізм. Артур сів біля вогню, витягнув із кишені на грудях ніж і взявся чистити нігті. Нігті після роботи в колекторі відмити було неможливо, але цей рух заспокоював. У підземній темряві, де вода стояла по коліно і де зі стінових шахт часом вилазило дещо, на що краще не дивитися, Артур завжди думав про одне й те саме: нагорі, за млою, має бути інше життя. Хтось колись жив тут інакше.

Це не було щастям чи надією. Це було так само природно, як дихати.

— Слухай сюди, — Дункан нахилився і заговорив тихіше, як завжди говорив про те, чого не варто чути стороннім. — Слухав Старка?

Старк був скавером із верхніх мостів, який раз на місяць спускався вниз і торгував новинами. Дорогими новинами він торгував брехнею, дешевими — правдою, і відрізнити одне від одного вмів лише той, хто знав його добряче.

— Не слухав. Скільки?

— Пів міри за хабар. Але я виклав усе за півціни. Він казав, у пустці, за Солоними Кущами, з'явилося дещо нове. Військове. З минулого. І що там лежить зброя, за яку клани на схід від нас уже обдерли одного-двох сміливців.

Артур не підвів голови.

— Старк завжди п'яний.

— Цього разу Старк був тверезий. Казав, там стеріґа. Не звичайна — енергетична. З минулого, розумієш? Така, що сунься до неї без правильного ключа — і перетворишся на попіл.

— І звідки Старк знає, що ця зброя там лежить?

— Звідти, що троє з Кущів уже спробували. Двох обпекло на смерть. А третій, каже, вийшов із тієї стеріґи білий, як крейда, і відтоді не говорить — лише дивиться в землю і сіпається.

Артур провів ножем над вогнем, спостерігаючи, як блимає лезо.

— Дурні люди, — промовив він.

— Дурні, — погодився Дункан. — Але вона справжня. З минулого, Артуре. Інша, ніж та, що в нас під рукою.

І це була правда. Уся зброя в Терра-Сіті або відливалася з брухту, або перековувалася з того, що вдалося знайти. Стріляла вона криво, коротко чи через раз. Будь-який уламок минулого, що діставався низам, був або зламаним, або мертвим. Люди будували з поламаних машин каплички й шепотіли їм молитви, бо просто не розуміли їхнього призначення.

— Я туди не піду, — відрізав Артур. — Навіщо мені?

Дункан зиркнув на нього і про щось замислився. Артур бачив, як ця тінь пробігла його обпеченим обличчям, але не став питати — не хотів знати.

Увечері він повернувся до комуни. Трохи вище нижнього майдану, у колишньому підземному паркінгу, мешкало двадцять дві людини, яких міські клани ніяк не чіпали просто тому, що вони нікому не належали. Скавери, пастухи метрощурів, лікарка без ліцензії та двоє дітей, за якими наглядали всі гуртом. Себе вони кликали просто — свої.

Артур роздав плати техніку Мойсею, здав мідь на спільний стіл, сів біля вогню, мовчки поїв бобової юшки й нічого не казав. Про свою мрію про патрони він теж промовчав, бо серед «своїх» за патрони не хвалилися. Патрони у скавера означали одне з двох: або далеку дорогу, або неминучу бійку. У комуні не планувалося ні першого, ні другого.

Ночами спати добре не вдавалося нікому. Це теж була норма. Нижні рівні гули під землею, дзвеніли водою, кишіли тварюками, що плодилися в закинутих тунелях метро. Артур звик. Тільки коли шум стихав, він миттєво прокидався і ледь дихав, прислухаючись, доки не переконувався, що тиша порожня.

Цієї ночі шум не стихав. Цієї ночі знизу прийшли чужі.

Артур першим почув не кроки, а саму їхню відсутність. Пересування нижніми поверхами завжди мало супроводжуватися якимось звуком: скрипом мостів, шарудінням, тихим матом. Якщо ж люди ходили абсолютно безшумно — це означало, що вони прагнули залишитися непоміченими, а цього хотіли лише ті, кому від інших потрібне було тільки лихе.

Він піднявся, ухопив лом і завмер у темряві біля входу в комуну. Лом навряд чи міг протистояти тій зброї, яку носили чужі. Але Артур не вмів нічого іншого й не мав іншого вибору.

Їх було четверо. Сірі штани, куртки без розпізнавальних знаків, зброя чиста й моторошна: короткоствольні автомати, які тримали з упевненістю людей, що звикли вбивати. Один із них мав те саме, що Артур бачив у колекторі лише раз у життя і до чого ніхто з «своїх» навіть не наважувався доторкнутися.

— Артур, — головний сказав це без запитання. Ім'я він знав. — Артур, син Кея.

Артур не здригнувся. Батько помер, коли йому було всього сім. Це ім'я ніхто з чужих знати не міг.

— Чого прийшли?

— За тобою. Без зайвого шуму. Клан Вейрів анулював твій борг. Для них із сьогоднішнього дня ти мертвий, розумієш? Для всіх мертвий. — Головний дивився на Артура без ненависті й жалю, як на річ, яку вже оцінили й готові забрати. — Підемо тихо. Або будемо шуміти, і тоді ми заберемо інших — тих, хто нам не потрібен, але кого тобі буде шкода.

Глибше в комуні потріскувало багаття. Хтось вовтузився у сні, хтось кашлянув. Семирічна Дана спала неспокійно і тихо схлипувала уві сні.

— Який борг? — стиснувши зуби, запитав Артур.

— Той самий, за який ховали твоїх півтора року тому. — Головний зробив коротку паузу. — А тепер рушаймо. Ти потрібен там, за Солоними Кущами. Потрібно, щоб ти витягнув із стеріґи одну річ. Ти для цього підходиш. Чому саме ти — не твоя справа. Ходімо.

Артур хотів заперечити. Він стиснув лом із такою силою, що побіліли пальці, і в ньому, як у кожному мешканці нижніх рівнів, прокинулося застаріле зло: думка про те, що якщо вже гинути, то дорого. Але він озирнувся на темряву, де спала його комуна, і чітко розумів: четверо людей із такою зброєю за лічені секунди зроблять усіх їх холоднішими за бетон під ногами.

І ще він знав те, в чому не зізнавався нікому. Що вже давно — так само природно, як дихати — прагнув вийти нагору. Побачити, що там за млою. Дізнатися, чи є десь інше життя.

Тому Артур опустив лом.

І пішов.

Клани Терра-Сіті наступного ранку дізналися про мертвих Вейрів, про спалений бартерний стіл і про зникнення скавера з нижніх рівнів. Ніхто не розпитував, куди діваються люди під час таких зачисток. Терра-Сіті жив сьогоденням і не шукав тих, хто йшов униз чи нагору.

А нагорі, над млою, Артур уперше за чотирнадцять років побачив небо. Воно зовсім не нагадувало небо з дитячих пісень комун. Мідно-сіре, низьке, воно ховало те, що колись звалося сонцем.

Він ішов на північний схід, за Солоні Кущі, у супроводі чотирьох чужинців із чистою зброєю, і ніс у собі давню думку про те, що нагорі має бути інше життя.

Нагорі іншого життя не було. Нагорі лежала пустка. Але в самій її глибині, під кілометрами мертвих машин і забутих імен, на нього чекала річ, яка вже за одну ніч переверне все, що Артур знав про минуле — і все, чого він не знав про себе.