Раді Вас бачити!

Час у Вересовці зрештою набув правильного, розміреного плинності. Осінні бурі та зимові заметьі залишилися позаду, поступаючись місцем м’якій, зеленій весні, яка торкнулася старих дахів, прогріла бруківку на центральній вулиці й розтопила останні крижини біля закинутого колись саду. Тепер природа навколо нашої садиби не лякала своєю замкнутістю, а дихала на повні груди, наповнюючи дім ароматом свіжої трави й ранкової роси.

​Ми сиділи на ґанку нашого будинку — того самого, що колись вважався проклятим і покинутим, а тепер став затишною фортецею нашого спільного життя. На колінах у мене лежав свіжий рукопис мого нового роману — того самого містичного трилера, у якому сплелися докупи всі таємниці Вересовця, старі щоденники, дзеркала без відбиттів і перемога над власними страхами.

​Марк сидів поруч, спостерігаючи, як сонячні промені грають у моєму волоссі. Його долоня міцно й надійно тримала мою руку — теплу, живу, абсолютно реальну. Жодних тіней, жодних тривожних листків чи дивних стукотів під фундаментом. Ми виграли цю гру в містечка, переписавши його правила з чистого аркуша.

​З боку хвіртки почувся знайомий, веселий дзенькіт. До нас бадьорою ходою прямував Петро з поштовою сумкою через плече, а за ним, розмахуючи пакетом зі свіжими круасанами, поспішала Марічка.

​— Ну що, письменнице, — голосно гукнув дільничний ще з двору, широко посміхаючись. — Я чув, твою нову книгу в райцентрі розкуповують швидше, ніж гарячі пироги у нашій пекарні! Весь Вересовець уже читає і впізнає в персонажах наших сусідів. Тільки дивись, мене там надто суворим не описуй!

​Ми з Марком синхронно розсміялися. Усе в цьому місті тепер було справжнім: і жарти сусідів, і запах випічки, і дзвінкий сміх, що линув із вулиці, де діти бігали до школи мимо нашої оновленої садиби.

​Коли гості піднялися на ґанок, ми запросили їх у дім, де на столі вже чекав гарячий чай і свіжий пиріг. Пані Софія прийшла трохи згодом, принісши першу збірку мого роману в твердій палітурці із закладинкою. Вона мовчки поклала книгу на стіл, тепло й гордо подивилася на нас обох, а потім підняла чашку за наше спільне майбутнє.

​Того вечора, коли гості розійшлися, а над Вересовцем спалахнуло зоряне весняне небо, ми вийшли на ґанок. Марк обійняв мене за плечі, притискаючи до себе так близько, що я чула кожен удар його серця — рівний, сильний і живий.

​Місто більше не тримало таємниць. Воно просто дарувало нам час, у якому кожна сторінка належала тільки нам двом, а кожен поцілунок був наповнений світлом і безповоротнною свободою.