Спочатку:
На сторінку книги
Дощ барабанив по даху старого автобуса так несамовите, наче намагався пробити бляху наскрізь. Я притиснула до скла лоб і важко видихнула — скло миттєво вкрилося білою плямою конденсату. Вересовець зустрів мене суцільною сирою темрявою і запахом мокрого магістрального асфальту, хоча годинник ледь перевалив за третю годину дня. Осінь тут не приходила поступово, заграючи теплими променями; вона валилася на голову важким, свинцевим мішком, вибиваючи з легких залишки столичного повітря.
Сумка на плечі здавалася непосильною ношею — там лежали папери на спадщину від бабусі, стоптані кеди й блокнот у шкіряній палітурці, куди я роками збирала чужі обіцянки й власні дурниці.
— Приїхала? — водій вимкнув двірники, які з брязкотом застигли посеред скла, і байдуже кивнув на темну арку єдиної на весь район вулиці. — Тут далі пішки, мостик розмило трохи. Обережно там, біля старого паркану, собаки бродять.
Я вискочила під холодний душ осені й одразу відчула, як вода затікає за комір куртки. Бруківка блищала під ліхтарями чорним дзеркалом. У кишені вібрацією відізвався телефон — мама знову писала запитання, чи знайшла я хоч одну суху чашку в тому дідовім будинку. Я навіть не стала витягати гаджет. Пальці здерев’яніли від холоду.
Будинок зустрів мене скрипом дверей, від якого всередині все стискалося у тривожний вузол. Пахло старим гарбузом, що чомусь завалявся у кутку сенців, затхлим сіном і кислими антонівськими яблуками. У темряві кімнат не було нічого живого — лише пил на підвіконнях і старі стільці з високими спинками, що в тьмяному світлі ліхтаря з вулиці здавалися мовчазними застиглими гостями.
Я кинула сумку на підлогу, і гучний звук порожнечі рознісся по хаті. У грудях шкрібся липкий, знайомий із дитинства страх самотності. Ніхто не зустріне з гарячим чаєм. Ніхто не запитає, як доїхала. Тільки годинник на стіні — мертвий, з обірваною гирею — глузував із моїх спроб почати все наново.
Я підійшла до вікна, що виходило на сусідній двір. Там, за сіткою запущеного саду, в тумані темнів силует іншої хати. Вікно на другому поверсі горіло брудним, жовтуватим світлом. Хтось спостерігав за мною. Я чітко відчула цей погляд — важкий, непоступливий і абсолютно чужий, від якого по спині пробігли холодні мурашки.
Холод пробирався крізь тонкий светр, але рухатися не хотілося. Перший день у Вересовці вже пахнув поразкою, і від цього чомусь хотілося не плакати, а зло кусати губи до крові.
Я відсахнулася від вікна, наче обпеклася об холодне скло. Серце калатало десь у горлі, гамселячи у скроні важкими, тривожними молоточками. Дурниці. Це просто старе селом забите місто, де кожне вікно світиться від самотності, а не від чиєїсь злої мапи чи шпигунства. Мабуть, сусід навпроти просто збирається лягати спати або порається біля печі.
Але внутрішній голос чомусь завзято мовчав, відмовляючись вірити в ці заспокійливі дурниці.
У будинку ставало все холодніше. Повітря здавалося густим, липким від вогкості й запаху тління. Я клацнула вимикачем біля дверей — лампа під стелею жалібно блимнула тусклим жовтим оком і остаточно згасла. Чудово. На додачу до мокрого взуття й депресивного краєвиду я отримала ще й повну романтику середньовіччя без електрики. Добре, що в дорожній сумці валявся ліхтарик і кілька старих свічок, які мама засунула мені в дорогу зі словами: «Там цивілізація закінчується за першим поворотом, Настю, бережи себе».
Я дістала ліхтарик, і його вузький промінь одразу вихопив із темряви танцюючі пилинки й кут, де на підлозі валявся той самий старий гарбуз. Він виявився дивно великим, покритим товстим шаром сірого пилу, але чомусь зовсім не гнилим. У промені світла його поривчастисті боки здавалися майже живими, ніби він дивився на мене з темряви порожніми очима-прірвами.
— Ну і чого ти на мене витріщаєшся? — тихо пробурмотіла я собі під ніс, намагаючись заглушити власний тремтячий голос.
Брязкіт металу на ґанку змусив мене завмерти на пів вдиху.
Хтось був за дверима.
Крок був важким, упевненим, зовсім не схожим на випадкового перехожого. Дерев'яні дошки під ногами незнайомця скрипнули так голосно, що в мене затерпли пальці на руках. Ручка вхідних дверей повільно, з противним скрипом, почала опускатися вниз.
Я різко відступила назад, затиснувши в руці важкий ліхтарик, мов єдину зброю на світі. Двері піддалися із завмиранням серця — петлі здалися під чиїмось упевненим натиском, і в темні сенці війнуло таким крижаним повітрям, що полум'я моєї внутрішньої стійкості ледь не згасло.
На порозі виник темний силует. У світлі вузького променя ліхтарика блиснули лише широкі плечі, темна куртка, застебнута під саму горловину, і край каптура, з якого на дощату підлогу падали важкі краплі дощу.
— Замки міняти треба, — голос пролунав низько, майже впритул, із характерною хрипотою, від якої по шкірі пробігли мурашки. — Тут кожен другий знає, що двері відчиняються від сильного поштовху плечем. Особливо в таких хатах, куди роками ніхто не зазирає.
Я стиснула ліхтарик так сильно, що побіліли суглоби пальців.
— А ви, я дивлюся, великий фахівець із чужих дверей? — мій голос прозвучав різкіше, ніж хотілося б, видаючи всю мою затяту злість, за якою ховався дикий страх. — Може, ще поради дасте, як тут вижити без світла й нормальних доріг?
Незнайомець зробив один крок уперед, перетинаючи межу порога, і промінь ліхтарика вихопив з темряви його обличчя. Різкі риси, вологе темне волосся, прилипле до чола, і темні, майже чорні очі, які дивилися на мене важко, без жодної краплі здивування чи вибачення. Це був той самий чоловік із вікна навпроти. Мій так званий «небезпечний сусід».
Він кинув короткий погляд на запліснявілий гарбуз у кутку, потім перевів погляд на мою занадто легку для цього краю куртку і хмуро кинув:
— Світло тут дадуть не раніше завтрашнього ранку. А в такому одязі ти в цій хаті замерзнеш за кілька годин. Збирай речі, підеш до мене, поки мостик не розмило остаточно.
