Раді Вас бачити!

Вони виїхали значно пізніше, ніж планували. Але перед Великоднем у них інакше майже ніколи не бувало. Ще зранку квартира стояла догори дриґом: у коридорі тіснилися пакети, діти бігали одна поперед одної, десь губилися шкарпетки, хтось плакав, хтось уже встиг образитись.

У великому пакеті лежали паски, обгорнуті рушниками, щоб не потріскалась глазур, галунки в пластиковому відерці й домашня ковбаса, яку Маргарита купила ще звечора, хоч мама потім усе одно скаже:

— Та нащо ви тратились, Боже…

Поряд стояв пакет із дитячими речами — колготки, запасні кофти, піжами, серветки, ліки від температури, бо молодша останні дні трохи підкахикувала. Ще один пакет Андрій складав уже в останню хвилину, просто запихаючи туди футболки, зарядки й бритву абияк, аби лиш не забути.

І попри весь той гармидер Маргариту не покидало відчуття, що вони щось залишили.

Так бувало завжди.

Уже пів дороги про щось згадувалось: змінне дитяче взуття, пасочка до церкви, подарунок хрещениці, вимкнути праску, закрити вікно на кухні. Ця постійна потреба пам’ятати за всіх сиділа в ній фоном, як тихий гул холодильника вночі. Наче нічого страшного, але він ніколи не зникає.

Молодша донька ревіла через плюшевого зайця, якому старша випадково притисла вухо дверцятами шафи. Старша тепер ходила за нею й доводила, що заєць “дивиться сумно”. Андрій із ключами в руках втретє питав, де його куртка, хоча вона висіла там, де висіла останні років п’ять.

Маргарита сперлась плечем об шафу й раптом відчула, як її починають дратувати речі, на які нормальна людина, мабуть, навіть не звернула б уваги.

Шухляди знову були відкриті. Верхня висунута наполовину, нижня перекошена через недбало запхані речі, маленька збоку теж прочинена. Дверцята шафи лишились рівно настільки відкритими, щоб потім боляче вдаритись об них стегном.

У ванній лежала незакручена зубна паста з уже підсохлою білою смужкою біля ковпачка, поряд стояла відкрита піна для гоління, а двері у спальню й на кухню знову були навстіж. Андрій узагалі ніколи нічого за собою не зачиняв — ні дверей, ні шухляд, ні навіть тієї клятої пасти, через яку вони сварилися вже бозна-скільки років.

Колись Маргарита сміялась із цього. Потім почала сваритись. Потім просто мовчки ходила за ним і дозачиняла все сама.

І справа була навіть не в порядку.

Просто останнім часом їй усе частіше здавалось, що весь їхній шлюб виглядає саме так — ніби хтось постійно щось відкрив і забув закрити. Недоговорені розмови, старі образи, дотики, які зникли так непомітно, що вони навіть не змогли б сказати, коли саме це сталося. Навіть любов між ними ніби зависла десь посередині, недожита до кінця.

На кухні біля плити висів її старий фартух у дрібні сині квіточки. Колись яскравий, тепер трохи вигорілий коло кишені. Андрій після миття рук постійно витирав долоні саме в нього, хоча рушник висів просто поруч.

— Та витри ше в штори руки, — колись жартувала Маргарита.

Потім перестала.

Тепер просто частіше прала той фартух і відчувала дивне виснаження від того, що все в цьому домі вона ніби мусить доробляти за кимось. До кінця складати речі, до кінця прибирати, до кінця тримати цей побут на собі, навіть тоді, коли сил майже не лишалось.

Колись їй здавалось, що люди розходяться через щось велике. Через зради, страшні слова чи чужі парфуми на сорочці. Але останнім часом вона дедалі частіше думала, що любов помирає тихо — від дрібниць, які роками осідають десь усередині.

Відкриті шухляди.

Мокрі рушники на ліжку.

Забуте дитяче взуття.

Втома, про яку вже ніхто не говорить уголос.

— Ти взяв змінне дітям? — спитала вона вже в машині.

— Ага, — коротко відповів Андрій, заводячи двигун.

Маргарита навіть не перепитала. Вона вже знала цей тон. Через хвилин сорок він тихо сказав:

— Блін… взуття лишилось дома.

Вона дивилась у вікно й мовчала. За склом тягнулось місто — калюжі, люди з вербою, маршрутки, сірий квітень.

— Я ж нагадувала тобі.

Голос у неї був навіть не сердитий. Просто втомлений.

І від того ставало ще гірше.

Колись Маргариті здавалось, що найстрашніше в шлюбі — коли люди кричать одне на одного. Тепер вона знала: значно страшніше, коли вже не хочеться.

Діти ззаду то мирились, то сварились. Молодша заснула, притиснувши до себе зайця. Старша вперто дивилась у вікно.

Андрій мовчав.

Маргарита теж.

І в тому мовчанні було стільки всього невимовленого, що іноді їй ставало страшно від власних думок.

Останній рік між ними майже не було близькості.

Спочатку заважали діти. Потім утома. Потім вони ніби просто звикли жити без того. Андрій був хорошим чоловіком — не пив, не гуляв, дітей любив, працював. Її батьки взагалі дивились на нього мало не як на святого.

І саме тому Маргарита не могла нікому пояснити, чого їй так бракує.

Бо як пояснити тугу за ніжністю? За поглядом, у якому ти ще жінка, а не тільки мати його дітей. За бажанням. За відчуттям, що тебе потребують.

Вона навіть думки про розлучення лякалась. Наче зраджувала ними не Андрія, а всю ту картинку життя, про яку колись мріяла.

За містом дорога стала тихішою. Поля ще стояли бліді після зими, але вже десь пробивалась молода зелень. Дерева біліли цвітом. Квітень у селі завжди приходив несміливо, ніби навшпиньки.

Маргарита притулилась чолом до холодного скла й раптом так гостро захотіла додому, що аж перехопило дихання.

Не в квартиру, де чекало прання й розкидані іграшки.

А туди — в стару батьківську хату, де на плиті стоїть емальований чайник, давно вже не білий, а такого дивного хакі кольору від м’яти, материнки й вишневих гілок. Де пахне сушеними яблуками, теплом і чимось таким, чому немає назви, але саме це люди потім усе життя називають дитинством.

І водночас ця дорога лякала її дедалі сильніше.

Батьки старіли.

Вона почала помічати це раптово й боляче: мамині руки, таткову повільнішу ходу, те, як вони тепер швидше втомлюються.

Після смерті Люби дід Василь ніби жив далі. Ходив, їв, навіть сміявся інколи. Але Маргарита пам’ятала той порожній погляд людини, в якої забрали половину життя.

І тепер найбільше у світі боялась колись побачити такий самий погляд у мами чи тата.

Хустку Маргарита зав’язувала по-молодицьки, назад. Так, як колись Люба.

І Наталку від того аж пересмикувало.

Не через саму хустку.

А через схожість.

Маргарита була на Любу страшенно похожа — характером, рухами, тією внутрішньою впертістю, яка довго мовчить, а потім раптом спалахує так, що в хаті стає тісно.

Навіть хусткою вона вкривалась так само — великою, теплою, ніби не грілась нею, а ховалась від світу.

Іноді Наталка дивилась на доньку так, ніби бачила привида своєї свекрухи.

Бо Люба хоч і померла, а ніби нікуди з того дому так і не поділась.