Спочатку:
На сторінку книги
ПРОЛОГ
Одеса зустрічала вересень неймовірним сонячним теплом, запахом солоного моря та галасом, який буває лише там, де збираються сотні творчих, амбітних і злегка божевільних людей. Одеський професійний коледж мистецтв імені К. Ф. Данькевича гудів, наче розбурханий вулик. У коридорах старовинної будівлі раз у раз лунали уривки оперних арій, чиєсь відчайдушне сопранo, налаштування скрипок та приглушені удари барабанів. Розпочався перший семестр — час, коли першокурсники мріють підкорити світ, а старшокурсники мріють просто виспатися.
У самому центрі цього творчого хаосу, в коледжній їдальні, де пахло свіжою випічкою та міцною кавою, стояла вона. Валерія. Скромна, сором'язлива шістнадцятирічна дівчина, яка щоліта лише мріяла про те, як вирветься з рідного Дніпра і вступити на омріяне відділення фортепіано. Вона була втіленням ніжності: світле волосся спадало на плечі акуратними хвилями, великі очі розгублено оглядали приміщення, а в усій її поставі відчувалася дивовижна, чиста невинність. Лера ще тільки починала пізнавати це доросле життя, де немає батьків під боком, зате є купа незнайомців.
Сьогодні на ній була бездоганно випрасувана біла сорочка та строга темна спідниця — ідеальний, за всіма канонами, образ зразкової першокурсниці. У руках Лера тремтячи тримала пластиковий піднос із тарілкою супу, салатом і склянкою яскраво-червоного вишневого соку.
— Леро! Лерка, сюди! — замахали руками з кутка їдальні її нові одногрупниці. Дівчата вже встигли зайняти столик і тепер активно кликали свою нову скромну подругу до компанії.
Валерія полегшено зітхнула і рушила через натовп. Головне завдання на цю хвилину — не виявити свою хронічну незграбність і не впустити піднос просто посеред зали. Вона так поспішала, щоб дівчата не чекали занадто довго, що почала лавірувати між галасливими студентами, наче професійний гонщик. Але доля, як відомо, має дуже специфічне почуття гумору, особливо коли справа стосується закоханості з першого... обливання.
Раптом попереду хтось різко розвернувся. Лера запізно помітила високу постать. Крок, посковзнулася на чиїйсь кинутій сумці, помах руками в марній спробі втримати рівновагу... І вуаля! Весь вміст підносу, на чолі з липким, солодким вишневим соком, ефектно летить прямо на білосніжну, дизайнерську, ледь розстебнуту на верхні ґудзики чоловічу сорочку.
У їдальні на мить стало так тихо, що було чути, як десь на третьому поверсі хтось фальшивить на віолончелі.
Парубок, який постраждав від вишневого теракту, явно був іноземцем. Шоколадне, ідеально укладене волосся, легка щетина, виразні східні риси обличчя і золотий ланцюжок, що виблискував на грудях. Це був дев'ятнадцятирічний Тамін — другокурсник вокального відділення, який приїхав з далекої східної країни та понад усе мріяв співати на своїй рідній, неймовірно емоційній арабській мові. Але зараз його мова була зовсім не пісенною.
Тамін опустив погляд на свою колись розкішну сорочку, яка тепер виглядала так, ніби на ній розписався поранений кривавий заєць, і його очі спалахнули справжнім вогнем. Обернувшись до винуватиці, він спочатку забурмотів щось дуже швидке, гортанне й явно нецензурне своєю рідною арабською, а потім перейшов на російську, буквально закипаючи від гніву:
— Що ти натворила, незграбна?! Дивись, що ти зробила з моєю рубашкою! Як я буду позирувати перед усіма?! У мене через двадцять хвилин фотосесія для афіші коледжу! Ти взагалі очі в гуртожитку забула?!
Валерія від такого напору чужоземця ледь не зомліла. Їй здалося, що цей розлючений східний велетень зараз просто приб'є її на місці або викличе на дуель на музичних інструментах. Усередині все стислося від переляку, але Лера не була б дівчиною з Дніпра, якби одразу здалася. Вона глибоко вдихнула, змусила себе набратися сміливості і голосно вимовила:
— Я... я щиро перепрошую! Це вийшло випадково, я поспішала...
— Випадково?! — продовжував грубіянити Тамін, розмахуючи руками і привертаючи увагу абсолютно всієї столової. Студенти навколо почали озиратися, шепотітися, а подруги Лери взагалі притисли долоні до рота. — Ти хоч знаєш, скільки вона коштує?!
Але в якийсь момент Лері просто обридло слухати цей фонтан обурення. Плекати надію на те, що він заспокоїться сам, було марно. Тож дівчина, замість того щоб розплакатися, мовчки вихопила з кишені спідниці пачку паперових серветок, зробила рішучий крок вперед і... просто притиснула їх до його грудей, починаючи активно витирати липку пляму прямо на ньому.
У цей момент світ для Таміна ніби зупинився. Його крик застряг у горлі. Він остовпів, дивлячись зверху вниз на цю тендітну дівчину, яка так сміливо і водночас ніжно намагалася виправити свою помилку. Вона була так близько, що він відчув тонкий аромат її парфумів із нотками польових квітів. Щось усередині хлопця різко перевернулося. Він ніколи не зустрічав такої реакції. Східні дівчата поводилися інакше, а в цій маленькій українці була якась дивовижна, безкомпромісна доброта, змішана з гордістю. Тамін мовчки стояв, важко ковтаючи слину, і не міг вимовити ні слова, хоча його серце раптом застукало в ритмі швидкого алегро.
Коли Валерія закінчила терти нещасну тканину, яка тепер стала просто рожевою, вона відступила на крок, надула губки, схрестила руки на грудях і з легкою іронією запитала:
— Ну що, ви задоволені, Ваша Величносте?
Тамін ледве змусив свій язик слухатися. Гордість усе ще вимагала тримати маску суворого мажора, тому він зціпив зуби і відчеканив, намагаючись повернути голосу колишню жорсткість:
— Да, принцеса, задоволений. Але краще нам більше не пересекатися. До побачення!
Він різко розвернувся на підборах і майже вибіг із їдальні, залишаючи за собою шлейф обурення та аромату вишневого соку. Вся толпа навколо тут же повернулася до своїх справ, тихо засуджуючи його занадто емоційну та грубу поведінку. Проте ніхто не знав, що всередині Таміна в цю секунду відбувався справжній переворот. Його тягнуло назад, до цієї невинної, милої дівчини, але зізнатися в цьому навіть самому собі після такого скандалу він не міг. Та й не став би поспішати відповідати взаємністю — східна гордість не дозволяла так швидко здатися.
Валерія так і залишилася стояти посеред зали, смішно блимаючи своїми великими очима. Його останні слова прозвучали якось... м'якше? Чи їй просто здалося?
— Леро! Боже, ти як?! — до неї підскочили перелякані подруги, вириваючи з думок. — Тримайся подалі від цього грубого араба! Ти що, не знаєш? На Сході чоловіки взагалі звикли так спілкуватися з жінками, він же араб, у них там свої дикі правила!
Лера лише мовчки кивнула, сідаючи за стіл. Свій обід вона їла вже без соку, замислено дивлячись у тарілку. Подруги продовжували засуджувати хлопця, але всередині Валерії щось підказувало: у цьому розлюченому «східному принці» є щось хороше, приховане глибоко під шаром гордості. Щось таке, що змусило його замовкнути від звичайного дотику серветки.
Звісно, вона теж не збиралася поспішати виявляти прихильність. Він образив її, навіть не здогадався купити нову склянку соку замість пролитої! Дрібниця, а неприємно.
Жоден із них ще не хотів визнавати, що між ними щойно спалахнула перша іскра. Вони були занадто різними, занадто гордими і занадто затятими. Попереду на них чекав цілий навчальний рік, і ця війна між фортепіано та вокалом, між Дніпром та Сходом, тільки починалася. І хто знає, скільки ще соку їм доведеться пролити, перш ніж їхні світи нарешті об'єднаються.
