Раді Вас бачити!

Близько десятої ми вже пройшли вузькою стежкою крізь старий сосновий ліс. За останніми деревами раптом відкрилося море.

Невелика бухта ніби сховала його від решти світу, обійнявши скелями з обох боків. Хвилі тихо перекочувалися по світлому піску, сосни шуміли над головою, а довкола розливалися пташиний спів, запах хвої й солоного повітря.

— Ну що, подобається? — усміхнувся Лео.

Я лише кивнула. Здавалося, це місце існувало окремо від усього світу.

Джульєтта, не гаючи ані хвилини, скинула легке парео й із розбігу пірнула у воду.

— Наздоженеш? — кинула вона через плече.

Леонардо лише засміявся, швидко скинув футболку й побіг слідом.

Я роззулася повільніше, неквапом роздяглася й босоніж пішла до води. Гарячий пісок приємно лоскотав ступні, а море здалося прохолодним лише на перших кроках. За мить воно вже лагідно огортало тіло, ніби приймало мене до себе.

Ми ще довго плавали, сміялися й дуркували, а потім Джулі рішуче попливла до берега.

— Досить. Я прийшла сюди не лише купатися. У нас є вино.

— Оце правильний план, — підтримав її Лео.

Невдовзі ми вже сиділи на великих рушниках у затінку сосен. Джульєтта відкрила пляшку, з легким звуком витягла корок і переможно підняла його над головою.

— За відпустку!

— За літо, — відповів Леонардо.

— За море, — додала я.

Келихи тихо дзенькнули.

Ми говорили про острів, про життя, про подорожі. Джулі розповідала, як знайшла тут натхнення для своїх картин, Лео сміявся з туристів, які щороку губляться в одних і тих самих провулках.

Поруч із ними було напрочуд легко, наче ми були знайомі значно довше, ніж два дні. Згодом розмова стихла, я сиділа, дивилася на море, слухала шум хвиль і сама не помітила, як заплющила очі.

Коли знову розплющила їх, поруч уже нікого не було. Я випросталася.

— Джулі?.. Лео?..

Лише море відповіло мені шелестом хвиль.

Спершу я усміхнулася. «Напевно, пішли прогулятися». Та за хвилину відчула дивне хвилювання. Не страх, радше відчуття, ніби компанія, до якої я вже встигла звикнути, раптом зникла. Поставивши келих на пісок, я неквапливо рушила вузькою стежкою між деревами.

Сонячні промені пробивалися крізь соснові крони, малюючи на землі світлі плями. Ліс жив власним життям: десь шаруділо листя, над головою перегукувалися птахи, а вітер приносив запах нагрітої смоли.

Я вже збиралася повернути назад, коли почула знайомий сміх. Він лунав десь попереду. Я зробила ще кілька кроків і визирнула з-за великого дерева. І побачила їх.

Джульєтта стояла, спираючись долонями на шорстку кору старої оливи, що різко контрастувала з її гладкою, засмаглою шкірою. Леонардо був позаду. Він рухався повільно, впевнено й неймовірно ніжно, ніби давав їй відчути кожен міліметр цього злиття. Його широкі долоні міцно тримали її за стегна, лишаючи бліді сліди на золотавій засмазі, а кожен ритмічний поштовх змушував її судомно здригатися. Кожен його рух відгукувався в усьому тілі Джульєтти. Вона тихо мліла, закидаючи голову й гублячись у власних стогонах.

Я завмерла.

Перша думка була тихо піти й не заважати, але ноги ніби приросли до вологої землі. Дихання перехопило, а погляд наче прикувало до цієї живої картини. Коли напруга між ними досягла піку, Леонардо на мить зупинився, важко дихаючи їй у шию. Джулі повільно повернулася до нього. Її очі були напівзаплющені, а губи — вологі й розімкнуті. Не кажучи ні слова, з первісною, майже хижою грацією вона опустилася перед ним на коліна просто в траву. Цей плавний перехід здавався природним продовженням їхнього танцю. Вона обхопила його напружений, гарячий член губами й почала пристрасно смоктати. Темне волосся Джульєтти розсипалося по його стегнах, і те, як вона впевнено, сантиметр за сантиметром, приймала його аж до самого горла, здавалося майже нереальним. Леонардо низько вив від задоволення, запустивши пальці в її кучері й закинувши голову до неба. Його жилавий член пульсував від напливу крові, стаючи ще темнішим і масивнішим. Джулі не поспішала, ніби навмисно розтягувала цю насолоду. Вона повільно випустила гарячу головку з полону своїх губ, залишивши на ній блискучий слід, а потім гарячим, шорстким язиком пройшлася від самих яєчок вгору до кінчика — і знову жадібно обхопила його ротом.

Я запалала внизу. Низ живота скрутило таким тугим, солодким спазмом, що я ледь стримала потяг торкнутися себе крізь тканину. Пальці судомно стиснули кору дерева, за яким я ховалася. Хотілося рухати головою в такт із Джулі, хотілося заплющити очі й уявити, як цей гарячий, пульсуючий нерв набухає в мене в роті, заповнюючи все єство.

Рухи Джульєтти стали швидшими й глибшими. Лео видихнув ще важче, його стегна судомно здригнулися, а все тіло ніби пронизав потужний електричний струм. Він кінчав. Я бачила, як напружилися м'язи на його животі, коли перша гаряча хвиля сім'я хлинула їй у рот. Але Джульєтта не зупинилася. Вона продовжувала ритмічно й сильно стискати його губами, роблячи глибокі ковтки, збираючи й поглинаючи кожну краплину, змушуючи його здригатися в останніх, уже безсилих конвульсіях екстазу.

Лише через кілька довгих секунд я нарешті опанувала себе й змусила легені зробити вдих.

Серце калатало так шалено, що, здавалося, його глухі удари могли почути навіть птахи в кронах дерев. Я обережно відступила, ховаючись за густими стовбурами олив, і майже навшпиньки, наче злодійка, що вкрала чужу таємницю, повернулася до бухти.

Сівши на рушник, я міцно стиснула келих обома руками. Вино вже встигло нагрітися, але мені було байдуже. Я зробила кілька ковтків, намагаючись заспокоїтися.

«Ти випадково це побачила», — повторила я собі. «Випадково». Та щоразу, коли я заплющувала очі, побачене знову поставало переді мною,

і найбільше мене збентежило навіть не це, а те, що якась частина мене зовсім не хотіла про це забувати.

За кілька хвилин Джульєтта й Леонардо повернулися, невимушено спілкуючись про щось. Вони сміялися, сперечалися про щось дріб'язкове, ніби нічого особливого не сталося.

— Ти вже прокинулася? Вибач, ти задрімала, і ми не хотіли тобі заважати, — усміхнувся Лео.

— Усе добре, — відповіла я, сподіваючись, що голос звучить так само спокійно, як і завжди.

Джульєтта простягнула мені келих.

— Тоді ще по ковтку? День тільки починається.

Я усміхнулася у відповідь.

— Із задоволенням.

---

Час плинув у дружній атмосфері. Вино закінчилося, і ми просто лежали, розмовляючи про все на світі.

Та варто було мені поглянути на Джульєтту, як у пам'яті знову спливала картина з лісу. Здавалося, якби я зараз її поцілувала, то відчула б на її губах смак Лео. Я мимоволі ковзала поглядом по її стегнах, згадуючи, як ніжно їх обіймав її хлопець. Яка ж це пристрасна й відкрита пара. У якийсь момент я спіймала на собі її погляд. Джульєтта ковзнула очима по моєму тілу, ніби теж давно мене розглядала, а тоді раптом ніби спалахнула новою ідеєю.

— Емі, я хочу тебе намалювати. У тебе неймовірне тіло й ідеальні форми.

Я зніяковіла. Мені навіть захотілося прикритися.

— Я ж у найкращому сенсі. Лео, погодься.

— Так, звісно. Ти дуже красива, — підтримав її Леонардо, хоча зробив це значно стриманіше, ніби боявся мене збентежити.

— Ба більше, у мене є фотоапарат. Ми могли б зробити з тобою неймовірні фотографії.

— Не впевнена...

— Ти що, соромишся? Повір, тобі зовсім нічого соромитися. Усе, вирішено. Почнемо просто зараз. Збираємося!

Компліменти було приємно чути, але вони звучали надто відверто.

— Коханий, у нас удома ще є вино?

— Так, люба.

— Чудово. Тоді не будемо гаяти часу. Я вже бачу, що ми зробимо.

Я дивилася на Джульєтту, і її погляд справді палав творчим запалом.

— Якщо вона чимось загорілася, її вже не зупинити, — з усмішкою сказав Лео, підводячись.

— Так, вибач мені. Я трохи запальна. Ти ж не відмовиш?

— Я не дуже люблю фотографуватися.

— Це не просто фотографії. Це мистецтво. І в тебе залишиться чудова згадка про відпустку. А якщо тобі бодай щось не сподобається — ми одразу зупинимося.

Я вже бачу цю фотосесію у себе в голові. Це буде дуже красиво.

Я ще трохи повагалася, але зрештою усміхнулася.

— Добре. Спробуємо.