Раді Вас бачити!

Яке ж полегшення — нарешті опинитися в прохолодній кімнаті.

Цей клятий паром ніби навмисно плив повільніше за всі кораблі у світі. До того ж майже всю дорогу поруч сиділа літня пара, яка без упину бурчала одне на одного. Ще трохи — і я знала б усі подробиці їхнього сімейного життя.

А коли я нарешті опинилася на березі, то зовсім розгубилася: я не звикла подорожувати сама.

На щастя, доля звела мене з місцевим хлопцем, який допоміг знайти будиночок бабусі Матільди. Він був більше схожий на модель із реклами дорогих годинників, ніж на звичайного остров'янина. Його усмішка щоразу змушувала мене ніяковіти, коли наші погляди зустрічалися.

Як же його звали?.. Так, Леонардо.

Я відсунула легку фіранку й завмерла.

За вікном, залитим вечірнім сонцем, тіснилися білосніжні будиночки з помаранчевими дахами. Вузенькі вулички спускалися до моря, а за ним розливався безкраїй синій горизонт.

«Наче в романтичному фільмі...» — усміхнулася я сама до себе.

Подорож остаточно виснажила мене. Гарячий душ, вечеря й келих холодного вина — зараз це звучало як ідеальний вечір. Як же називається те кафе, яке порадив хлопець?

Міртано?.. Мортано?.. Щось схоже. Треба знайти його.

***

Денна спека нарешті спала, а сонце повільно сховалося за горизонтом. Вийшовши на головну площу з фонтаном посередині, я знову спробувала знайти той самий заклад, який радив мені місцевий хлопець. Та нічого схожого не побачила. Зрештою вибрала найближче кафе. Вільні столики там були, а мені більше нічого й не потрібно було.

Площа жила своїм життям. Люди голосно розмовляли, діти сміялися й бігали між столиками, а звідусіль долинала музика — кожен заклад ніби змагався з сусідами за увагу гостей. Дивно, але цей гамір мене зовсім не дратував. Навпаки, у ньому було щось затишне. Наче я опинилася саме там, де мала бути. Мені хотілося лише спокійно повечеряти.

За кілька годин я вже лежала в ліжку — сита, розслаблена й приємно втомлена після дороги. Завтра із самого ранку на мене чекав пляж, а отже, варто було добре виспатися.

***

Я прокинулася ще до того, як сонце встигло як слід піднятися над островом.

Попереду був цілий день біля моря, і цього вистачило, щоб сон остаточно зник. Я дістала з валізи улюблений купальник і вже збиралася піти до вбиральні, коли випадково ковзнула поглядом у вікно.

На сусідній терасі стояла дівчина. Вона сперлася спиною об поруччя, заплющила очі й підставила обличчя ранковому сонцю. Її тонка шовкова сорочка була розстебнута, оголюючи округлі, важкі від млості груди. Соски здригалися від свіжого повітря, запечені ранковим глянцем сонця, і кожне її глибоке зітхання змушувало груди здійматися високо й повільно.

На мить мені навіть здалося, що вона просто насолоджується теплим повітрям і тишею. Але вже за секунду я помітила ледь вловимий рух. Між її стегнами хтось був. Я бачила лише темне волосся й те, як ця голова повільно рухалася впевненими, тягучими поштовхами вперед і назад. Дівчина раптом судомно вхопилася пальцями за поруччя. Її стегна ледь помітно подалися вперед, назустріч цим невидимим, але таким палким рухам губ та язика. Вона закинула голову назад, підставляючи сонцю вже не обличчя, а напружену лінію шиї. Її пальці на металі побіліли від напруги. У цьому сліпучому ранковому світлі, з розпущеним темним волоссям і витонченим силуетом, вона здавалася живою грецькою богинею, що зійшла з мармурового п'єдесталу. Вона не просто терпіла, а ловила кожен міліметр цього дотику, розчиняючись у гострому, наростаючому лоскоті глибоко всередині.

Усвідомлення прийшло не одразу, але коли прийшло, я відчула, як щоки миттєво стали гарячими.

«Оце так добрий ранок...» — майнула трохи заздрісна, трохи збентежена думка.

Я мала б відвести погляд, справді мала, але так і стояла біля вікна, боячись навіть дихнути. Голова хлопця опустилася нижче, і дівчина видала тихий, млосний стогін, який легкий вітер доніс просто до мого вікна. У цю ж мить його широка долоня повільно сковзнула вгору по її стегну. Пальці, вже вологі від її соків, піднялися вище, до талії, а потім грубо, але водночас неймовірно ніжно стиснули її оголені груди, підминаючи під себе м'яку шкіру. Дівчина аж вигнулася дугою, сильніше розводячи коліна, і на кілька секунд завмерла, ніби весь інший світ перестав для неї існувати, заповнений лише цією пульсуючою, концентрованою насолодою.

Я намагалася змусити себе відвернути очі.

«Не дивись», — подумки наказала собі.

І саме в цю мить хлопець повільно випростався. Він провів долонею по своїх вологих губах, залишаючи на обличчі тінь задоволеної посмішки, і зробив крок ближче.

Його руки обійшли її ззаду, власницьким рухом лягаючи на талію й притискаючи її до своїх грудей. Дівчина навіть не розплющила очей, а просто розслабилася в його руках і палко, зголодніло потягнулася до його губ, нагороджуючи ніжним, вологим поцілунком за подарований екстаз. Тепер я змогла побачити його обличчя.

Я кліпнула кілька разів.

Та це ж... той самий хлопець, який учора допоміг мені знайти будинок пані Матільди.

Отакої.

— Господи... — тихо прошепотіла я сама до себе.

Мені стало так ніяково, ніби вони могли побачити, що за ними спостерігали. Я швидко зачинила фіранку й майже втекла до вбиральні, та, стоячи під прохолодними струменями душу, ще довго не могла викинути з голови побачене.