Раді Вас бачити!

Пані Матильда доброзичливо й докладно пояснила, як дістатися до пляжу, але після третього повороту я вже сумнівалася, чи правильно йду.

Втім, поспішати було нікуди. Я неспішно крокувала вузенькими вуличками, насолоджуючись ранковою свіжістю. Здавалося, сотні пташок влаштували справжню какофонію звуків. По обидва боки дороги тягнулися будиночки — високі й зовсім маленькі, з квітами на підвіконнях і затишними терасами.

Варто було поглянути на одну з них, як у пам'яті знову спливав нещодавній епізод. Я лише похитала головою й усміхнулася сама до себе.

Остання вуличка вивела мене на круглу площу, оточену двоповерховими білими будинками. Посередині росли кілька великих дерев, під густою кроною яких уже розставили столики маленьких кав'ярень. І щойно я ступила на площу, мене огорнув аромат свіжозмеленої кави. Ну ні... повз таке пройти неможливо.

За кілька хвилин я вже сиділа за столиком у затінку, повільно сьорбала запашну каву й відламувала шматочки ще теплого круасана. Здається, відпустка офіційно почалася.

Пляж виявився майже порожнім. Було ще зарано, і місто лише прокидалося. Я зайняла, як мені здавалося, найкраще місце. Попереду — лише море. Безкрає, спокійне. Жодних турбот. Жодних сварок. Лише шум хвиль. У той момент життя здавалося майже ідеальним.

Та за кілька годин усе змінилося.

Пляж ожив. З усіх боків почали приходити люди. Діти ганяли м'яча просто над моєю головою, поруч гучна компанія іноземців щось емоційно обговорювала, а десь позаду без упину сміялася чиясь малеча.

Я усміхнулася.

Після кількох годин під сонцем хотілося лише прохолодного душу й трохи відпочити.

---

Прохолодна вода швидко змила з мене втому, сіль і гарячий пісок. Я розчинила навстіж вікно, упускаючи до кімнати легкий морський вітерець, і ненадовго прилягла на ліжко. Ніколи б не подумала, що можна так швидко закохатися в місце. Тут навіть час ніби сповільнювався, не було жодної причини поспішати, тож я заплющила очі лише на хвилину. Коли прокинулася, кімната вже була залита теплим помаранчевим світлом. Сонце повільно опускалося до моря, а спека нарешті відступила.

Я швидко перевдягнулася, зачинила двері будинку бабусі Матільди й неспішно рушила вже знайомими вуличками.

Хотілося знайти те саме кафе, про яке так захоплено розповідав Лео. Варто було згадати його — і перед очима знову оживала ранкова сцена на терасі.

Я мимоволі усміхнулася. Як же він його називав?..

Центральна площа знову зустріла мене музикою, сміхом і дзвоном келихів. За столиками майже не залишилося вільних місць, офіціанти вправно лавірували між людьми, а тепле повітря змішало запах моря, свіжої піци й квітів, що звисали з балконів. Я вирішила обійти площу по колу, зазираючи в кожен заклад. План здавався безпрограшним. Не спрацювало. Опинившись там, звідки почала, я тихо засміялася сама із себе.

— Гаразд, здаюся.

Саме цієї миті за спиною почувся знайомий голос.

— Емі, вітаю!

Я обернулася.

До мене, тримаючись за руки, наближалися Леонардо та моя ранкова знайома з тераси.

— Лео! Ви не повірите, я якраз шукаю той заклад, який ви так хвалили. Але чи то назву забула, чи не там шукаю.

— Я ж казав, що його непросто знайти, — засміявся він. — Ходімо, ми саме туди йдемо. І, до речі, познайомтеся. Це Джульєтта.

— Дуже приємно, — усміхнулася вона.

— Навзаєм. Я Емілі... Я вже вас бачила.

Слова вилетіли самі собою.

— Справді? Де? — здивувалася Джульєтта.

— Якщо чесно... уже й не пам'ятаю, — зніяковіло відповіла я. — Мабуть, переплутала.

Джульєтта лише доброзичливо усміхнулася.

— Ходімо, покажу дорогу, — підхопив Леонардо.

Кафе й справді виявилося непримітним. Затиснуте між двома великими ресторанами, воно ховалось у вузенькому провулку. Лише звернувши туди, я побачила затишний дворик під виноградним навісом, де між лозами стояли невеликі дерев'яні столики. Попри сховане місце, майже всі столики були зайняті. Судячи з усього, сюди приходили переважно місцеві.

— Сідайте, — сказав Леонардо. — Я замовлю вам нашу фірмову страву. Емі, ви просто зобов'язані її скуштувати.

— Добре. Головне — щоб недовго чекати. Я страшенно голодна.

Джульєтта показала на вільний столик.

Підійшовши ближче, я завмерла.

Одразу за низенькою кам'яною огорожею починався обрив, а за ним — море. Безкрає, спокійне, освітлене останніми променями сонця.

Ми сіли одна навпроти одної.

Я крадькома розглядала Джульєтту поверх сонцезахисних окулярів. Засмагла шкіра, темне волосся, легка світла сукня, яку ледь ворушив вечірній вітер. Вона й справді нагадувала мені грецьку богиню.

— Леонардо розповідав, що допоміг тобі знайти будинок бабусі Матільди. Надовго приїхала? — запитала вона.

— На два тижні. А потім знову додому, у звичне життя. А ти? Відпочиваєш чи живеш тут?

— Живу. Я художниця. Переїхала сюди рік тому. Це місце мене неймовірно надихає.

Вона кивнула в бік моря.

— Розумію чому. Тут справді неймовірно.

Я трохи помовчала.

— А як ви з Леонардо познайомилися?

— Він допоміг мені знайти готель...

Джульєтта зробила серйозний вираз обличчя, а тоді засміялася.

— Жартую. Але твоя реакція була неоціненною. Насправді він працює в кондитерській, а я дуже люблю солодке.

— Тепер він робить твоє життя ще солодшим?

— Саме так.

У цей момент повернувся Леонардо. За ним ішов офіціант із трьома великими тарілками.

— Фрутті ді маре, найкраща паста з морепродуктами у світі.

— Обожнюю морепродукти, — щиро відповіла я. Один лише аромат уже викликав апетит.

Ставлячи тарілку перед Джульєттою, Лео легко поцілував її в щоку.

— Дякую, коханий, — усміхнулася вона.

Це було так природно, що я мимоволі теж усміхнулася.

Леонардо сів між нами.

— Ну що, Емі, уже закохалися в наш острів?

— З першого погляду. У ці краєвиди просто неможливо не закохатися. А ще сьогодні зранку дорогою на пляж я скуштувала найкращий круасан у своєму житті. Схоже, зараз на мене чекає найкраща паста.

— Ти просто витратила час на пляжі. Він для туристів, — усміхнувся Лео. — Я б краще показав тобі нашу бухту.

Він ніжно стиснув долоню Джульєтти.

— Ми часто туди ходимо.

— І якраз завтра збираємося, — підхопила вона. — Якщо хочеш, ходімо з нами.

— Із задоволенням, — відповіла я. — Якщо це не завадить вам.

— Та що ти! Домовилися.

— А чому ми досі без вина? — раптом згадала Джульєтта.

— От халепа! — Лео плеснув себе по лобі. — Зараз усе буде. Три келихи білого.

— Я тільки за, — засміялася я.

Паста виявилася настільки смачною, що я не залишила на тарілці ані шматочка, а вино теж приємно здивувало. Розмова лилася легко. Леонардо й Джульєтта розповідали про острів, його затишні місця, маленькі традиції й людей. Вони майже весь час трималися за руки й дивилися одне на одного так, ніби боялися загубити навіть на мить. Я слухала їх і ловила себе на думці, що закохуюся в цей острів дедалі більше. Коли вечеря добігла кінця, а на столі спорожніли келихи, я вирішила не забирати в них вечір, подякувала за компанію, попрощалася й рушила додому.

Перед тим ми домовилися зустрітися завтра о восьмій ранку біля будинку бабусі Матільди й разом піти до бухти.