Спочатку:
На сторінку книги
Неприємний вечір.
За вечерею розмови точилися навколо буденних речей - справ, планів, погоди. Ольга говорила про дім, Марат - про роботу, Валерія ввічливо усміхалася, підтримуючи розмову. Здавалося, все було спокійно й правильно. Але Мар’яна не могла позбутися відчуття напруги.
Вона сиділа трохи осторонь, стискаючи виделку в пальцях, і ловила себе на тому, що майже не чує слів. Її погляд ковзав по столу, по обличчях, по вікнах, за якими повільно опускався вечір. Каміль раз у раз звертався до неї - то з якимось жартом, то з питанням, то з усмішкою, яка здавалася занадто уважною. Мар’яна уникала його погляду, роблячи вигляд, що зосереджена на їжі. В якийсь момент вона відчула, що мама дивиться на неї. Валерія ледь нахмурилася - зовсім трохи, але Мар’яна це помітила.
Коли вечеря підійшла до кінця, Каміль відсунув стілець і, ніби між іншим, сказав:
— Мар’яно, хочеш подивитися мій новий байк? Я нещодавно його купив.
Його голос був спокійним, майже невимушеним. Усі за столом подивилися на них.
Мар’яна відчула, як усередині щось стиснулося. Вона хотіла залишитися поруч із мамою. Хотіла сказати "ні", але водночас не бажала образити господарів.
— Звісно... - вимовила вона після короткої паузи. - Покажи.
Валерія кинула на доньку швидкий погляд, але нічого не сказала.
Вони вийшли в сад. Повітря було холоднішим, ніж Мар’яна очікувала. Темрява вже щільно огортала двір, лише кілька ліхтарів кидали тьмяне світло.
— Тут, - сказав Каміль і повів її за будинок, до великого гаража.
Мар’яна помітила, як різко змінився простір, що тепло дому залишилося позаду, а попереду була тиша, наповнена запахом сирості й металу. Каміль відчинив двері гаража. Усередині було напівтемно. Інструменти, полиці, коробки - усе виглядало буденно й водночас чужо. Запах машинного масла різко вдарив у ніс. Він клацнув вимикачем і відкрив внутрішні двері.
Перед ними постав мотоцикл - темний, блискучий, майже живий у тьмяному світлі.
— Ось він, - з гордістю сказав Каміль, торкнувшись бака. - Красень, правда?
Мар’яна підійшла ближче. Метал був холодний. Вона провела пальцями по поверхні заворожено й, не втримавшись, сіла на байк.
— Тобі пасує, - усміхнувся Каміль. - Дуже.
Він дивився на неї уважно, надто уважно.
— Мар’яно... - його голос став нижчим, майже хрипким. - Ти мені подобаєшся. Не так, як усі інші.
Він зробив крок ближче. Надто близько. Вона відчула його тепло, запах шкіри й металу, напругу, що зависла між ними, як натягнута струна.
— Ти красива, - прошепотів Каміль. - І ти це знаєш.
Його пальці торкнулися її щоки - спершу легко, майже ніжно. Мар’яна здригнулася. Це було несподівано. Її серце вдарилося об груди швидше.
— Камілю, я... - вона спробувала відсунутися, але спина вперлася в байк. Холод металу пройшов крізь тонку тканину.
Він не відступив.
— Просто не думай, - сказав він тихо. - Не зараз.
Його рука ковзнула до її талії, притискаючи ближче. Занадто близько. Занадто впевнено. І тоді він поцілував її. Не запитуючи.
Поцілунок був різким, наполегливим. Його губи затрималися довше, ніж слід. Мар’яна на мить завмерла, а тіло не встигло зреагувати. Світ звузився до цього дотику, до його подиху, до тепла, що розливалося всупереч її волі. І саме в цю мить щось усередині неї різко обірвалося.
Не хвилювання.
Не захоплення.
А тривога. Чітка, холодна, як лезо. Це не було схоже на те, що вона уявляла. Не було ніжності. Не було вибору. Вона різко відштовхнула його.
— Ні, - сказала твердо, хоча голос тремтів. - Не так. Не зараз. Не з тобою. Вибач.
Вона зістрибнула з байка й відійшла на крок, намагаючись відновити подих.
— Мені треба йти. Зараз.
Вона повернулася до виходу, серце гупало так, ніби намагалося втекти раніше за неї.
— Мар’яно, зачекай, - Каміль пішов за нею.
Вона вже майже вийшла з гаража, коли він наздогнав її й різко схопив за руку.
— Ти просто так підеш? - його голос більше не був м’яким. - Ти розумієш, що пошкодуєш?
Мар’яна різко вирвала руку.
— Відпусти мене.
Каміль підійшов ближче. Його карі очі потемніли.
— Ти думаєш, можеш так просто мене відштовхнути. - прошепотів він. - Не раджу. Я можу зробити твоє життя в школі нестерпним.
У Мар’яні щось спалахнуло.
— Чому ти до мене причепився? - викрикнула вона, дивлячись йому просто в очі. - Я тобі нічого не винна.
І саме в цю мить з дому долинув крик.
Потім - постріл. Вони завмерли.
Другий постріл пролунав майже одразу, розрізаючи тишу.
Скло у вікні з тріском розлетілося. Каміль різко сіпнувся й затулив Мар’яну собою.
— Тихо! - прошепотів він.
Мар’яна відчула, як його тіло здригнулося. Кров почала просочуватися крізь тканину його сорочки.
— Ти поранений…. - прошепотіла вона.
— Не зараз, - стиснув зуби Каміль. - Іди за мною.
І взявши Марʼяну за руку, повів її в бік гаража.
