Спочатку:
На сторінку книги
Шкільні дні.
Школа жила за власними правилами - гучними, передбачуваними й трохи байдужими. Дзвінки різали повітря, коридори наповнювалися сміхом, кроками, уривками розмов. Для більшості це було просто місце, де минає день. Для Мар’яни - простір, у якому вона вчилася слухати себе.
Вона сиділа за третьою партою біля вікна. Сонце ковзало по сторінках підручника, але рядки зливалися. Думки постійно відволікалися, ніби щось непомітно тягнуло їх убік.
— Мар’яно, як ти вважаєш, - голос учительки з літератури повернув її в реальність, - що для людини важливіше: вибір чи доля?
Клас притих. Мар’яна підняла голову. Вона не готувалася до відповіді, але слова з’явилися самі.
— Думаю, вибір, - сказала вона після короткої паузи. - Бо навіть якщо доля щось нам готує, ми завжди вирішуємо, як на це відповісти.
Учителька уважно подивилася на неї й ледь усміхнулася.
— Гарна думка.
Мар’яна опустила очі, але всередині щось тремтіло. Їй здалося, що це питання було не випадковим.
На перерві вона вийшла в коридор - і майже одразу відчула погляд. Каміль.
Він стояв біля сходів, впевнено, ніби це було його місце. Високий, охайно вдягнений, з тією особливою усмішкою, яку багато дівчат сприймали як знак уваги. Він не поспішав підійти. Просто дивився. Мар’яна знала цей погляд. Він не питав - він стверджував. Вона відвернулася й прискорила крок. Серце билося швидше, ніж зазвичай, але це було не хвилювання і не радість. Радше напруження. Як перед вправою, в якій найменша помилка може коштувати рівноваги.
На шкільному подвір’ї, серед дерев, її чекала Соломія- її шкільна подружка.
— Ну що? - запитала вона, уважно вдивляючись у обличчя подруги. - Знову він?
Мар’яна кивнула й сіла на лавку. Над головами шелестіло листя, крізь яке пробивалися сонячні промені. День був теплий, але на душі в Мар’яни - неспокійно. Останнього часу - це відчуття ніби переслідувало її.
— Він симпатичний, - нарешті сказала вона, ледь примруживши очі й дивлячись на світло, що просочувалося крізь крони дерев. - Не сперечаюся…
Вона зробила паузу, підбираючи слова.
— Але його характер… - Мар’яна замовкла. - Він занадто тисне.
Соломія повернулася до неї. Її довге каштанове волосся розвіювалося на вітрі, а в погляді було знайоме розуміння.
— А чого ти очікувала? - спокійно сказала вона. - Каміль завжди був таким. Популярний, звик отримувати те, що хоче.
Вона ледь усміхнулася.
— Але ти йому точно подобаєшся. Це видно. І він не з тих, хто зупиняється, поки не доб’ється свого.
Мар’яна важко зітхнула, намагаючись зібрати думки.
— Можливо… - повільно промовила вона. - Але я не впевнена, що хочу, щоб він чогось добивався.
Вона на мить опустила погляд.
— Він подобається багатьом дівчатам. І, чесно кажучи, він привабливий. Але в ньому є щось, що мене відштовхує. Він надто… владний. Я не хочу, щоб на мене тиснули.
— Мар’яно, тобі ще не має вісімнадцяти, - з м’якою усмішкою сказала Соломія. - Ти не зобов’язана приймати чиюсь увагу тільки тому, що він популярний. Навіть якщо він красивий.
Мар’яна не звернула уваги на жартівливий тон подруги. Вона дивилася вдалину, де кілька хлопців ганяли м’яча.
— Іноді я думаю… - тихо сказала вона. - А раптом це просто мій страх? Страх перед стосунками. Каміль же явно виявляє до мене інтерес. Може, мені варто спробувати? А якщо я просто тікаю?
Соломія нахмурилася, замислившись.
— Слухай, - відповіла вона після паузи. - Якщо ти справді хочеш спробувати - поговори з ним. Дізнайся його краще. Але тільки якщо ти цього хочеш.
Вона зітхнула.
— У Камiля свої правила гри. І він не любить чекати.
Мар’яна сумно всміхнулася.
— Ось у цьому й проблема, - сказала вона. - Мені здається, якщо я погоджуся, це буде більше його вибір, ніж мій. А я так не хочу.
Соломія уважно подивилася на подругу.
— Це дуже важливо, Мар’яно, - бути з тим, поруч із ким ти можеш бути собою. Якщо щось усередині підказує, що це не твоє, - довірся собі.
Вона зробила паузу.
— Не варто йти на компроміс лише тому, що зовні все виглядає привабливо.
Мар’яна підняла погляд до світлого неба, дозволяючи словам Соломії осісти всередині.
— Дякую тобі, - тихо сказала вона. - Ти завжди так мудро говориш,
Соломія усміхнулася.
— Та нема за що. Я просто хочу, щоб ми були щасливі.
Після уроків була художня гімнастика. Зал пах потом й напругою. Мар’яна вийшла на килим зі стрічкою. Рухи мали бути плавними, точними, майже невагомими. Але стрічка кілька разів зрадницьки заплутувалася.
— Зосередься, - сказала тренерка Тетяна Сергіївна.
Мар’яна кивнула. Вона знала, що тіло реагує раніше за думки. І сьогодні воно було напружене, ніби весь день намагалося її про щось попередити.
У роздягальні дівчата жваво обговорювали вечірку, яку хтось планував на вихідних. Ім’я Камiля звучало не раз - із захопленням, сміхом, натяками.
Мар’яна мовчала. Їй раптом стало дуже чітко зрозуміло, що світ навколо живе за одними правилами, а вона - за іншими.
Ввечері, повертаючись додому, вона зловила себе на думці, що чекає на дім як на сховище.Там було тихо, зрозуміло, без необхідності щось доводити.
Але навіть там, у безпеці, відчуття тривоги не зникало.
Ніби шкільні дні, звичні й передбачувані, повільно вели її до точки, з якої вже не буде повернення.
