Раді Вас бачити!

Ужгород, серпень 2010 року.

Отто Верт пив свою каву із сендвічами в ресторані готелю «Закарпаття», будівля якого височіє посеред старовинного Ужгорода, на площі Кирила і Мефодія. Немов свідок минулих епох він не кричить про свою сучасність блиском скла та сталі, натомість оповідає власну історію мовою стриманої архітектури.

Кава була не дуже смачна, але такий сніданок входив у вартість проживання. Шукати щось краще в незнайомому місті Отто не мав ані часу, ані бажання. Його погляд ковзав по краєвиду старого міста, що відкривався із вікна ресторану. Осіннє сонце поволі розливалося поміж будівель, торкаючись золотом верхівок дерев.

Отто думав про майбутню розмову з професором і краєзнавцем Стасом Белою. Працюючи у Віденському та Будапештському архівах, він не раз зустрічав згадки про публікації Бели. Про нього писали як про людину, яка роками записувала свідчення старожилів, що працювали на будівництві укріплень Лінії Арпаду. Ті старі пам’ятали все — схеми ходів, легенди, навіть деталі про штабний бункер, захований під карпатською садибою. Бела також мав доступ до архівів СБУ, де ознайомився із матеріалами допитів полонених угорських військових. Посилання на його роботи були, але самих публікацій у західних архівах Отто не знайшов.

У руках він крутив візитівку професора Ужгородського університету, яку отримав від архіваріуса Гасснера. Чи стане Бела відвертим? Ким йому представитися? Як консультант Отто Верт чи як колумбійський історик Луїс Діаз? Останнє виглядало доречніше.

Зібравшись із думками, він набрав номер з візитівки. Після кількох гудків у слухавці почувся хриплуватий голос:

— Доброго дня! Професор Бела, слухаю вас.

— Вітаю, пане Бела! Мене звати Луїс Діаз, я історик із Боготи. Працюю над дослідженням «Угорська інженерія під час Другої світової війни», зокрема мене цікавлять укріплення Лінії Арпаду в Тереблянській долині. Еріх Гасснер із Віденського архіву передавав вам вітання — і рекомендував звернутися до вас.

— Так, дякую! І що саме вас цікавить?

— Під час роботи в архіві я натрапив на згадки про один із бункерів неподалік села Колочава, де, ймовірно, було заховано частину архіву Третього Рейху. Імовірно, він стосується фінансування угорської армії.

— Цікаво... А де ви зараз знаходитесь?

— Учора приїхав із Будапешта. Зупинився в готелі «Закарпаття».

— Добре. До обіду я зайнятий, але десь о 14-й можете приїхати до мене на Капітульну, це поруч з Ужгородським замком.

— Дякую, професоре! Я обов’язково буду.

Отто натиснув кнопку «Відбій» і мимоволі усміхнувся: розмова пройшла краще, ніж очікував.

«Можливо, саме сьогодні я отримаю те, що потрібно...» — подумав він, підвівшись із-за столу..

Вийшовши з ресторану, Отто занурився в ранковий Ужгород. Це було місто на межі: між Сходом і Заходом, між австро-угорським минулим і сучасною українською буденністю. Листя каштанів шаруділо під ногами, вузькі вулички були затишні й чисті. Над дахами здіймався шпиль греко-католицького кафедрального собору, а десь попереду виднівся Ужгородський замок — мовчазний свідок усіх імперій, що проходили цими землями.

Отто йшов повільно, аналізуючи все довкола. Як і годиться колишньому агенту, він помічав найдрібніші деталі: двоє студентів біля книгарні, жінка з рюкзаком, яка надто довго стояла біля кіоску, легке віддзеркалення фігури, що промайнула за склом кав’ярні. Нічого загрозливого. Але його інстинкти не спали.

Він перейшов пішохідний міст через річку Уж, де вода ледь колихалась у ранковому світлі. Обабіч річки — липова алея, яка тягнулась паралельно набережній, м’яко вигинаючись за контуром міста. Старовинні ліхтарі ще мерехтіли, а ранкове повітря пахло кавою, димом від камінів і вологою бруківкою.

Отто зупинився біля старої книгарні, зайшов усередину, погортав кілька томів місцевої історії. Ніби випадково спитав про роботи професора Бели. Продавчиня лише знизала плечима.

Його думки крутилися навколо майбутньої зустрічі. Якщо Бела справді має карту укріплень або пам’ятає свідчення очевидців, — це може стати справжнім проривом. Але якщо хтось інший також зацікавився об’єктом, то часу залишалося обмаль.

Він ще раз оглянувся — тиша, спокій, дрібний рух міста. Усе здавалося буденним. Але Отто знав: саме в такій буденності й ховаються справжні ігри тіней.

Він рушив далі, у напрямку Ужгородського замку, на зустріч із людиною, яка могла тримати у руках ключ до однієї з найзагадковіших сторінок Другої світової війни.

***

Рівно о 14:00 Отто Верт натиснув кнопку виклику на переговорному пристрої будинку краєзнавця та професора Ужгородського національного університету Стаса Бели. Двері швидко відчинилися — напевно, професор чекав на гостя.

Стас Бела був високим чоловіком років шістдесяти. Незважаючи на вік, він зберіг міцну статуру. Його високе чоло прорізували вікові зморшки, а сивина обрамлювала скроні й потилицю. Професор мав вигляд впевненої, глибоко інтелігентної людини.

— Проходьте, прошу, — запросив він Отто до свого кабінету.

Простора кімната була обставлена старовинними меблями. Шафи до самої стелі заповнювали книги — деякі з них у пошарпаних палітурках початку XX століття. Великий дубовий стіл був завалений паперами, картами, нотатками, мовби сама історія вирувала тут у безперервному русі думок.

— Не бажаєте чаю, молодий чоловіче? — запропонував професор, відкорковуючи баночку. — Мені нещодавно привезли справжній індійський. В Україні, та й, напевно, у Європі, важко знайти щось подібне.

— Із задоволенням, — відповів Отто.

Чай заварювали у старовинному порцеляновому чайнику. Незабаром запашний аромат наповнив кімнату. В руках у професора була маленька чашка з тонкими стінками, прикрашена кобальтовим орнаментом, іншу – таку ж саму, із запашним чаєм, професор простягнув гостеві.

— То над чим ви зараз працюєте? — запитав Бела, відсьорбуючи.

— У своїй роботі я намагаюся довести, що поява великих промислових корпорацій після Другої світової тісно пов’язана з фінансовими ресурсами Третього Рейху, що так і не були знайдені. Ці гроші не зникли — вони трансформувалися у нові бізнеси.

— Сміливо. Дивно, що я про вас нічого не чув раніше.

— Це не публічна тема, — відповів Отто. — Вона небезпечна для багатьох.

— Звісно. Я теж неодноразово ловив себе на думці, що деякі підприємства в Угорщині та Австрії та й в інших країнах після війни раптом почали стрімко зростати... І звідки ресурси?

— Ви маєте на увазі?.. — обережно запитав Отто.

— Думаю, ви здогадалися. Але не називатимемо імен. Мені не вистачає доказів. Але є припущення. Вони створили низку компаній або вклали гроші у розвиток тих, що вже існували, і які почали активно розширювати свою діяльність, а деякі з них вибилися у лідери світової економіки. Вони сподівалися, що колись з'явиться можливість реваншу. І коли настане час їхнього повернення, вони зможуть скористатися цими грошима. Але життя розпорядилося по-іншому.

— І ви можете привести конкретні приклади?

— Мені б не хотілося, називати зараз гучні Імена, бо все це тільки мої припущення. Але я впевнений, що не помиляюсь. Наприклад, одна з угорських компаній, що між двома світовими війнами пройшла шлях від каретної майстерні до виробництва по оснащенню кузовів для вантажівок відомих автомобільних брендів… Раптом після війни виривається у лідери світового автопрому, виробляючи туристичні та міські автобуси переважно для країн східної Європи, а також поставляючи свою продукцію у ФРН та США.

— Ви маєте на увазі?.. – запитав Отто.

— Так! Так! Я бачу, що Ви здогадалися, але не будемо називати гучні імена.

— Але мені здається, враховуючи політичну та економічну ситуацію, світ має дізнатися на чиї гроші існує більша частина промислової та фінансової еліти.

— Ви так думаєте?.. Я завжди сумнівався, чи варто вийняти на світ Золотий архів Абверу.

— Золотий архів Абверу? А Ви здогадуєтесь, де він може знаходитися.

— Так, але тільки здогадуюсь, - професор зробив задумливий вигляд та продовжив. — Ви напевно читали в архівах «Карпатські будівельні майданчики. Внутрішній звіт 1939-42» та згадку в ньому про Дежо Магаша та його будівництво на Лінії Арпаду у Тереблянській долині військового об’єкту, що був замаскований під традиційний карпатський будинок... Так от, - це перше свідчення. Друге з’явилось пізніше…

Бела примружився, відставив чашку, і знову подивився на гостя. Він підійшов до шафи, витягнув водонепроникний бокс, з якого дістав старий зім’ятий клаптик паперу. Обережно розгорнув і поклав на стіл:

— Ось дивіться, це ж чіткий план потайного ходу чи печери. Його знайшли в кишені угорського офіцера, який здався союзникам у травні 1945-го. Він намагався пройти до американської зони. Малюнок нашвидкуруч, але, погодьтеся — виглядає як схема секретного сховища.

Отто застиг. Його серце пропустило удар. На папері він упізнав знайомі лінії — частину тієї самої карти, яку передав йому Акош Фаркаш, і яку той вважав «родинною таємницею». Правда, карта Фаркаша була намальована професійно, а професорська мапа виглядала як дитячий малюнок, але й на ньому було чітко видно потайний хід вверх угору до таємної кімнати.

Отто підняв голову й подивився в очі професору, погляд якого був тріумфальним. Очевидно, той вважав, що наявність такої карти приголомшила його гостя. Але Отто, як досвідчений аналітик, швидко зібрався з думками й, зберігаючи спокій, запитав:

— І що, професоре, ви знаєте, де знаходиться цей бункер?

— На жаль, ні... — Бела зітхнув і повільно відклав чашку чаю. — Річ у тім, що в селах Синевир, Колочава, Мерешор і навіть Вільшани, де проходила лінія оборони у напрямку Хуста, відома як Лінія Арпада, не було нічого подібного — ні бункера із таємними ходами, ні природних печер. Є подібні об'єкти на інших напрямках, але це не вони. Я переконаний, що той конкретний бункер або підірвали угорці під час відступу, або знищили підрозділи НКВС уже після війни. Його ліквідували, перш ніж дослідити й задокументувати. Але я майже певен: те, що було заховане у тій потаємній кімнаті, могло змінити уявлення про історію.

— Отже, все-таки в Тереблянській долині… — тихо повторив Отто. — У своїх статтях ви посилаєтеся на свідчення мешканців села Колочава та колишніх солдатів угорської армії, які брали участь у зведенні укріплень. А також на матеріали допитів полонених угорських військових з архівів КДБ. У цих документах було ще щось важливе?

— Читав і слухав, — професор кивнув. — Але більшість свідків або справді нічого не знали, або навмисне плутали сліди. Та в збережених звітах, зокрема у документах з архіву Будапешта, однозначно вказано розташування штабного бункера, замаскованого під традиційний карпатський будинок — неподалік Колочави на околиці села Мерешор у долині річки Теребля. Це — єдине, в чому я не маю сумнівів.

— А чи можна ознайомитися з тими матеріалами — допитами, стенограмами ваших розмов?

— Напевно, частково можна. Але я не маю копій — нічого не записував. На той час вони здавалися мені лише фоном. До того ж архіви КДБ мали гриф «Таємно», і будь-яке копіювання було заборонене. Вам варто звернутися до державного архіву в Ужгороді або архіву СБУ.

Отто злегка знизав плечима:

— А дозволять мені, громадянину Колумбії, працювати з такими матеріалами?

— Думаю, принаймні допустять. А от чи покажуть усе — це інше питання. До речі, я свого часу подавав запит до архіву Міністерства оборони України щодо повної карти розміщення об'єктів Лінії Арпада. Запит прийняли, але відповіді досі немає…

— То що ж робити? — спитав Отто.

— Ну щодо відповіді, — то залишається тільки чекати, - відповів Стас Бела. А щодо всього іншого…

Бела зробив паузу й пильно подивився на Отто.

— У мене для вас є пропозиція. Через два дні в Колочаві відкривається перша черга музею «Лінія Арпада». Вже відновлено чотири бункери. Це хороший шанс побачити все на власні очі — і, можливо, щось зрозуміти.

— Чудово! Дякую, професоре. Я з радістю приєднаюся до вас у Колочаві. Можливо, саме на місці вдасться знайти потрібну зачіпку.

Отто підвівся, і вони потисли руки.

— До зустрічі, синьйор Діаз. — сказав Бела з іронічною усмішкою у свої козацькі вуса. — Сподіваюся, правда не змусить нас чекати надто довго.

Отто Верт вийшов з будинку професора і вдихнув на повні груди. Сонце вже сідало за обрій, фарбуючи західний край неба міддю і вугіллям. Повітря було прохолодним, чистим, ніби саме місто хотіло дати йому ковток ясності після важкої розмови. Він рушив повільним кроком назад у центр, вулицями, що починали засвічуватися м’якими жовтими вогнями ліхтарів.

«У нього є частина тієї ж карти… — думав Отто, занурений у власні думки. — А це означає, що або батько Акоша був не єдиним, хто володів цією інформацією… або хтось із його оточення свого часу передав копію третім особам. Може, зрадив… А може, просто перестрахувався».

Його взуття стиха цокотіло по бруківці, але у вухах гуло. Отто відчував, як пазл поступово складається у тривожну картину: угорський офіцер, що залишив копію, архіваріус, який згадував про ще одного «француза», і карта у Бели, яка відтворює схему з документів Фаркаша. Збіг? У таких справах збігів не буває.

«Якщо про бункер знають інші — хтось інший теж може його шукати. А якщо шукатиме — знайде. А якщо знайде — не факт, що діятиме обережно. І тоді це стане справою міжнародного рівня…»

Він озирнувся через плече. Вечірній Ужгород був спокійним. У вітринах кав’ярень миготіли лампи, біля книжкової крамниці на Корзо двоє студентів сперечалися про щось, розмахуючи томами. Але очі Отто сканували не сюжет, а силуети. Хто там у темряві за деревами? Тінь? Людина? Перехожий?

«Після розмови з Гасснером у Відні, — згадав він, — я знаю, що я вже не сам. Вони поруч. Стежать. І якщо карта, яку я бачив сьогодні, не вигадка, то я на правильному шляху. Але цей шлях може бути небезпечним».

Він повернув за ріг, і вуличка повела його до старого мосту через річку Уж. Вода тихо текла між кам’янистими берегами, виблискуючи під ліхтарями, мов ртуть. Десь неподалік пролунав дзвін велосипеда. Отто став на мить, поклав руки на поручні й вдивився у темну гладінь.

«Колочава. Через два дні. Там усе почнеться. А може — і закінчиться».

Роздуми стихли. Він розвернувся і попрямував у бік готелю — в рішучості, яка завжди передувала найважливішим місіям у його житті.

Отто сидів у тиші готельного номера в Ужгороді, вдивляючись у вікно, за яким згасали вечірні вогні міста. Карта Бели... Зім'ятий клапоть паперу, але схожість з родинним документом Фаркашів була безсумнівною. Тепер він знав: він тут не єдиний, хто знає про цей бункер.

Отто натиснув кнопку швидкого набору.

Гудок… ще один…

— Фаркаш, — відповів спокійний голос на другому кінці.

— Це я, Отто.

— Чекав дзвінка. Що маєш?

— Зустрівся з людиною. Стас Бела. Професор. Старий краєзнавець, живе тут, в Ужгороді. Він має… карту.

— Що значить «має»?

— Копію. Неточну. Намальовану від руки. Але маршрут і структура схожі з тим, що я отримав від вас. Це значить тільки одне: ми не єдині.

У слухавці запала тиша. Акош Фаркаш, роздумуючи над почутим, запитав:

— І що він знає?

— Більше, ніж варто було б. Але він співпрацює. Запросив мене в Колочаву — там відкривають музей Лінії Арпада. Думаю, варто поїхати. Можливо, знайду підтвердження.

— Ти певен, що він не працює на когось іншого?

— Поки — ні. Але є ще щось. У Віденському архіві мені розповіли про ще одного французького відвідувача. Фальшиве ім’я, фальшиві контакти. Занадто багато збігів.

— Вони вже поруч?

— Думаю, вони вже тут, пане Фаркаш. Я це відчуваю. І якщо вони дізнаються більше — ми втратимо все.

Знову у слухавці зависла тиша. Акош Фаркаш, намагався заспокоїтися, повільно вдихаючи повітря. Таємниця, яку він вважав родинною, виявилася відомою ще комусь. За мить Акош зібрався із думками й відповів:

— Добре, Отто. Залишайся там. Не роби нічого поспішного. Але якщо буде хоч найменша загроза — ти знаєш, що робити.

— Знаю. І ще… Я думаю, нам треба посилення. Принаймні одна-дві людини, яким можна довіряти. Я більше не впевнений, що ми залишимося в тіні.

— Домовились. Я подумаю над кандидатами.

— Прийнято. Завтра їду в Колочаву.

— Отто…

— Так?

— Не довіряй нікому. Навіть тим, хто здається частиною цієї землі.

— Я й не планував.

Розмова перервалася. Замість гудка — тиша.

Отто відклав телефон, дістав із внутрішньої кишені карту Фаркашів — і ще раз звірив її з тим, що намалював Бела. Різні руки. Різні роки. Але одна та сама істина.

Карпати кликали. Але цього разу — не на прогулянку.