Раді Вас бачити!

Париж, Відень, Будапешт липень-серпень 2010 року. 

Акош Фаркаш відкинувся у своєму глибокому кріслі у робочому кабінеті на 32-у поверсі Вежі Монпарнас у Парижі. Розмова з матір’ю розбурхала його уяву та стривожила душу. Слова ще звучали в його серці — зворушливі й водночас тривожні, ніби передчуття, що це була остання їхня зустріч.

Він відчував суперечливі пориви. З одного боку — невгамовне бажання самому вирушити в Карпати, стати свідком того, що досі було лише тінню в його родинній історії. Він хотів бачити власними очима старий штабний бункер, до якого був причетний його батько. Він хотів доторкнутися до правди — і до того, що належало його роду.

Але кожен дзвінок телефона на столі, кожне нове повідомлення на екрані нагадували йому: він — президент «Comercial Helvetia CA». Компанія, що годувала сотні людей, не могла чекати, поки він розкриє давні таємниці.

«Я не можу поїхати сам…» — подумав він гірко, стискаючи край дубового столу. — «Але я мушу знайти того, кому зможу довірити все — навіть те, що ніколи не було сказане вголос.»

Він почав перебирати імена у своїй пам’яті.

Флегматичний та манірний Етьєн Дорсе — фінансовий директор компанії? Ні, той надто прив’язаний до цифр, а не до суті.

Мачо й нерозкаяний спокусник Саймон Мессіна — його радник з юридичних питань? Ні, той радше подбає про власні інтереси.

Його секретарка-референт — Марі-Анж? Вона віддана, але не зможе впоратися з такою місією.

І тоді в пам’яті Акоша сплив образ Отто Верта.

Колишній агент французької спецслужби, який десять років працював на нього як особистий помічник. Мовчазний, пунктуальний, уважний — Отто ніколи не питав зайвого, але завжди знав більше, ніж показував.

Акош згадав, як Отто одного разу сказав: «Справжню довіру будують не словами, а діями».

«Так…» — подумав Акош. — «Якщо хтось і здатен пройти цей шлях, то лише Отто».

Акош прийняв рішення. Він натиснув на кнопку виклику багатоканального пристрою зв’язку:

— Отто, зайди, будь ласка.

Через кілька секунд помічник увійшов — зібраний і зосереджений.

— Так, пане Фаркаш?

Акош кивнув і жестом запросив його сісти.

— Отто, я маю для тебе завдання, яке я можу довірити тільки тобі.

Помічник схилив голову з повагою та вдячністю за довіру шефа.

— Що тобі відомо про Лінію Арпада?

— Це якісь фортифікаційні споруди – окопи та ДЗОТи у карпатських горах під час Другої світової війни, щось на кшталт Лінії Мажино у Франції.

— Саме так! А ще — система поєднаних між собою траншеями та підземними ходами, бункерів різного призначення для забезпечення життєдіяльності війська – для сну й відпочинку, медичні й харчові блоки з їдальнями, штабні бункери для керівництва.

Отто уважно слухав, не зводячи погляду зі стола шефа.

Акош відкрив теку з картою й обережно поклав її на стіл.

— Це схема штабного бункера на Хустському напрямку захисту Лінії Арпада під час Другої світової війни на території сучасної України. Як видно з цієї карти, бункер замасковано під звичайну карпатську хату. Де знаходиться цей бункер достеменно невідомо, але мій батько під час війни заховав там щось дуже важливе. Як ти знаєш батько помер… 

Акош зробив паузу, спостерігаючи за реакцією помічника. Обличчя Отто Верта залишалося безпристрасним. Тоді він продовжив:

— Карту знайшла моя мати, розбираючи папери батька після його смерті. Щоб знайти цей бункер або те, що від нього залишилось, нам потрібен загальний план усієї оборонної лінії у долині річки Теребля. Думаю, такий план має зберігатися десь у державних або приватних архівах — в Європі або, навіть, в Україні.

Отто нахилився вперед, уважно розглядаючи пожовклий аркуш.

— Я розумію, пане Фаркаш. Ви хочете, щоб я знайшов цей план. І тоді ми зможемо поїхати в Україну та побачити все на власні очі.

— Саме так. Але, перш за все, це ти повинен побачити сам. Ти знаєш, що я не можу покинути бізнес. Але я вірю і повністю довіряю тобі, Отто. — Акош дивився прямо в очі помічнику. — Знайди цю інформацію. І коли все буде готове, й ти будеш впевнений, що вміст таємного бункера залишався недоторканим увесь цей період. Я приєднаюся до тебе і ми разом побачимо, що заховав мій батько більш ніж п’ятдесят років тому.

Отто кивнув, і в його погляді блиснула рішучість.

— Я все зроблю. Ви можете на мене покластися, пане Фаркаш.

Акош лише мовчки кивнув, знаючи: від цієї миті їхня доля залежить від витримки й відданості цієї людини.

А Париж за вікнами продовжував світитися вогнями, зовні байдужий до таємниці, яка оживала всередині цього офісу.

***

Отто Верт працював, як завжди, методично й непомітно. Він тижнями сидів у читальних залах, де запах старих паперів змішувався з тишею, терпінням і безмовною зосередженістю. У руках — мікрофільми, пожовклі каталоги, паперові мапи з потертостями по краях. Здавалося, ніби саме повітря цих залів було просякнуте забутими іменами та напівстертою правдою. Але всі нитки зрештою обривалися.

У французьких державних архівах колишній розвідник годинами вивчав старі топографічні мапи й звіти військових інженерів, але щоразу натрапляв на відсутнсть необхідних фрагментів, неузгодженост дат. Більшість документів, що стосувалися бойових дій у Східних Карпатах, були або фрагментарними, або зовсім відсутніми. Усе, що стосувалося Лінії Арпада, зникало в пітьмі архівного мовчання.

Отто Верт сидів за старим дерев’яним столом, освітлений лампою із зеленим абажуром, і думав: «Якби я був угорським генералом у 1944-му, куди б я подів карту?» Він машинально торкався аркушів, вишукуючи логіку там, де її давно стерли воєнні вітри.

Йому допомагав досвід агента — уміння бачити непомітне, читати між рядків і складати цілісну картину з уривків. Він знову й знову гортав спогади, листи, журнали бойових дій. Робота Отто Верта в архівах була схожа на повільну мандрівку крізь час. Але навіть найретельніший пошук відкривав лише уламки: дати, назви підрозділів, короткі згадки про угорські укріплення на карпатських перевалах.

Тиждень роботи в французьких архівах не приніс бажаного результату. Тому Отто Верт вирішив поїхати автівкою до Відня, а потім, можливо, й до Будапешта.

Прийнявши таке рішення, він зателефонував шефу — президенту «Comercial Helvetia CA» Акошу Фаркашу.

Слухавку підняла помічниця та особиста секретарка президента компанії Марі-Анж:

— Вітаю. Компанія «Comercial Helvetia»! Чим можу допомогти?

— Вітаю, Марі-Анж! Це Отто Верт. Шеф на місці? Можеш з’єднати?

— Так! Привіт, Отто! Він уже кілька разів питав про тебе і наказав з’єднувати негайно.

У слухавці роздалися сигнали переведення виклику.

— Отто, вітаю! — через кілька секунд пролунав голос шефа. — Як наші справи?

— Вітаю, пане Акош! Поки нічим не можу порадувати. У французьких архівах повно матеріалів про Лінію Мажино, але жодної згадки про Лінію Арпада.

— І що далі, ти збираєшся робити?

— Завтра виїжджаю до Відня, якщо там нічого — прямую у Будапешт. Але, на мою думку, всі відповіді, якщо вони взагалі існують, треба шукати в Україні.

— Зрозуміло! Тримай мене в курсі. Якщо потрібна допомога — телефонуй. Марі-Анж у курсі, в тебе необмежені повноваження та ресурси.

— Дякую, пане Акош!

— Щасти тобі, Отто!

У слухавці пролунав сигнал відбою. Отто Верт зітхнув і почав збирати речі. Його чекав довгий шлях із Парижа до Будапешта через Відень — близько півтори тисячі кілометрів. І хоча європейські дороги дозволяють рухатися доволі швидко, на такому довгому перегоні могло трапитися все що завгодно. А колишній агент спецслужби Отто Верт не любив несподіванок і хотів передбачити будь-які негаразди.

***

Отто виїхав ще до світанку, коли Париж лише починав прокидатися — вогні набережних ще тремтіли у вологому повітрі, а на автострадах було майже безлюдно. У його авто — чорному Audi S5 Sportback з тонованими вікнами — панувала звична тиша: мінімум радіо, максимум концентрації. У бардачку — тека з ксерокопією карти, отриманої від шефа — Акоша Фаркаша. Звичайний файл, але вага цього документа відчувалася фізично. Це не просто схема — це шлях до таємниці, до бункера, якого не має існувати.

Перші сотні кілометрів минали спокійно. Орлеан, потім Бурж, трохи далі — Ліон. Автомагістралі Франції здавалися спокійними — рівний асфальт, зелені узбіччя, однакові заправки.

Але вже в Німеччині ландшафт змінився — поля, промислові зони, річки й сіре небо. У салоні грала тиха музика без слів, і лише мотор був єдиним супутником. Через деякий час Отто звернув увагу на сірий Фольксваген Пасат — непримітний, старої моделі зі злегка зношеним кузовом. Вперше авто з’явилося на в’їзді до Карлсруе. Нічого особливого — звичайний легковик, таких тисячі на європейських дорогах. Але через сотню кілометрів Фольксваген знову опинився позаду. І ще раз — на в’їзді до Мюнхена.

Отто помітив це, не думаючи. Спрацював інстинкт і досвід роботи на нелегальному положенні. Погляд у дзеркало, секундне уповільнення. Фольксваген Пасат — позаду, на безпечній відстані, без жодної агресії. Але завжди там. Ідеально розрахована тінь.

На розв’язці біля Зальцбургу Отто зробив неочікуване — звернув не у бік Відня, а на південну окружну дорогу, через тунель А10. Ніхто б не пішов на таке, знаючи дорогу та орієнтуючись на місцевості. Через десять хвилин — у дзеркалі заднього виду знову з’явився сірий Пасат, на дистанції, — але вже ближче.

«Отже, це не збіг», — подумав він.

У дзеркалі заднього виду він бачив фари — холодні, однакові, без жодних емоцій.

Отто різко додав газу. 140... 160... 200 км/год. Фольксваген не одразу, але теж прискорився. Повороти, віражі, різкий обгін вантажівок на мокрому асфальті — як випробування на рефлекси. Колишній агент не втрачав холоднокровності. Пасат — позаду, але не здає позиції. Водій там — досвідчений і добре підготовлений.

На повороті біля Філлаха Отто різко вивернув кермо, повертаючи на бічну дорогу, що веде на ґрунтовку. Audi підкидувало на ямах, позаду — ні душі. Тиша. Тільки невгамовний стукіт серця. Повітря в салоні здалося занадто густим.

«Невже відірвався?» — з надією подумав Отто.

Аж тут — у дзеркалі спалахує знайомий силует. Вони його не відпускають.

Отто бере праворуч, дорога веде через ліс. Мотор реве на підвищених обертах. Раптом дерева закінчуються і за поворотом з’являються хати старого села, трохи далі видно кілька кам’яних будинків. Audi «пролетіло» повз відчинені ворота покинутої ферми, ще здалеку Отто встигає помітити, що на подвір’ї порожньо: ні людей, ні сільгосптехніки. Він знову різко крутить кермо, авто влітає у двір, ще віраж, Отто скерував свою автівку у відкриті ворота будівлі, здається колись тут тримали коней. Авто проїхало ще декілька метрів повз порожні ясла стайні, Отто втиснув педаль гальм у підлогу. Його Audi різко загальмував й зупиннився за декілька сантиметрів від стовпа, що підтримував дах. Отто вимикнув двигун та погасив фари.

Зі свого укриття колишній агент не бачив дороги, лише чув, як урчить двигун автівки, що їхало дорогою через село. Фари Пасату ковзнули повз, не зупиняючись. Авто переслідувачів проїхало повільно, мов хижак, який шукав здобич. І зникло за поворотом.

Отто сидів нерухомо, стискаючи кермо. М’язи напружені. Дихання — уривчасте.

Карта таємного бункеру в бардачку, але тепер вона здавалася не просто документом. Це наживка. Хтось знає про неї. Хтось не хоче, щоб він доїхав...

Через деякий час, заспокоївшись, Отто знову завів двигун і виїхав на ґрунтовку. Розвернувшись у зворотний бік, він попрямував на своєму Audi у напрямку траси. Під’їжджаючи до австрійського кордону автобаном Мюнхен — Зальцбург, Отто зупинився на останній заправці у Баварії. Кава була несмачна, але руки треба було чимось зайняти. Він перевірив документи ще раз. І карту. Все було на місці. Фольксваген більше не з’являвся і Отто трохи заспокоївся.

На в’їзді до Австрії — знайома структура. Старі павільйони колишнього КПП у Вальзерберзі, що давно мали стати музеєм євроінтеграції, тепер знову ожили.

Яскраве табло над автобаном блимало червоним:

«Grenzkontrolle – Bitte rechts fahren» (нім. «Прикордонний контроль — будь ласка, праворуч».)

Троє поліціянтів у жовтих жилетах стоять під дахом колишньої митниці. Один із них підіймає жезл у напрямку Audi, за кермом якого був Отто, вимагаючи його зупинитися.

Другий, схожий на командира патруля, тримав у руках ліхтар і планшет, третій ледь стримував на повідку чорну німецьку вівчарку.

Місце було людяне й Отто без вагань зупинив авто.

— Papiere, bitte. Öffnen Sie den Kofferraum (нім. «Документи, будь ласка. Відчиніть багажник»), - наказав офіцер.

Верт мовчки виконав наказ. Офіцер розгорнув його французький паспорт, перевірив фото, щось кілька разів торкнувся екрана планшета. В той час другий поліціянт оглядав багажник, а потім відкрив пасажирські двері та відімкнув бардачок. Верт напружився. Патрульний дивився не метушливо — а методично, як і сам Верт, працюючи в архіві.

— Куди прямуєте?

— У Відень. Приватна поїздка.

— З якою метою?

— Історичні дослідження.

Поліціянт поглянув на нього уважно, роздивляючись з новим зацікавленням його обличчя, на якому на все життя залишилися шрами, як відлуння його неспокійної в минулому роботи.

— Ви працюєте в університеті? — здивовано запитав поліціянт.

— Ні, незалежний консультант. Архіви, документи, експертна оцінка та висновки.

— Зрозуміло…

Раптом інший інспектор повернувся з його речами.

— Що це за карта? — запитав, тримаючи файл.

На ксерокопії — контури Карпат, дерев’яний будинок із бункером та таємним ходом і написи угорською.

Верт коротко посміхнувся.

— Це копія старої топографічної схеми. 1943 рік. Угорські бункери в Карпатах.

— Для чого вона вам?

— Пишу дослідження. Угорська інженерія під час Другої світової.

Поліціянт підняв брову, але промовчав. Кілька секунд напруги.

Потім, наче неохоче, поліціянт повернув паспорт та карту.

— Alles in Ordnung. Danke. Gute Fahrt. (нім. «Усе гаразд. Дякую. Щасливої дороги».)

Отто рушив далі, повільно, не прискорюючись. Його серце билося рівно, але думки вже шукали логіку. «Звідки вони знали, де шукати карту? І чи справді це була просто перевірка?»

Уже стемніло, коли автівка Отто Верта в’їхала до Відня. Отто кілька разів був у справах у цьому місті Моцарта, тому добре орієнтувався і вже за пів години припаркував своє авто біля готелю «Kaiserhof» на Франкенберггассе, 10. Він був виснажений. Отримавши ключ, піднявся до номера. Не роздягаючись, упав на ліжко. Сон накрив його хвилею.

***

Стара будівля в стилі кінця XIX століття. Кам’яні сходи, скрипучі двері, запах воску, пилу і старого дерева. Здавалося, тут зберігалося все — навіть тиша. Отто сидів у читальній залі з високими вікнами. Перед ним — стоси справ, відцифровані документи, пожовклі теки з гербами Австро-Угорщини, Третього Рейху, а згодом і Угорського королівства. Усе стосувалося одного: Карпати 1939–44 років і Лінії Арпада.

Він уже звик до архівного ритму: подати запит, - чекати хвилин сорок, - отримати теку, - знайти одну-єдину згадку — і знову чекати.

І от — перший прорив. У протоколах штабної розвідки вермахту за січень 1942 року він натрапив на формулювання:

«…угорська інженерна група №3 завершила укріплення південного сектору на ділянці Хуст – Воловець. Протяжність тунелів на глибині 8-10 м. Є підземні склади боєприпасів, водозабір, поруч вузькоколійна лінія».

Отто втупився в ці рядки.

Ось воно. Нарешті — щось конкретне.

Його роздуми перервав голос за спиною.

— Entschuldigen Sie... (нім. «Вибачте...») Ви справді працюєте з Лінією Арпада?

Отто обернувся. Перед ним стояв невисокий чоловік років п’ятдесяти, з круглими окулярами, у светрі кольору пилу. На бейджі — Dr. Erich Gassner, архіваріус.

— Так. Шукаю топографічні мапи й дані про угорські інженерні роботи в Карпатах.

— Дивно. Ви — вже третій, хто запитує про це цього року. Перший був історик з Ужгорода, а ось другий — француз, щоправда, без жодного запиту в базі.

Отто втримав обличчя кам’яним.

— Француз?

— Так. Дуже ввічливий. Але… дивно нервував, коли я згадав про підривні схеми.

— Ви не запам’ятали, як його звали?

Гасснер похитав головою.

— На жаль. Залишив фальшивий контакт.

Отто кивнув. Усередині все миттєво напружилося.

Вони вже були тут. Той, хто стежив за мною — або його колега — вже шукав це до мене.

Архіваріус підсунув йому нову теку:

— Подивіться ось це. Карта відступу угорських частин у жовтні 1944-го. Радянські війська обійшли Лінію Арпаду з півдня у Яссько-Кишинівському напрямку й просунулись до перевалів. Угорці встигли підірвати більшість укріплень, перш ніж залишити позиції.

Отто переглянув карту. Проте одна примітка внизу сторінки змусила його насторожитись:

«Об’єкт поза планом – не зафіксовано у списку вибухових робіт. Стан: невідомий. Позначка – Об’єкт «Schützenloch».

«Об'єкт не підірвали? Поза реєстрами? Що це могло б значити?» - подумав про себе Отто Верт.

— Ви знаєте, що це за об’єкт «Schützenloch»? — запитав Отто архіваріуса..

— Про нього лише згадка в одному донесенні. Можливо, замаскований штаб, як припускають деякі дослідники. Але є людина, яка знає більше. Історик з Ужгорода. Стас Бела. Він багато років досліджує історію Закарпаття загалом і Лінію Арпада зокрема. Торік він працював тут із цими самими матеріалами.

Гасснер дістав візитку з ящичка в столі й подав Отто:

— Ось. Його телефон і адреса в Ужгороді. Скажіть, що від мене. Він має допомогти.

Отто взяв візитівку, обережно вклав її до записника і підвівся. Вперше за тижні пошуків знайшов нитку, за яку можна було потягнути.

Отто повільно рушив вниз по Ренгассе, зупинившись на мить біля вітрини антикварної книгарні, в якій давно побляклі обкладинки першого видання «Die Welt von Gestern» Цвайга дивилися на нього, мов старі знайомі.

Отто дихав глибоко. У грудях — дивне полегшення: він нарешті мав зачіпку. Ім’я. Ужгород. Стас Бела. Людина, яка, можливо, знала більше про Хустський сектор Лінії Арпаду, ніж будь-хто інший.

Але попри це — він не поспішав.

«Немає нічого гіршого за поспіх у справі, де кожна деталь може виявитися пасткою», — подумав він. «Будапешт — наступна зупинка. Угорські архіви ще можуть дати щось, чого не помітили інші».

Він заглянув через плече. Перехожі на площі здавалися цілком звичайними: парочка з морозивом, літній чоловік із собакою, двоє молодих у спортивних куртках. Але Отто все одно уважно спостерігав.

Він зробив ще кілька кроків, повільно, ніби прогулювався без мети. У дзеркальних дверях аптекарського вікна зловив відбиток — усе чисто. Але, як і кожен, хто працював у тіні, він знав: найкращі «хвости» не видно в дзеркалах. Вони — у дрібницях. У тому, як часто ти бачиш одне й теж саме обличчя у різних місцях. У ритмі кроків позаду, що змінюється, коли ти змінюєш темп.

Отто озирнувся. Випадковий перехожий зупинився, зробив фото. Інший — курив, не зводячи з нього очей.

«Параноя? Чи реальність?»

Він сів на столик маленької кав’ярні. Замовив еспресо. Витягнув із кишені невеличкий блокнот, занотував:

«Gassner – Österreichisches Staatsarchiv – підтвердив існування об’єкта «Лисяча нора» на Хустському напрямку. Не підірваний. Потрібна верифікація в угорському архіві. Від’їзд у Будапешт – завтра».

Отто скосив погляд на своє віддзеркалення в склі кав’ярні. Усе ще той самий погляд — холодний, спокійний. Ніхто не повинен здогадатися, що ця людина сидить тут не просто для того, щоб випити кави. В його голові — карта Карпат, вибухи 1944 року, і тіньова війна, що ніколи не завершилася.

«Працювати тихо. Не викликати інтересу. Не поспішати. Все ще попереду».

Отто допив еспресо, розплатився, і зник у вечірніх вулицях Відня, що розкривали перед ним наступний крок — місто на Дунаї, архіви Будапешта… І сліди війни, яка, схоже, так ніколи й не закінчилася.

***

Будівля стояла осторонь від туристичних маршрутів — важка, кам'яна, похмура, ніби сама зберігала тягар історій, які не бажали бути забутими. Табличка при вході ледь помітна: «Honvédelmi Levéltár» (угор. «Архів Національної оборони»). Внутрішній хол пахнув старим каменем, металевими шафами й тим особливим архівним пилом, що, здається, ніколи не осідає.

Отто зареєструвався під ім'ям Луїса Діаза, - історика з Боготи. Вигадане досьє, колумбійський паспорт, рекомендований лист з Національного Університету Колумбії, навіть фальшивий електронний архівний запит — усе спрацювало. Після пригоди в дорозі така обережність була зовсім не зайвою.

Його документи не викликали підозр. Угорська чиновниця на рецепції, з втомленим обличчям і доброзичливою байдужістю, провела його до читального залу. Висока стеля, дерев’яні стелажі, тиша, яку порушував лише глухий дзвін настінного годинника та шурхіт сторінок. Повітря було сухим, насиченим пилом старого паперу та залізом скоб.

— Ви бронювали справи на період 1939–44? — запитала.

— Так, секція інженерних споруд у Карпатському регіоні.

Вона кивнула й пішла, залишивши його у просторій, але напівтемній залі. Сюди не доходили кроки туристів, тільки шелест сторінок і глухі удари старого годинника на стіні. Тут час ніби завмирав.

На столі з'явилися перші теки. Сірі, з офіційним штампом «Titkos» (угор. «Таємно»). Виписки, карти, технічні звіти. Більшість — суха бюрократична рутина.

Отто перегортав документи, механічно, але з вивіреним поглядом. Він не шукав очевидного Його цікавили розбіжності в датах, рукописні примітки на полях, сторінки, підшиті пізніше.

І раптом…

Серед стосу архівних тек та книг – «Kárpáti építkezések. Belso jelentés 1939-42» (угор. «Карпатські будівельні майданчики. Внутрішній звіт 1939-42»)

Пальці Отто мимоволі стисли край теки. Він відкрив її повільно, затамував подих.

Всередині — декілька фотокопій, креслення та службова доповідь. Автор — Іштван Реті, інженер-контролер будівництва Лінії Арпада. Текст пожовклий, але розбірливий.

«Під наглядом архітектора Дежо Магоша, з ініціативи Головного інженерного відділу, на ділянці біля села Колочава споруджено об'єкт, замаскований під традиційний житловий будинок, побудований з деревини, заготовленої на місці. Роботи виконували місцеві русинські робітники. Об'єкт приховує бетонний бункер із тунельним виходом на північний схил. Усі креслення передано до окремого пакету, №E-27/Арпад».

Отто перечитав двічі: «Розмір об’єкта: 12×9 метрів. Архітектурне оформлення — з точним дотриманням стилю місцевих хат: ґонтовий дах, вікна з віконницями, дерев’яна різьба».

Креслення збереглось лише фрагментарно — одна стіна й план виходу до потаємного ходу. Автентичність карти ще належало підтвердити, але сам факт... Це воно. Сліди ведуть до Колочави.

Він не помітив, як до нього підійшов хлопець років двадцяти п’яти, в окулярах, у в’язаному светрі.

— Valami segítségre van szüksége? (угор. «Потрібна допомога?»)— обережно пролунало за його плечем.

Отто повернувся. Молодий архіваріус у в'язаному светрі з високим коміром, з втомленим обличчям, але цікавим поглядом.

— Ви угорець? — запитав Отто англійською.

— Так. Мартон. Якщо щось незрозуміло, можу допомогти. Ви шукаєте Лінію Арпада?

Отто оцінив ситуацію миттєво. Архіваріус був щирий — просто допитливий.

— Я пишу дослідження. Мене цікавить Дежо Магош і його участь у будівництві в Карпатах.

— Магош... рідко хто його згадує. Але він був важливою фігурою. Навіть у нас про нього не так багато — частину документів вивезли або знищили під час відступу. Я чув, що він працював із русинами — бо добре володів слов'янськими мовами.

— І що з ним сталося після війни?

— Зник. Офіційно — вивезений радянськими військами. Не повернувся. Але ходять чутки... Знаєте, — архіваріус на мить зупинився, — що він залишив щось своє. Якесь повідомлення.

— Де?

— Якщо чесно, я не знаю. Я чув легенду про хату, яка не старіє. В одному з сіл Закарпаття. Кажуть, її збудував угорський архітектор, який зник після війни. Але вона стоїть досі. Усередині — ніби час зупинився. І є думка, що в ній щось заховане.

— Ви не знаєте, можливо, хтось може знати більше?

— Можливо... Якщо хтось і знає більше, то це Стас Бела з Ужгорода. Він спеціалізується на Закарпатті, на локальних військових об'єктах.

— Дякую, я вже чув це ім’я — в архіві у Відні. І навіть маю візитівку.

Отто подякував і, вийшовши з архіву, на мить затримався біля дверей. Надворі вже сутеніло. Хмари над Дунаєм були важкі, як кришка архівної шафи. Але тепер він знав, куди рухатись далі.

Наступною зупинкою мала стати Україна. Саме там минуле, схоже, ще не сказало свого останнього слова.