Спочатку:
На сторінку книги
Кава в університетському буфеті завжди смакувала як розчарування, але сьогодні вона мала чіткий присмак паніки.
— Миро, якщо ти ще хоча б хвилину гіпнотизуватимеш цей екран, у тебе з очей підуть іскри і ми залишимося без вайфаю, — Катя відпила свій капучино й зітхнула, розглядаючи мене через стіл.
Катя була моєю найкращою подругою, головним критиком і єдиною людиною, яка вміла зупинити мій творчий хаос до того, як він спалить усе навколо.
— Ти не розумієш, — я провів пальцем по сенсорній панелі ноутбука, розвертаючи до неї слайд. — Це не просто конкурс. Це грант! Тобто шанс не просто отримати галочку в резюме, а реалізувати проєкт. А головне — довести одному конкретному вискочці, що життя — це не таблиця в Excel!
— О, знову Денис, — Катя улесливо всміхнулася й підперла підборіддя долонею. — Знаєш, якби за кожен твій спогад про нього мені давали по гривні, я б уже купила цей університет і закрила кафедру.
— Я про нього не думаю! — відрізала я занадто швидко.
— Ага, саме тому ти три хвилини поспіль описуєш його «ідеально вигладжену сорочку» й «викликаючий погляд». Миро, це вже не суперництво, це якийсь любовний детектив, де ти — головна підозрювана.
Я хотіла відповісти чимось дуже дотепним, але в цей момент двері буфету відчинилися.
Шум у приміщенні на секунду стих. На порозі з’явився він. Денис. У тій самій білій сорочці, з невимушеною посмішкою та папкою під пахвою. Поруч із ним крокували двоє хлопців з нашого потоку, щось жваво обговорюючи, але Денис лише спокійно кивав, впевнено тримаючи статус «зірки курсу».
Він окинув залу поглядом і, звичайно ж, зупинив його на нашому столику. Його брова повільно поповзла вгору, а куточки губ здригнулися в знайомій іронічній усмішці.
— Ого, дивіться, хто тут у нас, — стиха мовила Катя, штовхаючи мене ліктем під столом. — Твій головний подразник у радіусі ста метрів. Замри, не дивись на нього.
— Я й не дивлюся, — буркнула я, випрямляючи спину й роблячи вигляд, що несамовито заклопотана вивченням шрифтів на слайді.
Денис відокремився від своєї компанії й покрокував просто до нашого столика. Кожен його крок відгукувався в моїй голові чітким ритмом.
— Привіт, дівчата, — зупинився він поруч, спираючись рукою на спинку порожнього стільця. — Мирославо, ти виглядаєш так, ніби збираєшся оголосити війну сусідній кафедрі. Знову переписуєш концепцію?
— Я її вдосконалюю, Денисе, — я підняла на нього очі, намагаючись випромінювати абсолютний спокій. — На відміну від деяких, я додаю в проєкт душу, а не просто сухо вираховую бюджет.
— Душа — це чудово, — м’яко парирував він, схиливши голову набік. — Але коли справа дійде до захисту перед комісією, вони запитають про цифри й дедлайни. А з твоїм «ідеальним хаосом» є ризик запізнитися навіть на власний виступ.
Катя поруч тихенько зауважила:
— А я казала...
Я зоркнула на подругу, потім знову на Дениса.
— Побачимо на оголошенні умов, Денисе. І повір, мій «хаос» змусить журі аплодувати стоячи.
— Що ж, з нетерпінням чекатиму, — він легко посміхнувся, засунув руку в кишеню штанів і повернувся до виходу. — Щасти з шрифтами, Миро.
Коли двері за ним зачинилися, я просто опустила лоб на клавіатуру.
— Ну що, — підсумувала Катя, допиваючи каву. — Перший раунд за ним, але у нас попереду ще цілий семестр. Збирай свої слайди, «хаос», нам час на лекцію.
Ми піднімалися широкими мармуровими сходами до 302-ї аудиторії. Катя на ходу дожовувала круасан, а я нервово гортала в телефоні робочий чат конкурсу.
Аудиторія вже гуділа, як розтривожений вулик. Третій курс спеціальності «Медіа та комунікації» зібрався майже в повному складі. Усі знали: сьогодні професор Коваль оголосить деталі першого відбіркового етапу та, що найстрашніше, розподілить теми.
— Займаємо задню парту, — шепнула Катя, тягнучи мене за рукав. — Якщо сідемо попереду, він знову змусить нас першими відповідати про стратегічний маркетинг.
Ми прослизнули на останній ряд. Я розклала зошит, дістала ручку й тільки-но приготувалася до спокійного конспектування, як на сусідній ряд — прямо через прохід від нас — опустився Денис.
Він розклав свій планшет, дістав блокнот і абсолютно спокійно повернувся в наш бік.
— Знову переслідуєш мене? — тихо запитала я, спираючись підборіддям на кулак.
— Тобі здається, Мирославо, — він навіть не здригнувся, лише злегка нахилив голову. — Це найкраще місце в аудиторії: гарний огляд і мінімум уваги від лектора. Але якщо ти проти моєї присутності, можу відсунутися на п'ять сантиметрів.
— Залиш собі ці п'ять сантиметрів для власного его, їм там буде тісно, — відрізала я.
Катя поруч тиха підсміювалася, ховаючись за зошитом.
У цей момент до аудиторії зайшов професор Коваль — високий сивий чоловік у незмінному твідовому піджаку, чий суворий погляд зазвичай змушував замовкнути навіть найгучніших студентів за дві секунди.
— Доброго дня, панове, — професор поклав шкіряний портфель на кафедру й поправив окуляри. — Не будемо витрачати час на лірику. Ви всі знаєте, навіщо ми тут. Конкурс «Максимум хімії» — це ваш квиток у реальний медіабізнес.
В аудиторії запанувала тиша. Навіть шелест паперу припинився.
— Цього року організатори вирішили ускладнити завдання, — продовжив Коваль, провівши поглядом по рядах. — Ми шукаємо не просто окремі ідеї. Ми шукаємо синергію. Тому перший етап ви проходитимете не по одному.
По аудиторії прокотився здивований шорох. Я напружилася.
— Що це означає? — тихо мовила Катя.
— Це означає, — голосно промовив професор, розгортаючи роздрукований список, — що ви працюватимете у парах. І ні, ви не обираєте партнерів самі. Організатори об'єднали вас за принципом комплементарності: абсолютна логіка плюс чиста креативність.
У мене всередині все стиснулося. Я повільно повернула голову в бік Дениса. Він теж дивився на мене, і в його очах більше не було іронії — лише раптове, гостре усвідомлення.
— Отже, перша пара, — професор поправив окуляри й прочитав зі списку: — Денис Марченко та Мирослава Савченко. Ваша тема — «Контрасти».
Аудиторія вибухнула стишеним гомоном, а у мене в голові ніби виключили звук.
— Ні-ні-ні, — похитала головою Катя, з острахом дивлячись то на мене, то на Дениса. — Це якийсь жарт. Вони ж виріжуть один одного ще до першого презентаційного дня!
Денис повільно закрив свій блокнот. Його погляд зустрівся з моїм. На його губах знову з'явилася та сама впевнена посмішка, але цього разу в ній проглядав справжній азарт.
— Ну що, партнерко, — тихо промовив він через прохід, щоб чула тільки я. — Схоже, наша «хімія» починається просто зараз.
Після слів Дениса в аудиторії на кілька секунд ніби викачали все повітря.
— Панове, на сьогодні це все, — гучно пролунав голос професора Коваля, що перебив моє заціпеніння. — Перші напрацювання концепції чекаю від кожної пари вже в четвер. Не підведіть мене.
Студенти миттєво зашуміли, збираючи речі. Катя обережно помацала мій лікоть:
— Миро... Ти як? Жива? Чи мені вже викликати швидку для Дениса?
— Я в порядку, — видавила я з себе, піднімаючись із лави й швидко згребаючи зошити до сумки.
Думки плуталися. Працювати разом? З людиною, яка дратувала мене одним своїм виглядом і з якою ми три місяці змагалися за кожен бал? Це ж суцільне самогубство для проєкту!
Я вже майже дісталася виходу з аудиторії, коли мене наздогнав Денис. Він перехопив мій погляд, крокуючи поруч у тісному коридорі.
— Нам треба обговорити план, — спокійно сказав він, звіряючись із годинником. — Сьогодні о шостій у кав’ярні біля бібліотеки. Не запізнюйся.
— Я ще не погодилася працювати за твоим розкладом, Марченко, — відрізала я, зупиняючись біля вікна. — І взагалі, я піду до Коваля й попрошу перерозподілити пари. Це помилка.
Денис зупинився теж. Він зробив крок ближче, злегка нахилився до мене й стишив голос, щоб нас не чули інші студенти:
— Не вийде, Савченко. Коваль не змінює рішень, ти це знаєш. Але є дещо цікавіше...
Він дістав із кишені піджака невеличку флешку та складений удвічі аркуш паперу з печаткою деканату, який, здавалося, витягнув зі свого нотатника буквально хвилину тому.
— Що це? — я звузила очі.
— Це реальні критерії оцінювання від спонсорів гранту, які Коваль «випадково» забув озвучити всій аудиторії, — Денис ледь помітно посміхнувся, але в його очах спалахнув небезпечний азарт. — І якщо ми гратимемо за моїми правилами, цей грант буде нашим. Але якщо ти зараз підеш скаржитися — ми обоє вилетимо з конкурсу ще до четверга.
Я затамувала подих, дивлячись то на аркуш у його руках, то в його сірі, бісівсько впевнені очі.
— Звідки це в тебе? — тихо запитала я.
Денис заховав аркуш назад до кишені й легенько підмімив бровою:
— Розповім о шостій. Якщо прийдеш одна.
Він повернувся й пішов геть по коридору, залишивши мене посправжньому приголомшеною серед .
Далі буде...
