Спочатку:
На сторінку книги
Кажуть, що залаштунки актової зали центрального корпусу пам’ятають усе: від забутих монологів і розірваних від нервів сценаріїв до розлитої еспресо на білосніжні сорочки за п’ять хвилин до виходу. Але сьогодні тут панував особливий хаос. Особливий, бо на кону стояв не просто залік і не похвальний грамота від декана. На кону стояв грант на реалізацію власного проєкту, публікація та повна промо-підтримка.
Повітря в кулісах було настільки щільним, що його, здавалося, можна було різати ножицями. Воно пахло сухим льодом, лаком для волосся, міцною кавою з діжкової кав’ярні на першому поверсі та стійким, майже відчутним на смак ароматом чужих амбіцій.
Я стояла біля важкої темно-бордової куліси, міцно стискаючи в руках свій планшет із презентацією. Пальці вже трохи заніміли, але я вперто відмовлялася його опустити. У моїй голові тисячним калейдоскопом крутилися слайди, тези, візуальні концепти й ескізи. Я готувалася до цього дня останні три місяці. Я ночувала в обіймах ноутбука, забувала про обід і випила стільки енергетиків, що моє серце зараз стукало в ритмі швидкісного потяга.
— Намотуєш кола чи намагаєшся гіпнотизувати кулісу, щоб вона поглинула тебе разом із твоїми ескізами?
Цей голос я впізнала б із тисячі. Навіть якби навколо вибухнув салют або пролунав пожежний сигнал. Оксамитовий, трохи низький, із легкою, ледь помітною іронічною інтонацією, яка завжди діяла на мої нерви краще за будь-який подразник.
Я повільно розвернулася на підборах, подумки порахувавши до трьох, щоб обличчя залишалося спокійним і впевненим.
Денис спирався плечем на дерев’яний каркас декорації. Як завжди — білосніжна сорочка з ідеально загорнутими до ліктів рукавами, темно-синій піджак, сидячий точно по фігурі, і жодної м’ятої складочки. Доглянуте темне волосся трохи зачесане назад, а в сірих очах грають бісики. У руках він тримав класичний шкіряний нотатник і сріблясту ручку, яку звично перебирав між пальцями.
Він виглядав так, ніби зійшов з обкладинки журналу про успішних студентів-стратегів. І це дратувало мене найбільше.
— Я просто чекаю свого виходу, Денисе, — відповіла я, піднімаючи підборіддя. — А от ти, здається, знову помилився дверіма. Секція «Як зіпсувати іншим настрій за п’ять секунд» знаходиться в іншому крилі.
— Ну навіщо ж так суворо, Миро? — він зробив крок уперед, відштовхнувшись від декорації. Його хода була розслабленою, впевненою, без жодного натяку на мандраж. — Я лише турбуюся про твоє здоров'я. Ти так стискаєш той планшет, що він зараз розпадеться на атоми. І, якщо чесно, якщо ти думаєш, що твій сліпучий посмішка-арсенал змусить журі забути про відсутність чіткої структури в проєкті, у мене для тебе погані новини.
Я склала руки на грудях, відчуваючи, як щоками розливається гаряча хвиля обурення.
— Структури? Моя презентація — це жива історія! Це емоція, це концепція, яка чіпляє з першої секунди! А якщо ти думаєш, Денисе, що твої сухі таблички, розраховані кошториси та прорахована до секунд графіка зможуть розрухати бодай одну живу емоцію у журі, то мені тебе щиро шкода. Конкурс називається «Максимум хімії», а не «Максимум занудства».
Денис зупинився буквально за пів кроку від мене. Настільки близько, що я відчула тонкий, холодний аромат його парфумів — щось цитрусове із гіркуватими деревними нотами. Цей запах завжди асоціювався в мене з контролем і спокоєм. З усім тим, чого зараз так бракувало моєму внутрішньому хаосу.
— Хімія — це точна наука, Мирославо, — м’яко, але виклично мовив він, нахиляючись трохи ближче, щоб його чула тільки я серед залаштувального шуму. — Це не просто вибух кольорів у твоїй голові. Це формула. Це чіткий баланс елементів, де кожен інгредієнт має своє місце й вагу. Якщо помилитися в пропорціях — замість реакції ти отримаєш просто брудну пляму.
— Іноді саме під час вибуху виникає щось абсолютно нове й дивовижне, — тихіше, але непохитно заперечила я, дивлячись просто в його сірі очі. — Те, що неможливо втиснути у твої нудні графіки.
На секунду гучний залаштувальний шум — крики освітлювачів, тупіт ніг за сценою, гуркіт колонки — ніби відійшов на задній план, перетворившись на глухий білий шум. Ми stood занадто близько. Я бачила, як під світлом софітів розширилися його зіниці, а в куточках губ затаїлася посмішка, яку вже важко було назвати просто іронічною.
Це було наше змагання. Наша особиста війна, яка тривала ще від першого дня семестру, коли ми випадково зіткнулися на кафедрі й не поділили останню тему для курсової. Відтоді кожна наша зустріч перетворювалася на словесний дуель. Ми були як плюс і мінус, як кислота й луг — реакція виникала миттєво й неминуче.
— Наступні на сцені — Мирослава та Денис! У вас дві хвилини! Готуйтеся! — прорізав тишу гучний голос помічника режисера, який пробігав повз із рацією в руках.
Денис повільно відступив на крок, але очей від мене не відвів. Вперше за весь вечір його посмішка втратила свою саркастичну зверхність. У ній з'явилося щось іще — глибоке, уважне й занадто пронизливе.
— Ну що ж, Мирославо... Подивимося, чия формула виявиться сильнішою.
— Подивимося, — відрізала я, відчуваючи, як зрадницьки калатає серце десь у горлі.
Тоді, стосуючись плечима за завісою під блідим променем софіта, ми ще не знали головного. Ми не знали, що цей конкурс стане не просто змаганням двох амбіцій. Що за наступні кілька тижнів нам доведеться вивчити абсолютно нову тему, якої немає в жодному підручнику.
І що найпотужніша хімія виникає не у формулах і не в презентаціях. Вона виникає між двома людьми, які понад усе на світі намагалися бути суперниками.
