Спочатку:
На сторінку книги
Марго підходила до халупи вельми сумного вигляду. Колись це був, по всьому судячи, цілком пристойний будинок, але складалося відчуття, що ним уже багато років ніхто не займався. Дах продірявився, стіни покосилися, віконниці, здавалося, ось-ось відваляться. Від усієї споруди віяло безпросвітною безвихіддю та тугою.
Рішуче підійшовши до ґанку, Марго постукала в двері. У відповідь не донеслося ні звуку. Вона постукала ще раз — тиша.
— Ну і кого ви тут шукаєте? — пролунав раптом голос у неї за спиною.
Різко обернувшись, Марго побачила того самого хлопця, який пару годин тому так ефектно відчинив головою двері трактиру. Придивившись до нього ближче, вона відзначила, що незнайомець приблизно її віку, може, трохи молодший. Досить високий, худорлявий, із розпатланим темним волоссям і проникливими зеленими очима. Його важко було назвати класичним красенем, але обличчя у нього було бісово незабутнім.
— Ти Філіпп?
— Припустимо, — хмикнув він. — А ти що, чергова фанатка Червоної Шапочки? Я бачив, як ти заходила до таверни. Напевно, приїхала за автографом і портретом свого кумира?
— Та з якого дива? — пирхнула Марго. — Я взагалі не розумію, з якого переляку все село вважає, ніби Червона Шапочка сама-один завалила Вовка. Його ж мисливці вбили!
У хлопця щелепа практично стукнулася об дерев'яний поріг.
— Звідки… звідки ти це знаєш?!
— Мені розповідали цю історію... давно, — злегка зам'ялася Марго. — В іншому місті.
Пояснювати першому зустрічному, що вона з дитячого садка знає цю казку напам'ять, було б щонайменше дивно.
— Тобто ти не віриш, що Шапочка сама перемогла Вовка? — Філіпп зробив крок до неї, в його очах спалахнув відчайдушний інтерес.
— Ні, звісно. Всі нормальні люди знають: Вовк зжер бабусю, потім внучку, а потім прийшли мисливці, розпороли йому черево й дістали їх звідти живими. Але чому тебе так дивує, що я в курсі?
— Мій батько був головним мисливцем! — гаряче вигукнув хлопець. — Це він убив Вовка, я точно знаю! Але потім батько таємниче зник. І я впевнений, що до цього приклала руку Червона Шапочка. От тільки довести нічого не можу — все село молиться на неї як на ікону. Але як ти тут опинилася? Навіщо прийшла до мене?
— Ти украв мою книгу у Робіна Гуда, — Марго не стала ходити коло та навколо, остаточно втомившись від тутешнього божевільного дому.
Філіпп миттєво зліпив абсолютно невинне обличчя, усім своїм виглядом показуючи, що й поняття не має, про що мова.
— Старовинний том у шкіряній палітурці, — жорстко відчеканила Марго, увімкнувши сувору юристку. — Він мені життєво необхідний. Без нього я не зможу повернутися додому. І я готова за нього заплатити.
Філіпп зацікавлено окинув її швидким поглядом:
— І скільки ж ти готова відвалити за звичайну книжку?
— У мене є сто сорок золотих монет. Я віддам їх тобі.
— Ти готова викласти за просту книгу таку купу грошей? — присвиснув Філіпп. — Та цього золота вистачить, щоб купити пристойний особняк на головній вулиці!
— Мені потрібна саме ця книга! Я просто хочу повернутися додому, а без неї у мене нічого не вийде.
— У мене її немає.
— В якому сенсі — немає? — Марго почала остаточно втрачати терпіння. — Тільки не кажи, що у тебе її теж украли!
— Ні. Я її продав бродячому торговцю. Він дав мені за неї цілих три срібних.
— Ти продав мою безцінну книгу за жалюгідні три срібних?! — Марго ледве не задихнулася від обурення.
— Ну звідки я знав, що прийдеш ти й запропонуєш за неї ціле багатство? — почав виправдовуватися Філіпп. — А мені борги в трактирі віддавати треба!
Марго обпалила його лютим поглядом, круто розвернулася й рішуче закрокувала геть із двору.
— Стій! — гукнув її Філіпп, кидаючись навздогін. — Почекай! Я допоможу тобі знайти цю книгу. Якщо ти допоможеш мені довести, що Червона Шапочка — брехлива тварюка, і з'ясувати, що вона зробила з моїм батьком.
Марго завмерла біля зламаної хвіртки й задумалася. Логіка буття підказувала, що особливого вибору у неї немає: жодних зачіпок, де шукати торговця, який поїхав, вона не мала.
— Добре, — приречено видихнула вона, повертаючись до хлопця. — По руках.
