Раді Вас бачити!

- Щось не так? Я щось не те зробила? – я схвильовано вдивлялася у нервовий вираз обличчя Дареса і помічала неприємні тіні.

- Ні. Я просто гадаю, що нам поки не варто більше ось так бачитися. Тобі не варто спілкуватися зі мною після пар. Якщо нас побачать, то це погано вплине на тебе, - він враз став холодним і відстороненим.

- Що? – перша моя думка розгніватися і вилаятися, але я чомусь не можу на нього гніватися навіть при тому, що він мене кидає. Хоча, ні, не кидає, між нами ж нічого і не було!

- Тебе можуть відрахувати, якщо хтось випадково побачить наше спільне проведення часу разом.

- Але ж ми не проводимо…- я губилася і не знала, що сказати, - тобто, ти ж сам запропонував підвезти мене, - я не хотіла вірити, що це все так швидко закінчиться, по суті, навіть не починаючись.

Серце, наче схопила холодна невидима рука і стискала все сильніше та сильніше. Ні, це не була панічна атака, я могла дихати, мислити, діяти, але це було щось не краще – я наче падала в коловороті безодні, куди не проникає жоден світлий промінець і де існує сама лише порожнеча та пустка. Я підвела очі на Дареса – він не дивився на мене, відвернувся. Я його не цікавила. Абсолютно. Єдине, що я могла – схопити свої речі та швидко покинути авто. Чомусь, як в дурних фільмах, до останнього сподівалася, що можливо в нього все-таки є якась мізерна симпатія до мене і він кинеться наздоганяти мене та зупинить. Але цього не сталося. Мене ніхто не зупинив, тому я лише пришвидшила кроки, майже втікаючи з місця, де мені вперше в житті розбили серце.

І ось ми й дійшли до цього місця, де я заплакана та повністю поглинена депресивним станом, все-таки виповзаю на світ божий в пошуках чогось, що може мені допомогти розвантажити голову, розвіятися, себто – кави. В дзеркало я не дивилася, причесалася аби-як, але сусідки підмітили, що вигляд у мене, наче у вампірки. І ні, не як у прекрасної вампірки, як наприклад Белли після переродження чи тих дівчат з фільму «Смак ночі» чи хоча б дівчат з «Академії вампірів». Скоріше в мене в голові крутилася назва «Носферату. Симфонія жаху». І хоч я й не дивилася цей фільм, але назва, на мою думку, цілком описувала мій нинішній стан. Припухлі очі, заплакане обличчя зі слідами подушки, добре, що в душ сходила. Хоч якась перевага від того, що прогулюю пари. Пари я дійсно прогулюю вже третій день. Просто тому, що не хочу, щоб мені було ще болючіше. І найгеніальніший мій спосіб боротьби з проблемами – втікати від проблем. І жаліти себе. Не без цього. Бо який сенс? Пари будуть завжди, а дивитися в очі Дареса я не витримаю. І от здавалося б, що я тільки-тільки відчула в собі якусь симпатію до чоловіка. А коли мені прямо дали знати, що в нас нічого не буде, то саме тоді я і зрозуміла, що скільки б не заперечувала чи не визнавала, що я щось до нього відчуваю, насправді я не просто відчувала - я вже була закохана. Але не хотіла дивитися правді в очі і вирішила вистрелити їй в потилицю.